По обіді, замкнувши двері на ключ, Леся гидливо скидає з себе сукню, шпурляє її на фотель, накидає на себе старенький домашній пеньюар і сердито закурює цигарку. Потім бере книжку, карти, цигарки й лягає на куценьку канапу. Дивні французи: найголовніша мебля в них — ліжко. Канапа в кімнаті готелю — така сама розкіш, як ванна в помешканні. За ванну й канапу ціна підіймається майже вдвоє. І от ця розкіш така куца, що для того, щоб витягти ноги, треба їх покласти на поруччя, задравши вище голови.
Але ні книжка, ні пасьянс не можуть зігнати гидливої й похмурої ґримаски уст і брів Лесі, неначе в роті їй увесь час смак від чогось поганого. Вона зсуває додолу і книжку, і карти, заклада руки за голову й заплющує очі.
У Гунявого в кімнаті чути голоси, все ті самі: голосний овечий і буркотливий низький, нерівне тупотіння ніг, пересування меблів, рип дверців шафи. Потім, нарешті, грюкають двері й затихає, — пішли.
Леся курить цигарку за цигаркою, то зігнувши ноги, то витягши їх, і думає. Потім раптом схоплюється з канапи, хапливо одягається й виходить.
Через чверть години вона вже біжить сходами свого старенького готельчика, пропахлого кислим духом цілого покоління пожильців.
Мик дома. Він у пальті з піднятим коміром (для тепла), сидить за столом і щось працьовито креслить, старанно зігнувши спину й відставивши лікоть.
— Леська?! Що сталося?
Леся весело зриває з себе свій аристократичний капелюх, манто з білим хутром, обіймає здивовано повернену до неї голову Мика з сірими неголеними щоками й розставляє руки як для льоту.
— Дома! К чорту цей манастир! Не хочу!
Мик злякано підводиться, обережно відклавши циркуль.
— Лесю, чекай. Сподіваюся, ти не серйозно?
Леся підбігає до ліжка й задом бухкає в нього, високо піднявши точені ноги в шовкових панчохах тілесного кольору.
— Цілком серйозно! Нудно, як на проповіді. До блювання. Пропасти можна.
Мик, щоб краще зрозуміти цю несподіванку, навіть відгортає комір пальта.
— Чекай, Лесько, чекай. Це щось зовсім... не той... Фінкель же так хвалив тебе. Невже Гунявий так тебе... ошелешив собою?
— А, плювала я на Гунявого! Яка різниця? Нудно! Мик обурено береться в боки.
— Нудно? Ну, подивіться! Та ти збожеволіла, Лесько? Справа мільйонів, справа така, що тут... уся Европа сколихнеться, а їй "нудно"! Дитина ти, чи що?!
— От і дитина. Гидко мені. Розумієш?
— Ну, от! А сама тільки що сказала, що ніякої різниці. Чекіст?
— Ах, до чого тут чекіст! Сказала й кажу, що ніякої різниці нема. Не в тому річ.
— А в чому ж?
Леся мовчить і дивиться в стелю, зібравши над бровами похмурі, гидливі горбики.
— В чому ж річ, Лесю?
Леся помалу повертає до Мика голову.
— Не хочу краденої пошани.
— Краденої пошани?
— Так, краденої пошани.
Мик готовий ще разів із десять повторити ці незрозумілі слова.
— Значить, неморально красти, чи як? Знову те саме? Боже, до чого цупко сидить у жінці цей дух моралі, — ніякою дезинфекцією не викуриш його з неї.
Леся нетерпляче кривиться.
— Ах, та не в моралі річ! Хіба не крала? Будь ласка. І вкраду, і все, що хочеш. А пошани краденої не хочу. От і все. Хочу сама собою бути. Злодійка, то й злодійка. Повія, то й повія. Так мене й беріть. З ким хочеш і як хочеш. А дочкою професора не хочу. І такої мені чистоти не треба!
Мик цілком ошелешений: оце вже зовсім нова комбінація.
— Та що тобі в суті до тієї пошани? Це ж тільки твоя роля. Це — тільки спосіб досягнення мети.
— Ну, а я от якраз цієї ролі не хочу й не можу грати. Мик сідає на ліжко й ніжно, по-товариському обіймає
Лесю за стан.
— Ну, Лесько, це просто соромно. Їй-бо, соромно! Така розумна, така твереза й раптом така... слабкість. Ти не виспалася як слід після вчорашнього, стомлена і в тебе поганий настрій. Ти ж подумай, що ти робиш: ти відпихаєш від нас таку справу, якої ми за все життя більше ніколи не матимемо. Це є те, чого я шукаю стільки років. Та це, може, початок перевороту в усьому світі. Добре, хай ти не віриш у мою ідею. Але подумай про саму себе. Коли вийде справа, ти ж матимеш такі гроші, що за них ти купиш собі все, що схочеш, навіть свою пошану й чистоту, не крадені, а справжнісінькі.
— Куповані?
— Господи! Все на світі купівля. Не один біс, чи ти купила собі пошану так званими "духовими" способами, чи так званими "матеріяльними"? Найчистіша любов — це тільки продукт обміну цінностями. Ну, Лесько, плюнь. Повертайся в пансіон і візьми себе в руки. Що це, справді, за дитячі примхи? От тобі й артистка! Значить, і в кіні ти не брала б таких ролей? Вставай, одягайся і йди. І треба, щоб ти якомога рідше приходила сюди й узагалі бачилася зо мною. Будемо призначати спеціяльні побачення, а порозуміватися в справі треба тільки через Фінкеля. Ну, Лесько? Га?
Леся непорушно дивиться в стелю, про щось понуро думаючи.
— Ну, добре. Тільки сьогодні давай поїдемо на Монмартр і востаннє гульнемо. По-своєму. Самими собою!
Мик вагається: попадеться якийсь чорт із пансіону, побачить, буде плескати язиком.
— Ах, хто там побачить! Візьмемо окремий кабінет. І ще нехай з нами Фінкель і Крук. Справимо мої проводи в манастир. Са vа? їдьмо шукати Фінкеля й Крука! Гайда!
Леся зістрибує з ліжка, хапає манто й бурхливо вдягається. Мик же тільки стягає з кілка свій мокрий капелюх і нерішуче натовкмачує на голову.
— Я саме, бачиш, розробляю тепер схему "Ательє щастя". І хотів би хоч...
— Ах, "Ательє щастя"? Ну, так тим паче! Матимеш ще багато часу, не бійся!
— Ій-Богу, ти просто ніби хвора сьогодні.
— От і хочу видужати. Гайда, гайда!
Але хворість Лесі, видно, така заразна, що і Фінкель, і Крук (що, кінець-кінцем, знаходяться), заражаються нею. Навіть Гарсон, що прислужує їм. Бо така ж кипучість веселощів, така одчайдушність, невгамовність.
— А, ці росіяни! Вони вміють сміятися.
І Гарсон аж головою хитає від заздрости.
Але Леся підбігає до нього, бере кінчиками обох рук за його немолоді щоки й повертає до себе.
— Ми — не росіяни! Чуєте! Ми — українці. Українці! Це така сама різниця, як між бордо та портвейном. Розумієте? На перший раз прощаю вам. А щоб ви твердіше пам'ятали, що я вам сказала, то треба вам випити келех шампанського. Поставте ваші тарілки он туди на столик. Фінкеле, налийте! Прошу, прошу! Мусите випити! Я йду в манастир, і ви повинні випити за мою майбутню святість.
Фінкель блаженно наливає Гарсонові шампанського. Що ви зробите з такою жінкою? Бо головне — цей її непереможний сміх, проти нього ніякий реальний фінансист не може встояти. Та ще ці очі, ці дві пухнасті, довгі, темно-сині щілини з проміннями зморшок від них. Вона сміється самими очима, ця жінка. Від них і Крук — не сонно-важний банкір, а добродушний, кучерявий, товстогубий хлопець. І Мик — не авантюрист, а таки досить симпатичний і розумний чолов'яга. І чекіст піймається, і золото буде, і все буде якнайкраще.
Але як надходить час, коли кінчаються вистави в театрах, Леся рішуче прощається. Годі. Кінець. Через півгодини ворота манастиря повинні зачинитися за нею.
І до цих воріт проводжає її в авті тільки Наум Абрамович.
* * *
От і живе черниця в маленькому манастирі Латинського кварталу. Вранці з портфелем, набитим книжками, вона ходить на лекції та до бібліотеки. І хазяйка пансіону щоранку мусить вовтузитися з цим чудним явищем, — як незручну, ні до чого не придатну меблю, вона ніяк не може примостити його в своїй душі, де всі предмети та явища розміщені звично й нормально. Молода вдова, заможна, з такими очима, з таким бюстом і на тобі: як студент, бігає на лекції. І єдина розвага, що часом увечері зійде в сальон до своїх земляків. Та навіть танцює дуже рідко й неохоче, більше, щоб відчепитися, як хтось надокучає з проханнями, ніж для приємности.
Хазяйка не знає того, що й сама молода вдова не зовсім розуміє цього незвичного для неї явища. Незвично їй, чудно, тісно. Вся душа її в накрохмаленій дитячій сукенці, — ні сісти вільно, ні лягти, ні побігти. І невідомо, чи потрібне все це: чекістка Соня вже обідає за одним столиком з ними, вже їздить вечорами кудись із Гунявим, танцює з ним у сальоні, щільно притуляючися всім тілом до нього (Дивно: він уміє танцювати всі модерні танці!).
А вона, Леся, тільки ловить на собі його чудні, здивовано-злякані погляди. Він ніколи сам не заговорює до неї, а коли вона звертається до нього, шанобливо, як перед начальством, коротко відповідає їй своїм злегка гунявим голосом (Чи не спадкове це в їхній родині, бо навіть прізвище — Гунявий?). З іншими, правда, теж мовчазність, теж не то винуватість, не то приниженість, не то хмарність, але все ж таки часом буває якийсь просвіток і навіть іноді легкий гумор у розмові: очі все такі самі хлопчачі, винуваті та здивовані, а під вусами легкий усміх і досить дотепний жарт серйозним голосом. З нею ж раз-у-раз настільки серйозний-пресерйозний, шанобливо-банальний, стиснено-незграбний, що навіть Свистун здається полегшенням.
(Продовження на наступній сторінці)