Петро рішуче зняв з вішалки пальто, капелюх, одягся й кинув Жозефові:
— їдьмо!
І пішов із кімнати. За ним вийшли Жозеф і Кіндрат, який замкнув за собою двері.
Біля Стоверового авта на вулиці стояв досить пристойно одягнений молодий чоловік, з важкими рисами голеного лиця і пильним, теж важким поглядом. Коли
Жозеф з українцями підійшов до автомобіля, він здійняв капелюха й стояв так.
— Це Антуан, післанець місіс Стовер, — тихо сказав Жозеф. Антуан уклонився, а Петро й Кіндрат мовчки ввічливо хитнули йому головою. Петро першим сам уліз до авта, за ним Кіндрат. За ними втиснувся й Антуан, сівши проти них посередині сидіння. Чого він не сів поруч з Жозефом, щоб показувати йому дорогу? Петро пильно глянув на нього, але нічого не сказав. Жозеф умостився за стерном, озирнувся і зараз же пустив машину.
Петро й Кіндрат не балакали ні між собою, ні з Ан-туаном. Та й про що було балакати? Аби швидше приїхати. Але автомобіль усе летів та й летів, і ні по спині Жозефа, ні по виразі застиглого, трохи масного й важкого обличчя Антуана це видно було, що хутко має бути кінець їзди. Нарешті, Петро не витримав і по-англійському спитав Антуана:
— Ще далеко?
Антуанове лице трохи ворухнулось. Він непоро-зуміло глянув на Петра й сказав по-французькому:
— Вибачте. Я не розумію. Я — француз.
Петро здивовано подивився на нього й повторив питання по-французькому. Антуан відповів:
— Ні, вже не далеко.
І глибше засунув обидві руки в кишені пальта. А в той же час пильно зиркав то на Петра, то на Кіндрата.
Петро тихо, майже на вухо, щоб перемогти гуркіт авта і вулиці, сказав Кіндратові:
— Дивно: у Мабель уся, без винятку, прислуга американці. Французів у неї не було. Я цього чоловіка ніколи не бачив біля неї. Не дивись на нього, щоб він не зрозумів, що ми про нього балакаємо.
Кіндрат не дивився на Антуана, але все ж таки кілька разів зиркнув у його бік. І щоразу він, так само, як і Петро, бачив чудний, важкий і пильний погляд піс ланця.
— Ви давно служите у місіс Стовер? — раптом по-французькому спитав Петро Антуана. Лице тому знову сколихнулось, але він не зразу відповів, немов міркував, як краще відповісти, й нарешті сказав:
— Так, давно.
Тоді Петро трохи підвівся й рішуче крикнув Жозефові:
— Жозефе! Стійте! Зупини...
Та не докінчив: Антуан вихопив обидві руки з кишень з револьверами, навів їх на Петра й Кіндрата і по-російськи крикнув:
— Руки вгору!
Кіндрат машинально й злякано підняв руки. Але в цей мент Петро, теж піднявши руки вгору, з усього розгону вдарив кулаком по скроні Ангуана. Антуан, як переломлений, упав набік. Але одночасно вибухнуло два постріли. Петро вхопився правою рукою за лівий бік грудей. А Кіндрат кинувся на схиленого набік Антуана і вхопив у нього з ослаблих рук револьвери. І зараз же застукав одним із них до Жозефа й закричав:
— Стій! Стій! Буду стріляти!
Жозеф, який при пострілах Антуана був злякано озирнувся, ще раз повернув на мент назад голову, блимнув широкими від жаху очима й зараз же, звернувши до тротуару авто, зупинив його. А Кіндрат кинувся до Петра:
— Що, Паню, що? Тебе ранено? Ранено.
— Здається... — трудно сказав Петро, що став увесь сірим, як замазка.
Жозеф одчинив дверцята автомобіля й з тими самими повними жаху очима зашепотів:
— Швидше тікайте! Швидше! Совєтські їдуть за нами, вони зараз доженуть нас. І не кричіть, нас усіх арештують. Тікайте!
Кіндрат навів на нього револьвер.
— Звертай з цієї улиці, вези до першої клініки! Чуєш? Спитай, де найближча. А то зараз же тебе в поліцію! Швидко!
Жозеф зачинив двері автомобіля й побіг кудись убік, очевидно, питати про клініку. Антуан із заплющеними очима, без капелюха, що, збитий ударом, валявся під ногами, все так само лежав переломлений на правий бік, і з носа через губу й підборіддя текла густа, майже чорна кров. А Петро, теж із заплющеними очима, теж мертво-сірий, усе тримав праву руку на грудях і важко хилився на правий бік до Кіндрата. Кіндрат обняв його, нетерпляче поглядав через віконце дверцят. Нарешті Жозеф прибіг, ускочив в авто, озирнув усіх, і, пустивши мотора, почав завертати вбік. Кіндрат тривожно поглядав на Петра, міцно тримав його лівою рукою й зиркав на Жозефа, не випускаючи з правої руки револьвера.
Раптом авто стало. Жозеф вистрибнув з нього, підбіг до дверців збоку, одчинив і зашепотів, не дивлячись в очі Кіндратові:
— Клініка. Виходьте.
Петро ледь розплющив очі й за допомогою Кіндрата почав висувати своє велике тіло з машини. Жозеф підхопив його знадвору, а Кіндрат підтримував і підпихав зсередини. Коли Петро нарешті ступив обома ногами на землю, вони підхопили його під руки й повели до залізної брами, за якою заневеличким подвір'ям, посипаним жорствою, стояв одноповерховий білий будинок. Із нього вибігло двоє чоловіків у білих халатах з ношами в руках. Петра поклали на них і понесли в дім. А Жозеф зараз же, не глянувши ні разу в очі Кіндратові, не сказавши ні слова, прожогом кинувся в своє авто і рвонувся ним по вулиці.
Через півгодини лікар, невеликий, сивуватий, з короткими чорними вусами і стомленими очима чоловік, говорив Кіндратові:
— Становище раненого серйозне, але не безнадійне. Куля засіла в легенях. Треба оперувати. І то негайно.
Говорив він майже байдужим, стомленим голосом — скільки він уже бачив і оперував тих серйозних і не безнадійних людей.
Петро вже майже нічого не чув, бувши в напівнепритомному стані. Він, переодягнений у білизну лікарні, лежав у білому ліжку й часто дихав. Кіндрат на все казав "уй, уй", на половину не розуміючи від хвилювання й тривоги, що йому говорилося. Лікареві він сказав, що Петро сам себе ненавмисно ранив, необережно поводячись з револьвером. Петро не заперечував, і лікар не цікавився подробицями, які його професії не торкались.
* * *
Операцію було зроблено, кулю витягнено, але стан Петра не поліпшився, навпаки, немовби погіршився, — виявилося запалення легенів. Кіндрат, оселившись в одній кімнаті з пораненим, майже не відходив од нього. А виходячи куди-небудь з клініки хоч на півгодини, настійно прохав адміністрацію нікого не допускати до хворого. Що Жозеф не зрадив удруге, він у цьому був майже певний, бо це йому самому найперше загрожувало б різними прикрощами.
З огляду на те, що Петро весь час гарячкував, Кіндрат не хотів повідомляти Мабель. Але сам про себе постановив, що, як тільки Петрові хоч трохи стане краще, він неодмінно викличе її до клініки, навіть не спитавшись Петра.
Нарешті, температура трохи спала, Петро вже був притомний, і Кіндрат рішив, що можна покликати Мабель. Одначе він наперед спитав лікаря, чи не може пошкодити хворому, коли до нього завітає людина, яка йому є дорога, але яка може схвилювати його.
— Коли хвилювання приємне, шкоди не може бути, — байдуже відповів лікар. — Навпаки, це може піддати сил і опорности в боротьбі з хворобою. Оптимізм і радість, молодий чоловіче, є найкращий лік для того, хто на нього ще здатний. Кіндрат зараз же пішов до телефонної будки клініки, скомпонував номер телефона Мабель і приклав слухавку до вуха. Година була така, що Мабель повніша могла бути дома, — друга пополудні. І дійсно в слухавці зачувся жіночий голос з англійським акцентом:
— Алльо! Хто телефонує?
— Я хотів би місіс Мабель Стовер.
— Я є місіс Мабель Стовер. Хто питає?
— Тут є Кінд. Кінд. Ви знаєте, хто це?
Якщо б голос сказав, що не знає, то ясно було б, що треба було швидше класти слухавку й шукати іншого способу знестися з Мабель. Але жіночий голос не то що сказав, а закричав:
— О, Кінд?! О, яке шастя! О! Де він? Де?
На це Кіндрат поспішно сказав, тримаючи зарані наготовану записочку:
— Приїздіть зараз на ріг таких улиць.
І він прочитав назви двох улиць, що були недалеко від клініки. І з тієї самої записочки процитував фразу:
— Як приїдете, одпустіть своє авто, а самі ждіть. Виїздіть зараз же.
— Добре. Я зараз їду.
Кіндрат непомітно викликав інферм'єрку, яка була при Петрові, до коридору, сказав їй пошепки, що має на короткий час одлучитись із клініки, але попрохав її не говорити нічого про це хворому і до нього абсолютно нікого не пускати.
Не дійшовши до призначеного для Мабель рогу, Кіндрат сховався під ворітьми якогось будинку і став ждати. Котились авта, пролітали автобуси, закриваючи ріг, перехожі затулили його від зору Кіндрата, але він ближче не хотів підходити. Нарешті, до рогу, з іншого боку, ніж чекав Кіндрат, підкотило велике авто і стало. З нього вийшла постать у футроному пальті, у темному капелюшку, з-під якого на плечі вибивалися золотяві кучері. Авто зараз же рушило за іншими ав-тами і хутко зникло. Тоді Кіндрат підійшов іззаду до Мабель, яка невеличкими кроками ходила біля рогу, й тихо сказав їй по-французькому:
— Добридень, місіс Мабель!
Мабель рвучко озирнулась, уся зашарілась і, вихопивши його руку, сильно-сильно потиснула її.
— Добридень, о, добридень, Кінде! Де він? Де він? Вона взяла його під руку, пригорнулась до нього й,
жадно зазираючи йому в уста, повторювала:
— Де він? Де він? Він є тут, у Парижі? Він живий, живий?
Кіндрат, стараючись іти в ногу з нею і складаючи в умі фрази, почав розповідати. Мабель, не помічаючи того, як сильно душила йому руку вище ліктя, але не перебивала, не скрикувала, не дивувалась, — навіть не сердилась на перехожих, які заважали їм іти. І тільки один раз, коли він говорив про постріли в автомобілі й Петрів удар кулаком, вона випустила руку Кіндрата й притулилася спиною до стіни будинка. Але зараз же відірвалась і далі пішла, одривчасто кидаючи питання. Підходячи до клініки, Кіндрат сказав:
— Лікар сказав, що йому треба говорити приємне, радісне. Це підніме його сили. Та, правда, він, побачивши вас, уже так зрадіє, що...
— А він про мене згадував? — якось убік кинула Мабель.
— Під час маячіння він майже весь час тільки з вами балакав і вас кликав...
Мабель нічого не відповіла, тільки глибоко-глибоко зітхнула. Коли вони вже мали ввійти в двері клініки, вона швиденько вийняла з торбинки дзеркальце і червоний для уст олівець і злегка провела ним по губах. Потім скинула рукавичку і мізинцем розмазала на них фарбу.
Перед кімнатою Петра вони зупинились і Кіндрат пошепки сказав:
— Одну хвилину почекайте, я пройду наперед і підготую. Все ж таки й радістю не треба дуже хвилювати.
Мабель згідно захитала головою і навіть одсунулась набік од дверей.
Петро лежав із заплющеними очима. І тепер, коли мала на нього дивитись Мабель, Кіндрат помітив, як сильно змарнів Петро. Його, правда, сьогодні, на прохання Кіндрата, дуже щільно поголили, але від цього схудлість, синявість лиця не зникли. Навіть ямочка на підборідді схудла, зменшилась, обтяглась тонкою шкірою.
Кіндрат сів коло ліжка і тихо спитав:
— Ну, як тобі, Паню?
Петро злегка підвів догори повіки й шепотом од-повів:
— Нічого. А ти де був?
Кіндрат про себе скривився: таки помітив.
— Та я тут в одній справі виходив. Тут, знаєш, Паню, одна людина хотіла б тебе бачити. Ні, ні, не бійся, своя, хороша, мила...
Петрові очі стали трохи ширшими й живішими.
— Тут Мабель прийшла., Паню. Я її викликав. Ти ж нічого не маєш проти? Я думав, що...
— Де вона? Швидше!
Кіндрат схопився, вибіг з кімнати й зараз же повернувся з Мабель. Впустивши її, він вийшов і став у коридорі біля дверей, щоб нікого не пускати. А Мабель підбігла до ліжка, вхопила слабо простягнену до неї руку Петра, стала на коліна перед ліжком і почала жадібно невідривно цілувати її. Петро заплющив очі, й на лиці його чи від приливу крови, чи від легкої блаженної посмішки почала немовби танути схудлість.
— Мій Петро! О, мій дорогий Петро! — час од часу виривалось у Мебель, і вона знову цілувала бідну, схудлу велику руку.
Потім вона, не випускаючи руки, підвелась, нахилилась над ним і легкими, ніжними, материнськими поцілунками почала вкривати його волосся, чоло, щоки. Петро не розплющував очей, не рухався, тільки злегка ніби тягся до неї за кожним дотиком її уст.
Коли Кіндрат, нарешті, мусив увійти до кімнати (бо інферм'єрка вимагала допустити її для вимірення температури), коли неспокійно глянув на Петра, він побачив, що той лежав з таким виглядом, якого в нього тут ні разу не було. Але температура трохи піднялася, і інферм'єрка сказала, що візиту треба припинити. Мабель зараз же підвелась. Кіндрат та інферм'єрка вийшли, щоб дати попрощатись. Петро жалібно, як мала дитина, скривив уста і сказав:
— Не треба йти, Мабель, ще трохи посидьте.
— Я завтра прийду, милий. І ми постараємось уже більше не розставатись. Правда? Я попрохаю доктора відпустити вас зо мною до Америки. Треба, щоб вам було спокійно і гарно зо всіх боків.
Петро перестав блаженно посміхатись і тоскно покрутив головою по подушці.
— Ні, Мабель, я не полечу до Америки.
— О, Петре, не треба бути таким... недовірливим. Я ваша, Петре, я вся з вами. Я хочу того, чого ви хочете. Ви мені не вірите? Я не хочу бути капіталісткою, я хочу бути людиною. Чуєте?
Петро не розплющував очей. До кімнати ввійшла інферм'єрка. Мабель погладила руку Петра і напівголоса сказала:
— Я мушу йти, Петре. До завтра.
Петро розплющив очі, слабенько посміхнувся і прошепотів:
— До завтра. Спасибі.
Мабель ще раз погладила його руку й помалу, озираючись, вийшла. В коридорі на неї чекав Кіндрат.
— Я завтра прийду, Кін де. Я сподіваюся змогти його переконати, щоб він згодився переїхати до Америки. До завтра, Кінде. Бережіть його.
І вона, вся пройнята якоюсь думкою й нетерпінням, нашвидку потиснувши руку Кіндратові, майже побігла до виходу.
* * *
Мабель цілий цей день і наступний ранок їздила, телефонувала, телеграфувала, була по кілька разів у посольстві, в консуляті, в нотарів, знову в консуляті. Але коли вона рівно о другій годині входила до кімнати Петра, вигляд у неї був спокійний, певний, хоч і не без хвилювання.
Кіндрат зараз же лишив її на самоті з Петром. Вона, не гаячи часу, тільки привіталася з Петром, вийняла з торбинки конверту, а з неї великий папір і, тримаючи його в руках, почала:
— Ну, Петре, ми будемо говорити з вами серйозно. Ви можете? Не бійтесь, я думаю, що вам не буде неприємно те, що я вам скажу. Добре? Так от, Петре, хочу виконати дядьову нову заповідь: виконати на ділі те, що я визнаю на словах. Я сказала вам учора, що — ваша, що я з вами. Правда? Так от, принесла вам доказ, що це не порожні слова. Тут, у цьому папері, офіційному, засвідченому всіма законними інституціями, з усіма підписами, печатями й таким іншим, я зобов'язуюсь передати в колектократичну власність частину своїх фабрик і виробень. Частину тільки на перший час, на два роки. Потім — і решту. Я заявляю, що, коли через два роки перехід на кооперацію (чи краще на колектократію) покаже, що від того в підприємствах не сталося ніякого хаосу, гризні, безладу, що вони стали прибутковішими, то я передам нову частину. І так до кінця. Я тільки виговорю собі й моїм дітям, якщо вони будуть, постійну працю і таку платню, яка забезпечувала б мені і їм цілком достатнє існування. Я ж маю на це право, Петре, га?
Петро дивився на неї цілком розгорненими великими очима й нічого не казав.
— Я бачу, що ви ще не зовсім вірите. Добре. Це цілком нормально. В нашому посольстві й консул яті на мене дивились як на божевільну. Але я тепер, тепер, Петре, коли над цим думала стільки днів і ночей, тепер я знаю, що вони всі божевільні. І мій дядьо, і посол, і Волл-Стріт, і ваш, чи той екс-ваш Кремль, усі вони божевільні. Той бородатий депутат, якого ми тоді разом з вами слухали у дядя і який так малодушно скінчив самогубством, був дійсно, як він казав, най-практичнішим, найреалістичнішим політиком, пропонуючи оту колектократію.
Правда, правда, мій Петре, згодитесь ви їхати зо мною до Америки, чи не згодитесь, я все одно це зроблю, я рішила це зробити ще того дня, коли ви зникли, коли я думала, що комуністи вас схопили і вбили.
Як я себе мучила, Петре, ах, як я себе карала за те, що вас не зберегла! Ну, нічого, тепер ви знайшлись. Я не хочу вас знову загубити. Не хочу тим більше, що я більше не хочу жити так, як досі жила. Чекайте, чекайте, Петре, я не кажу, що я змінилась, переродилась і таке інше. Це фільмова фантазія. Але я скажу вам, Петре, що я ж такого самого походження, як і ви: мій дід, батько мого батька і містера Стовера, був простим робітником на заводі. Ах, Петре, мені треба так багато, так багато вам сказати. А ще більше зробити. Насамперед я хочу, щоб усе те, що зроблено руками робітників на моїх підприємствах, пішло їм і їхнім дітям, а не було розтрощене, знищене тією війною, яку оті Волл-Стріти й Кремлі готують.
Щоки Петра все більше й більше рожевіли. Він простягнув до неї руку, не зводячи з її лиця очей. Мабель узяла ту руку й не випускаючи її, поспішно заговорила далі:
— Ви мовчіть, мовчіть! Дайте мені сказати до кінця. Я не хочу більше ніяких непорозумінь між нами. Так от, Петре, я теж хочу боротися проти війни. Але не так, як мій дядьо, а так, як отой бородатий депутат і як ви, Петре. І для цього я виговорюю в цьому акті, щоб певний відсоток од колектократизованих підприємств ішов на пропаганду війни проти війни. Я в цьому документі не кажу про те, що я буду робити на ті гроші, які матиму з інших моїх підприємств. Ні, ми це знатимемо вдвох, Петро, якщо ви згодитеся зо мною працювати. О, дорогий, ми переможемо! Ви справедливо казали: за такий мир, на таких умовах будуть усією душею стояти всі: і комуністи, і соціялісти, і республіканці, і фашисти, і націоналісти, та господи! Всі, хто чесно, щиро хоче миру на землі, а не своєї влади й панування над іншими людьми. Та, я певна, багато розумніших, чесних капіталістів згодяться на такий мир. Навіть дядьо мій згодиться, ви побачите. Він не такий запеклий капіталіст, як здається. Та який же не цілком божевільний або злочинець ради свого панування згодиться засудити все людство на те страхіття, яке має принести війна?! Хто, хто може бути проти такого миру? Нехай виявлять себе. Правду казав бородатий депутат: треба кричати до всіх матерів, до всіх закоханих, до всіх, хто хоче жити для життя, а не для готування смерти, щоб вони вимагали від Об'єднаних Націй поставлення на світовий референдум цього питання. Нехай народи його рішають, а не Волл-Стріти й Кремлі.
Петро лежав із заплющеними очима й на вилицях йому горів рум'янець. Коли він розплющив очі і глянув на Мабель, вони були такі мокрі й гостро блискучі, що Мабель аж трохи злякалася.
— О, вибачте, любий! Я — ідіотка, я не повинна була вас так... стомлювати.
Петро закачав головою по подушці.
— Ні, ви мене не стомили. Навпаки, я почуваю, що... Але, Мабель, я трохи...
Він слабо посміхнувся.
— ...трохи практичніше дивлюся. Ви дуже ризикуєте, Мабель. Адже і Волл-Стріт, і Кремль будуть уважати нас за небезпечних шкідників, їм удвох буде зовсім легко нас "ліквідувати".
І він зупинив на ній пильний погляд. Мабель посміхнулася.
— Нехай, нехай нас особисто ліквідують. Але вони не ліквідують ідеї. Навпаки, цим убивством вони тільки зміцнять її, бо всьому світові стане відомо, за що вони нас убили. Нехай убивають, будь ласка. Я волію вмерти за мир, ніж за війну. Отже, кажіть, Петре, полетимо разом до Америки? Лікар казав, що вас можна відпустити. Переліт візьме півдоби. Але на всякий випадок візьміть цей документ, я хочу, щоб він був у вас. Ні, ні, милий, візьміть, я хочу так. Мені буде радісно знати, що він у вас. Ось, я кладу його під подушку. Він вам поможе видужати. О, Петре, як я хочу, щоб ви швидше видужали! О, любий, ми з вами зробимо так багато! Ви вірите, Петре, вірите?
Петро якийсь мент дививсь на неї гостро-блискучими очима, потім повільно взяв її руку й підніс її до своїх гарячих уст. І потім з легким усміхом сказав:
— Якщо нас не "зліквідують", може, дещо й зробимо. Побачимо.
Мабель щасливо труснула головою:
— Побачимо!
КІНЕЦЬ
II.VIII.48.
"Закуток". Мужен.