Орися (сміючись, підбігає до Антонини, обнімає її). Ах, ви ж мої чудачки хороші! Чай, кажете? Можна! (Вертить її). Можна, можна! Ох, вибачте, що вас тепер не можна чіпати... Простіть, сядьте, Тосю... (Занадто обережно підводить до канапи і всаджує, поглядаючи на Кривенка).
Антонина. Та я сама, спасибі, Орисю. Так ви скажете Ганні, щоб самовар поставила?
Орися. З охотою, з охотою скажу... (В двері з сіней стукають).
Орися. Ша! Світове питання йде! (Голосно). Ввійдіть! (Обертається до Кривенка). За першим разом ніколи не входить: хвилюється. (Голосніше кричить). Ввійдіть!
Входить Бурчак. Товстий парубок з круглою великою головою без шиї. Лице здорове, щокате, невеличкий круглий носик, на якому окуляри. Шкура на лиці в великих червоних прищах і слідах від них. Соромливий, але не хоче цього показувати, через що весь час напружена грубувата розв'язність, від якої дуже потіє, потираючи в замішанні лоб рукавом або долонею.
Паша (до його). Ну, що? Чого з'явились? Я ж вам сказала там чекать.
Бурчак (хмурячи брови, ніби жартом сердячись). Ну-ну!.. (До О рисі). Драстуйте, Орисю Михайлівно!
Орися. Драстуйте. (Сердечно, без жарту). Чому ж ви не зайшли зразу? Га?
Бурчак (зиркаючи на Кривенка, який щось тихо шепоче Антонині). Та он та... (киває на Пашу) сказала, що не можна. Так я...
Паша. Ну, ви! "Он та"... Я вам задам!
Бурчак (грубувато). Мовчіть, мовчіть... Драстуйте, Антонино Павлівно!
Антонина. Драстуйте, Семене Петровичу. Як ся маєте?
Кривенко з цікавістю роздивляється на його.
Орися (до Бурчака). А це — Василь Кривенко. Ви, здається, знайомі?
Бурчак (змішано дивиться на неї). Да... колись. Але...
Орися (здивовано). Ну, так треба ж привітатись, я думаю. Мій боже, який же ви! Про що ви думаєте? Все про хімію свою?
Бурчак (несміло зиркає на неї, ніяково повертається і простягає руку Кривенкові, бурмоче). Вибачте, я не впізнав...
Кривенко (не беручи руки, з спокійною посмішкою). Ні, не треба... Вам це занадто дорого коштує... Антонина. Ва-а-сю!
Бурчак (зовсім сконфузившись). Ну, так... Хм! Я хіба для того... так сказать... (Одходить і сідає на перший стілець, витираючи долонею лоб і ніяково усміхаючись).
Орися (до його). От бачите, світове питання, знов на
моє вийшло. Ніколи не треба робить по принципу, а так, як хочеться. От і зробили!..
Бурчак (вмить схоплюючись, рішуче). Я, так сказать, з поваги до хазяйки дому. Але, коли хочете, моє щире бажання з такими добродіями... зовсім не встрічатись. (До Кривенка). Да, це я вам говорю, добродію.
Кривенко (спокійно роздивляючись на його). Я вас образив чим-небудь?
Антонина (злякано). Панове! Що таке? Семене Петровичу!..
Бурчак (до Кривенка). Ви образили... людську порядність. Ви самі чудово знаєте... Бувайте здорові! (Незграбно всім уклоняється, поспішно повертається і біжить в двері Антонининої кімнати).
Орися. Ха-ха-ха! Куди ж ви? Не туди! Господи, чисто все споганив сам.
Бурчак (одчиняє двері, але зараз же одступає назад і, ще більш змішавшись, з жалкою посмішкою бурмоче). Pardon... Не в ті двері... (Хоче йти в другі).
Орися. Почекайте. Куди ви? (Бере його за руку). Ви зробили дуже чесно, благородно, принципіально, але тікать нічого. Замість того ви підете зараз зі мною готувати чай. Там ми все розберем з погляду світової моралі, а потім ви підете в крамничку за сахаром, бо в нас немає...
Б у р ч а к. Ні, Орисю Михайлівно, я не можу, я повинен...
Орися (строго). Ну?.. Нічого ви не повинні. Нічого! Ходім. А то сердитись буду. (Бере за руку і веде в Антони-нину кімнату).
Паша встає і демонстративно іде слідом за ними. Всі троє виходять.
Антонина (винувато, з ніяковістю). Вибач, Васю. Я зовсім не сподівалась... Він дуже хороший, тільки... я не знаю... Ти його все-таки обидив.
Кривенко (хмуро-байдуже). Дурниці, кинь... Ну, слухай, я зараз піду, хотів тобі щось сказать.
Антонина. Так швидко ідеш?
Кривенко. Ну, Тосю, ти ж сама розумієш, що я не можу з ними зоставатись. І тобі неприємно, і їм, і мені. (Встає і ходить. Зупиняється). Слухай, є ще один вихід.
Антонина (хрипко). Який? (Прокашлюється й голосніше повторює). Який?
Кривенко. Ти кажеш, що життя своє можеш віддати, аби заспокоїть мене?
Антонина. Ну?
Кривенко. Ну, я цього не хочу... А ти... (пауза) ти віддай мені дитину.
Антонина (вся стрепенувшись). Що-о? Кривенко. Віддай мені мою дитину... Антонина. Твою дитину? Твою? Вона твоя?.. Кривенко. Моя і твоя.
Антонина. Його дитина! Хм!.. Отдать йому дитину... Господи! Та як ти смієш мені це говорить! Щоб я віддала свою дитину, яку виносила в муках... Його дитина!
Кривенко. Не даси?
А н т о н и н а. Та ти на шматки мене ріж, і я не віддам її тобі! Господи! Його дитина... Ха-ха-ха! Твого в неї нічого! Чуєш? Це — моя дитина! Щоб мати віддала свою дитину кудись... кудись... Боже!
Кривенко. Я — батько її.
Антонина. А я — мати.
Кривенко. Так не даси?
Антонина. Та з якої речі я маю давать її тобі? Чого?
Кривенко. Того, що... (Підходить ближче до неї). Слухай, Тосю, тільки не хвилюйся... Побалакаймо спокійно. Вислухай мене уважно і хоч раз ввійди в моє становище. Ти знаєш, як я дивлюсь на дітей. Це — питання мого "я". Щоб мати дитину, я повинен жити з нею. Жить же нам разом обом після всіх наших кошмарних непорозумінь, після всіх страждань — просто неможливо. Це буде пекло і для нас, і для дитини. Обмежитись же тим, що давать тобі грошей на дитину, як роблять "порядочні", я не можу. Не можу, бо цим піду проти самого себе. Далі... Довірити тобі дитину я теж не можу. Почекай, вислухай же спокійно... Ти — людина хороша, ідейна, з гарними змаганнями, але... те, що я-хочу дати своїй дитині, те — чуже тобі. Я хочу зробити її, перш усього, чесною з собою, хочу зробить вільною од старого, зайвого, хочу скинуть з душі її лахміття пережитків, які заважають вільно рухатись. Хочу через те, що дитина — це я, продовжений в глиб будучого... (Антонина хоче щось сказати). Почекай. Крім усього, ти — занадто м'ягка, непристосована до боротьби за життя, тобі в теплиці б жити, там би ти була бадьора. Ти з панської сім'ї, до праці не звикла, я ж хочу, щоб моя дитина тільки в праці, тільки в затвердженні себе, свого "я" в світі шукала смислу життя. Як же ти можеш навчить її цьому, коли сама ніколи не працювала? Так я, Тосю, думаю, в цьому зійшлись всі мої бажання, всі виводи з мого досвіду і розбить це — значить розбить весь мій світогляд. У тебе нема цих вистраданих виводів, ти не шукала, тобі легше уступити. Уступи ж мені, Тосю...
Антонина (понуро дивиться в одну точку. Помалу і тихо). Виходить, я така нікчемна, що мені не можна довірить] дитину?..
Кривенко (нетерпляче). Ах, Тосю, навіщо говорить пусте? Я ж кажу тобі... Фу ти, чорт!.. Все казав, як об стінку горохом... Слухай же, не через те, що ти...
Антонина (вмить починає ридати). За що ж це, за що? Навіть...'це однімають... Довірить не може... Дитину його... Його дитину... (Раптом злякано). Дай швидше води! Ха-ха-ха!.. Дитину... Ха-ха-ха! (Істерично регоче).
Кривенко (поспішно підходить до неї, садовить на канапу). Тосю, Тосю, голубко, не треба...
Вбігає Орися.
Орле я (стурбовано). Що таке? Кривенко. Води! Швидше! О р и с я. Та що з нею!?
Вбігають Паша і Бурчак. Паша. Господи! Що тут таке?
Кривенко (холодно, жорстко). Дайте води. У неї істерика. (Повертається, бере з стільця свій бриль і виходить).
Антонина. Дитину його! Ха-ха-ха! (cкрипить зубами).
Паша (вслід Кривенкові, гнівно). Мерзавець!
РОЗДІЛ II
Там же. В кімнаті Антонина, Орися і Паша. Антонина лежить на канапі. Паша готує чай. Орися сидить за піаніно і бере акорди. Зачіска у неї скудовчена, вихраста, але лице сумовито-задумливе.
Антонина (спираючись на лікоть, до Паші, піднятим тоном). Неправда, Пашо, неправда! Боже, як ви його не знаєте! Ви розумієте, що він... Ах, коли ж ви нічого не знаєте!
Паша (уперто). Я знаю, що він — непорядна людина.
Антонина. Пашо! Ви не маєте права так говорить! Не маєте!
Паша (так само). І його спокій тепер — неправдоподібний. Приставляється... Пашка сказала, а тепер ша! Вона мовчить.
Антонина. Чого неправдоподібний? Чого? Хіба він не може заспокоїтись, примиритись зо всім цим?
Паша. Пашка сказала, А вам хвилюватись недобре. Ляжте.
Орися (шумно вдаривши по клавішах, встає). Плюньте! "Пашка, ша"! Тосю, заспокойтеся...
Антонина. Я не можу заспокоїтись, коли так несправедливо...
Орися. Е! Справедливо, несправедливо... Він вам сам-скаже, що це пусті розуміння... Ша! Давайте холостяцький чай зробимо! Зараз прийде Світове питання, пошлемо його за коньяком, цигарками. Це ж ваша ідея, Тосю. Хочете?..
Антонина (зразу задумавшись, прудко стріпується. Надзвичайно весело, піднято, безжурно). Давайте! {Схоплюється). Все одно! Давайте холостяцький чай. Це буде разом і дівичий вечір...
Орися. Хто ж заміж виходить?
Антонина. Я! (Сміється). Ох, який я сон бачила!. Уявіть: широке поле і дорога. А на дорозі стоїть хрест і, знаєте, чорний-чорний весь. А на йому фата. Я підійшла до його, а він, розумієте, взяв і делікатно так скинув шляпу і уклонився мені. І вже не хрест, а... Ну, Пашо, швидше там чай!
Орися. А хто, Тосю? Хто ж то був?
Паша (насмішкувато-сердито). Звичайно, Кривенко.
Антонина. Ну, дурниці! Це ж сон...
(Продовження на наступній сторінці)