крім рядів замкнених дверей з обох боків, двох ламп на стелі, що понуро переморгувались між собою з двох кінців її, та одного чоловіка з пучком ключів за поясом. Чоловік цей сидів у кутку і тупо дививсь перед себе, і круг його застигла тиша, таємнича, важка, а на тлі її десь виривались приглушені стінами звуки людських голосів, і вітер, заблудившись у комені, безнадійно й жалібно плакав за волею.
Назад і Вперед безшумно підійшли до замкнених дверей, незримо пройшли крізь їх і стали в одній із кліток. Сіра і гола, як череп порожній, вона дивилась в темну ніч своїми двома вікнами-очима й мовчала. З обох боків їй були широкі і довгі помости, на яких лежали й сиділи люди, а посередині стояв довгий, голий і старий, як спорохніла домовина, стіл. На домовині цій стояла лампочка, нещасна, підсліпувата, як знівечена життям бабуся, і боязко, несміло блимала своїм світлечком, мов залякана тьмою, що насувала на неї з кутків черепа. А коло неї сиділо троє людей: двоє з їх совали якісь чорні й білі баньки по столі, на якому були намальовані квадратики, а третій — з широкими щелепами й смуглявим, як стара кістка, лицем — дивився на їх руки й квадратики. І у всіх трьох обличчя були тупі, мляві, байдужі. А по клітці від стіни до стіни ходив хлопчик, рум'яненький, кучерявий хлопчик з дитячим легким пухом на щоках і... не дитячими тяжкими кайданами на дитячих ногах. Він ходив, розкорячуючи ноги, а кайдани теліпались йому коло цих ніг, бились об їх і різко, без ладу брязкотіли.
На помості ж лежали темні постаті людей, а на головах їм лежав важкий, незграбний сон і тупо давив ці голови до помосту.
Череп мовчав, а в йому, як скрегіт зубів його, брязкотіли кайдани кучерявого хлопчика.
Хлопчик часами ставав, поправляв пояс, до якого чіплялись кайдани, і придавлював в очах блиск гордощів і задоволення. Потім знову ходив, знову слухав, як бряжчали кайдани. А в кутку на помості лежав чоловік з блідим лицем і, не придавлюючи блиску очей своїх, також слухав той брязкіт кайданів. І бачив Вперед, що той брязкіт через дим не доходив до вух серця їх і не могли вони почути, про що брязкотіли кайдани; не могли вони почути, як брязкотіли вони про те, яка тепла кров у цього хлопчика і як любо їм, цим холодним кайданам, пити кров цю дитячу. Вони не могли бачити, як вип'ють ці кайдани рум'янець і блиск очей хлопчика, як одпадуть з його ніг вже тоді ці дві залізні, холодні гадюки, коли не буде вже більше у хлопчика теплої, любої крові.
І бачив Вперед, що не було вогневої нитки між ними, а був тільки дим, а в диму горіло по вогнику: один вогник задоволення, а другий, поганенький, жовтий, вогник роздратовання.
Хлопчик знов зупинився, поклав ногу на лаву й, неначе поправляючи, став гратись блискучими, міцними гадюками. Залізо брязкало різко, дзвінко, огидливо.
Жовтий вогник спалахнув у грудях блідого чоловіка й раптом виштовхнув цілий пук слів:
— Годі вам брязкать там своїми ідіотськими кайданами! Що це таке справді? Дайте ж спокій нам!
Хлопчик перестав гратись і, повернувшись до блідого чоловіка, здивовано спитав:
— Що таке?
— Таке, що ви надокучили з своїми кайданами! Спать через вас не можна. Дістали, то й лежіть тихо, а любуватись нема чого.
Ті, що сиділи за столом, ті, що мертво лежали, заворушились і стали дивитись до блідого чоловіка. Хлопчик ніяково посміхнувся й зняв ногу з лави.
— Хай пограється, — байдуже-насмішкувато вилетів з темного кутка чийсь голос. — Він як родився, все ждав їх та аж тепер дістав.
Хлопчик сів на лаву й, почервонівши, мовчав.
І бачив Вперед, як стиснулись груди йому, як видавили вони гарячу сльозу, і сльоза та впала на серце, і прорізала великий слід у йому. І клубом піднявся дим у грудях йому.
А чоловік з блідим лицем устав з помосту й заходив по клітці, злісно одкидаючи з лоба блискуче волосся.
— А ви теж не ходіть! — раптом вилетів од помосту новий голос. — Чого ж самі стукаєте ногами?
— Інтелігентам можна, — засміявся насмішкуватий голос.
Чоловік з блідим лицем ходив, одкидаючи з лоба волосся, не дивлячись туди, звідки вилітали голоси; він пильно дивився собі в груди, де горів жовтий злий вогник.
— Інтелігентам все можна, — задумливо сказав чоловік з смуглявим, як стара кістка, лицем, — їм усе можна, так усе можна, що вже й кайданами не брязкай... А робочий... Плювать на робочого... Він звик свинею жити...
— Правильно... — тупо сказав його сусіда й посунув рукою чорну баньку.
— Ви говорите дурниці! — глухо сказав, не зупиняючись, чоловік з блідим лицем.
— Та звісно, ми — дурні, не вчились. І справді дурні, що не вчились, а робили весь вік, щоб ви могли вчитись...
Тоді чоловік з блідим лицем зупинився, ще більш поблід і почав говорити.
І бачив Вперед, що він говорив те, що йшло йому від жовтого вогника й диму. І бачив Вперед, як ці слова, нагріті жовтим вогником і прокоптілі димом, влітали в мозок і груди тим людям, а в грудях тим людям починали горіти теж жовті, злі вогники, і вогники ці виштовхували з язика колючі, ущипливі слова, несправедливі, смердючі. Слова ці гасали по клітці, поганили повітря, і важко стало дихати від їх.
— Ну, що? Де їхній жар? — спитав Назад Впереда.
— Дим їм у грудях... — сумно промовив Вперед і пішов з тої клітки.
— Ти — або впертий, або сліпий! — сказав Назад і повів його в другу клітку.
Тут теж боязко блимала залякана лампочка, і теж повзла на неї тьма з кутків клітки. Люди ж ходили, сиділи, лежали, і всі вони не мовчали й не балакали, а, тупо дивлячись поперед себе, роззявляли роти й виштовхували з грудей довгі, голосні низки звуків. Вони співали.
І бачив Вперед, що темно було їм у грудях і не було в них навіть вогників, а тільки дим.
Вони співали про Впереда й Назада, двох синів Життя; але не горіло їм світло у грудях. Вони байдуже, мляво і тупо співали про пекуче горе, про радість побіди, про батька двох синів Життя. Вони палкі слова гніву, горді слова боротьби обгортали сірими, крикливими низками звуків і мляво, одноманітно виштовхували їх в клітку. І слова ці, ці іскри вогневі, що втягують в єдине полум'я жарини сердець, ці горючі слова не гріли їм серця задимленого, не кололи мозку сплячого:
вони бились об стіни клітки й верталися в вуха цим людям холодним порохом. А люди знов виштовхували їх, волочили їх задимленими устами, і не горіли від їх, і не чули їх. Вони співали.
І страшно було від цього в цій клітці, як від мертвяків, що з блідо-холодними лицями танцюють своїми задубілими, безживними ногами палкий, жагучий танець Життя.
— Ну, що? Де їхній жар? — спитався Назад.
— Дим їм великий у грудях... — сумно промовив Вперед і тихо вийшов з тої клітки.
— Ти — впертий! — з досадою скрикнув Назад і повів його в третю клітку.
Тут було шумно, люди не лежали мертвими трупами і тьма наче одсувалась в кутки, боячись крику. Ці люди рухались, і рухались думки їх. Думки їх напружено пнулись, робились гострими і цупко хапались за кожне слово, що літало в цій клітці. Тут балакали й змагались про двох синів Життя, Впереда й Назада.
— Для побіди народу треба насамперед його з'єднання! — з притиском і запалом говорив один із тих людей, шарпаючи себе за борідку. — Треба кожну прояву життя його використовувати для цього. Треба кожний атом сил його бережно збирати й складати докупи. І от з цього погляду я не можу признати певною тактику наших противників. Ні, помиляються ті, що думають, ніби сила народу в тому, щоб заплющувати йому очі на Життя. Ми бажаєм повного життя, ми бажаєм повного щастя, треба ж і повними силами здобувати його!..
Він говорив з притиском і запалом, подивляючись часом на чоловіка з кучерявим чубом, що ходив по клітці й злісно ловив його слова, покручуючи вуса. Чоловік з кучерявим чубом хапав ці слова, поспішно, як яблука, перевертав їх туди й сюди і, знайшовши гниле місце, злорадно одкладав їх убік. А чоловік з борідкою подивлявся на його й злісно посміхавсь.
Вони змагались про Впереда й Назада, про з'єднання людей Впереда, але бачив Вперед, що самі вони були самотні і кожний був чужий кожному. І бачив Вперед тільки дим їм у грудях, а в диму блищали маленькі вогники злості, і не бачив Вперед там тої жарини, яка випіка роздратовання й горить великим гнівом і великою злістю. І бачив Вперед, що не за його бились і гризлись ці люди думками, а з диму гнітучого, за злість свою маленьку.
Чоловік з борідкою скінчив, і почав говорити чоловік з кучерявим чубом. Він виймав гнилі, одкладені вбік слова і став шпурляти ними в лице хазяїну їх. Він обливав їх піною свого задимленого маленького роздратовання і ляпав ними в лице противникові. Він злорадісно посміхавсь і шпурляв своїм роздратованням в лице противникові; і противник від того кусав його поглядами, а в клітці стояв сміх і крики.
І бачив Вперед, що не за його бились ці люди думками.
І довго говорив чоловік з кучерявим чубом, а чоловік з борідкою лежав на помості й не рухався.
— Одчиніть вікно! — раптом крикнув чийсь голос.
— Не треба!.. Холодно...
— Одчиняйте...
— Не треба!..
Хотіли й не хотіли, крики змішалися, сміх з роздратованням, а чоловік з кучерявим чубом нетерпляче ждав.
Тоді чоловік з борідкою, що лежав і не рухався, підвівся й сердито сказав:
— Я не дозволю одчиняти вікна. Я — хворий. Тоді той, що ждав, той, що хотів, щоб його слухали далі, рішуче підбіг до вікна й одчинив його настіж.
(Продовження на наступній сторінці)