Трохим (лягаючи на траву). Слухайте, ви вже написали свій курс торгової філософії?
Цінність Маркович. Ні, ще не написав. Ще не написав. Часу нема. От як ще трохи повозюсь з такими організаціями, як ваша, та попаду в тюрму,— отоді вже напишу, неодмінно напишу. Ну, говоріть: будете строїть дурниці? Ідете на побіг?
Трохим. Та, чорт вас бери, іду!
Цінність Маркович. Ну, от, так би й давно. Вчить вас, пістолетів, треба. От ви прийдіть до мене вільним часом, я вам прочитаю лекцію своєї філософії, може, не таким диким будете...
Трохим (сміючись). Е, ні! Я вже лучче бомбу піду кидать...
Цінність Маркович. А розум... За сценою оплески. Цінність Маркович і Трохим разом озираються.
Цінність Маркович (придивляючись). Скінчила, чи що? Ні, щось дуже швидко. Щось сталось наче... Чи не істерика? З нею це може бути. Іде сюди, лице незадоволене, знервоване...
Трохим. З Леонідом...
Цінність Маркович. Да, щось говорять. Гаряче... Дивно. Щось трапилось. (Серйозно й поспішно до Трохима). Ну, так слухайте, любчику: значить, ідете? Чуєте?
Трохим (дивлячись в лісок, неуважно). Чую. Щось справді сталось. Робітники дивляться їм вслід...
Цінність Маркович. Да, да... Тільки слухайте сюди: Марусі бомби не давать. Чуєте?
Трохим. Розуміється.
Цінність Маркович. Потім зараз же тут в ліску треба обсудить, як бути з тюремними, їх треба обов'язково завтра ж сповістить про день. Не пізніше.
Трохим. Якщо ми щось вирішимо.
Цінність Маркович. Треба вирішить, треба! От я тільки боюсь, що не можна буде завтра сповістить їх. Побачення тільки по п'ятницях, значить — ще чотири дні.
Поштою не можна. Ех, біда!.. (Тихіше). Ну, так, любчику, не строїть дурниць! Чуєте? Трохим. Та добре.
Входить хутко Маруся, за нею Леонід. Маруся — дуже гарна, молоденька дівчина, з великими, натхненними очима. Дуже нервова, нездержана. Говорить іноді піднятим тоном, високим
стилем, особливо як хвилюється. Леонід — худощавий, з блідо-матовим лицем, трохи згорблений; невеличка гарна борідка; короткозорий, носить пенсне, яке часто витирає, кліпаючи очима. Часто має вигляд здивований, надто коли сердиться.
М а р у с я. Не вірю! Не вірю! І я вас прошу, лишіть мене одну! Я не можу!..
Леонід. Але ж, Марусю, це просто чудно... Хіба ж можна так?
Цінність Маркович. Що таке? Що там сталось?
Леонід. Товаришка посередині перервала свою промову й пішла...
Цінність Маркович. Через віщо?
Леонід (мнучись). Я, право, сам не знаю. Робітники дуже вражені...
Цінність М а р к о в и ч. А ви їх так і покинули? Ідіть же швидше назад і заспокойте їх. Скажіть, що товаришці зробилось погано, що вона спочине й зараз прийде.
Маруся (сівши на траву під деревом, нервово). Я не прийду більше!
Цінність Маркович (моргаючи Леонідові). Ідіть, ідіть, любчику. Товаришка заспокоїться. Я їй скажу пару солодких слів...
Маруся. Я хотіла б зостатись сама.
Цінність Маркович (киваючи Леонідові). Ідіть, ідіть. Та й ви, Трохиме... Ідіть, заспівайте з ними щось. А мені треба з товаришкою дещо конспіративно побалакать.
Леонід помалу йде, за ним Трохим, озираючись на Марусю.
Цінність Маркович (присідаючи коло неї, м'яко). Я на одну хвилиночку. Маленька справа єсть. Тільки, може б, ви мені сказали все-таки, що там у вас вийшло? Га?
Маруся. Вийшло те, що я більше ніколи не буду промовлять перед масою!
Цінність Маркович. То ж чого так?
Маруся. Бо мене не слухають.
Цінність Маркович. Вас не слухають? Е, моя хороша, це вже ви вередливі дуже...
Маруся. Вони не слухають, вони дивляться на мене! Вони красу мою слухають. (Проводить плечима і закриває лице руками). І це сказав робітник! Робітник!
Цінність Маркович. Який робітник? Що сказав?
Маруся (зриваючи руки, з обуренням). О, проклята краса моя! Я ненавиджу її од всеї душі!
Цінність Маркович. Та за віщо, голубонько? Що вона вам зробила?
Маруся. Вона зробила те, що я не можу бути вільною. От що вона мені зробила. Вона скрізь мішається. Скрізь, скрізь! Я не вірю людям через неї. Що б я не сказала, що б я не зробила, я ніколи не знаю, чи так, чи не так, бо завжди для всіх це гарно. А гарно через те, що я сама гарна. А потім... це прямо нестерпимо, всі закохуються, всім зараз моя краса в очі впадає. Ні один чоловік не любив мене, а тільки прокляте тіло, красу мою, будь ти проклята! У мене нема ні приятелів, ні друга. Або закохані, або вороги. Женщини ревнують, а мужчини закохуються...
Цінність Маркович. Ну, вже ж не так, щоб усі...
Маруся. Усі! Всі! Я ще ні одного не бачила, щоб не спробував хоть залицятись до мене. Революціонери теж. Я думала перше, що революціонери не такі, але... бачу...
Цінність Маркович. Моя хороша! Хіба ж уже революціонери вроді тих свиней, яким не дано у небо дивитись? І революціонери — "чєловєкі". Краса для всіх краса...
Маруся. Ну, нехай, коли я була "там" серед тих. Нічого дивного, коли юнкери говорять компліменти гарненькій панночці. їм більше нічого робить. Але тут...
Цінність Маркович. Ви, серце, перебільшуєте. І огорчаєтесь. Щоб потішить вас, я вам скажу, що не всі у вас закохані. Перед вами аз єсьм перший, що хочу од вас тільки прекрасної душі вашої. Чого так дивитесь? Правду говорю
Маруся. А якби запропонувала вам обняти вас, поцілувать, милувать? Ви одмовились би?
Цінність Маркович (замнявшись). Бачите, люба моя, ласка людини, звичайно, є певна цінність, якою, так сказать...
Маруся. Ні, тут я не про таку ласку людини, не про душевну ласку говорю, а про ласку тіла, краси моєї...
Цінність Маркович. Бачите... Як вам сказать? Я, розуміється, одмовився б, бо... Ну, та причини не важно. Звичайно, одмовився б.
Маруся. Дивно. Ну, я вас слухаю далі.
Цінність Маркович. А далі ось яка річ. Ви сердитесь на свою красу. Скажіть, чи похвалили б ви того чоловіка, який би сердився на свій розум за те, що він у нього є і що його люблять за нього?
Маруся. О!.. Зрівняли!.. Це інша річ.
Цінність Маркович. Така сама, як і краса... Все — цінність. І краса, і розум, і травка, і книжка, і дерево... все цінність. І на вашому місці я, навпаки, благословляв би свою красу... І не робив би так, як ви: не чіпляв би оцих незграбних кохточок на себе, оцього капелюшка старої дівки. Я знаю, ви це робите, щоб буть поганшою. А цього не слід робити. Я б ще побільшив цю красу, начепив би теє-сеє, там стьожечку, там бантичок...
Маруся. Ну, слухайте, мені ця розмова не подобається. Ви це можете говорить іншим, а не мені... (Обурено). Господи! І це говорить революціонер! А дух ваш де? "Бантичок"... Я бантичком понесу світ правди народу? Вся ціль наша, щоб людськість вийшла з рабства тіла, а ви кличете мене підлягати йому? І народ!.. Ні! Революціонери, настоящі революціонери не такі! Не такі, не такі! Дух свободи, розуму править світом, а не ваш... "бантичок"! Да, я тепер розумію. Коли проводирі партії говорять так, то що дивного, що робітники теж... Коли я говорила про мову, я чула, як один робітник прошепотів другому: "Оце ж тії очі, що душу б віддав", чи щось вроді цього. Я зразу покинула говорить і пішла...
Цінність Маркович. Через це?
Маруся. Да, через це. А тепер я бачу, що в партії мені робить неможливо. Або вийти і вернуться до панства, або знищить свою красу. Так-так! Не інакше. Я більше не можу!
Цінність Маркович. Слухайте, серденько, ви самі потім будете сміятись з себе. У вас нерви піднялись, і вам здається усе таким страшним. Ви заспокойтесь, гляньте, яка краса круг нас... Невже й це треба нищить за красу? (Маруся робить нетерплячий жест). Ну-ну, я жартую... Тільки заспокойтесь і викиньте такі думки. їй-богу!
Маруся (гірко). О, не бійтесь. В тому й річ, що в мене немає сил на це. Це можуть герої, а я... на великий жаль, тільки підла буржуйка, якій страшно одрізать косу й облить лице сірчаною кислотою...
Цінність Маркович. Та навіщо ж, Миколо милостивий?!
М а р у с я. На те, щоб почувать себе людиною, а не лялькою, якою всі тішаться і граються!
Цінність Маркович. Ну й організація!.. Ну, знаєте що, видно, моя філософія з вами не той... Лучче поговоримо про справу.
Маруся (на слові "справа" зразу повертається до нього, робиться уважною й навіть трохи несмілою). Я слухаю.
Цінність Маркович. Справа, бачите, така... Справа з цим побігом.
Маруся (уважно). Да.
Цінність Маркович. Вона в нас може не вигоріть...
Маруся (тривожно). Як? Через що? Провалимось?
Цінність Маркович. Ні... А те, що люди починають вередувати... Наприклад, Трохим одмовляється брати участь.
Маруся. Одмовляється? Він же ще сьогодні зі мною балакав, і ми так сміялись, уявляючи начальника тюрми...
Цінність Маркович. А ось тільки що заявив мені, що не може брать участі. А ви ж знаєте, що він дуже цінна людина. Без нього, я не знаю, як ми будемо...
Маруся. Але через що ж?
Цінність Маркович. Отут-то, моя люба, і єсть уся категорія... Якби ви спокійненько вислухали, що я вам скажу, я був би вам дуже вдячний...
Маруся. Я вас спокійно слухаю.
Цінність Маркович. Та воно правда... Хм! Так от, бачите, він дуже ревнує вас до Леоніда...
Маруся (спалахнувши). Ну от! От вам! От вам перший приклад! Та як він сміє!..
Цінність Маркович. От я ж казав... Підождіть! Ну й народ же в цій організації!
(Продовження на наступній сторінці)