На нашому кутку був хлопець Архип. З ним нам не веліли товаришувати, бо він був злодійкуватий дуже й брехливий.
Пішов той Архип до своєї бабусі — кликати в гості, а бабусі вдома нема. Він тоді знайшов ключа, одімкнув комору, нагибав у скрині глечик із медом і впорав його мало не ввесь. На другий день бабуся зустріла його серед вулиці, питає:
— Нащо ти, Архипе, виїв мій мед?
— Їй-богу, я не їв! Їй-богу, я не їв! — божиться Архип, а в самого очі так і бігають то сюди, то туди.
— Хоч би ж ти не божився вже даром,— каже йому бабуся,— дивись, он у тебе й досі рукава в меду.
Архип зирк: справді, рукава його вимазані медом. Нема вже чого йому казати, то він стоїть мовчки та тільки очима лупає.
— Оце й не сором тобі у вічі мені дивитись? — соромить його бабуся.
А старий Кутувенко городив лісу коло свого двору, чує те та й каже:
— Добрі очі все перелупають.
Побіг після того Архип на майдан, знайшов хлопців, хвалиться:
— От у мене очі, так очі. Все перелупають!
Хлопці, почувши теє, та в регіт:
— То ж на злодія тільки кажуть так, дурний ти. То ж так із злодія сміються.