Постіль біла, стіна німа —
І сон не береться:
Чорні очі, біле личко
На думці снується.
Народна пісня
Пробудившись, я тихо підвівся й сів на ліжку, як і не спав.
Надворі осіння ніч — вітряна й видна. Низько у небі стримить, як золотий серп, пізній місяць — блискучий-блискучий, мов не-давно викуваний. Через його спотикаються хмаринки, прудкі й ворухливі, як рибки. Біжать вони кудись отарами й табунами, розгойдуючи по землі хвостатими тінями. А внизу видно дерево — чутке, заплакане, шумке: загуде десь вітер — воно тремтить уже й плаче, як живе. Ущухне вітер — і воно примовкне, дрімає, а поміж ним ходить тоді щось невидимкою і немов руками обриває сухий лист.
Щось мені примарилось.
Наснилось мені — прийшла подруга мого найпершого гуляння, промовила до мене слово — і всі мої оджурені, давно розвіяні, за-буті радощі так затремтіли в мені, що я кинувся. Сиджу тихо, сам осміхаюся, а очі бродять по темряві. І чую — просипається в їх гарячий смуток.
Годі, мабуть, спати.
Завітала до хати пізно гостина, серед ночі свято нарядила, то вже сну не буде на мене. Розкладу, розвішаю свої згадки, як мо-лода дівизну, розстелятиму, до місяця розглядатиму, аж поки не згасне у небі остання зірка.
Бачу я себе о тій порі, коли ходив із старою та завоженою граматикою в руках і з радісними, золотими надіями в грудях.
Під кленами — маленька рублена комора на городі.
Визирає із-під великої стріхи, як дитина з-під батькової шапки.
В коморі — столик, ліжко, оберемок шкільних книжок.
Я лежу з книжкою на ліжку, хоч більше думаю, ніж читаю. До екзамена оставалося мало, і всю оту купу книжок я знав уже роз-казати од палітурки до палітурки, проте далеко заходити од їх було якось боязко, немов мали вони втекти од мене. Та й марило-ся якось охотніше, коли лежали вони перед очима: не з чого ж іншого, як тільки з їх будував я мости, якими лагодився піти од батькової мужицької хати в ту країну, де, як кажуть, усі кози ходять у золоті. Розгортаєш то одну, то другу книжку, звіряєш, як скупий, свої скарби, чи все на своєму місці, чи не забув часом чо-го-небудь. Тоді — книжку на груди, очі заплющив і шугнув, як крилами, в такі хмари, що й голова піде обертом. У коморі темненько, в саду тихо — іскрою літаєш над грішною землею, і немає стін, і немає впину по всіх шляхах на широкому світі. І несподівано спаде на думку: "А який найбільший город в Аргентіні?" Спиняєшся, боязко лупаєш очима: чи не отакий... ой, здається, ні! — і летиш сторчака із хмар, нашвидку розкидаєш книги, шарпаєш листка-ми, аж серце б’ється.
Знайшов — так. Зітхається легенько — слава богу.
Спочинеш трохи, покладеш до серця свій затяганий, чорнилом залитий чарівний талісман — і ще сміливіше, ще вище здіймаєшся вгору.
В таку годину шелестів іноді бур’ян за коморою, і незабаром летіла до мене в двері надкушена кислиця, шматок соняшника або з кавуна лушпина.
Мерщій беру книжку в руки й насуплюю брови.
Склавши руки на грудях, перед дверима стоїть сусіда, мій дав-ній товариш — Мотря.
Зорить очима, мовчить.
Лице суворе, очі в якійсь задумі, а сама вертлява, як дзиґа. І чорняве-чорняве, як жук, тільки що не загуде.
Знаю, що так не минеться — буде гарикати під дверима, буде витівати, поки не зволоче мене з ліжка. Проте не ворушусь, до останнього терплю.
— Може, тобі принести сюди перину?.. Чуєш, пане?
Як до стіни.
Стоїть, розглядає.
Далі зирк туди, зирк сюди, швиденько, як метіль, влітає в ко-мору. Лице без осмішки, очі бігають, як у злодійчука. Моргне чуть помітно.
— Давай цілуватись! — кине швиденько, нерозбірливо.
Чую, що вся моя вченість злазить з лиця, як стара шкаралуща. Мовчу, перегортаю сторінки в книзі, підвівши брови, знову схиляю над нею голову, хоч не бачу там уже ні одного слова.
Торкає легенько в плече.
— Чуєш, кучерявий, давай! — кивнула бровою, немов отряха-школяр, підмовляючи в чужий сад за грушами.
Аби не засміятись я починаю плаксиво зіпати, щоб було чути аж на городі:
— Ну й що це мені за кара господня!..
Мов вітром винесе Мотрю з комори.
На дверях миттю повернеться, мовчки скривить лице — і зразу виходило, що й сліпий я, отак кривобокий, опудало злюще, мокра тютя,— мельне — і як водою вмило.
Іноді разів зо три на день зазирала вона отак до мене в комору, проте дедалі їй ставало все тяжче одірвати мене од книжок. Скільки не зачіпала вона — я був німий і глухий, а коли прилипала вже дуже гаряче, я починав гомоніти на весь сад. Цього вона най-більше боялась: кидала докірливий погляд і мерщій тікала. Про-те забувала швидко й не барилася одвідати знову. Довелось піти на мир. Погодилися на тому, що я пускатиму її в комору, аби сиділа тихо. Зайшовши в комору, вона на диво щиро додержувала свого слова: сидить, бувало, із якою-небудь роботою в руках, немов і нема її тут; так, бувало, й піде, слова не сказавши. Я теж часом зовсім забував про неї над своїми паперами та книжками. Іноді тільки ловив несподівано на собі її очі — глибокі, пильні, до-питливі.
— Ну, хоч скажи ж мені — що вони пишуть в отих книжках? — стала якось розпитувати мене.
— Та й нащо воно тобі? — одмагався я.— Все одно зразу не врозумієш.
— Ну, а одначе ж? — допитувалась вона уперто.
Щоб одв’язалась, я починав ліниво, без охоти розказувати.
Слухає, бувало, слухає, оком не зведе, далі осмутніє, хитає головою.
— Господи, і яка ж я дурна на світі вродилася — нічого не бачу, ні-чого не розумію, ходжу, як сліпа — і кому мене треба, отаку дурепу... Тільки й знаю: ги-ги-ги! та га-га-га! — перекривила вона себе.
І задумається надовго.
А то раз напосілася: зроби та й зроби диктовку.
Школи вона не скінчила, читать книжки не мала охоти, і я не розумів, для чого здалася їй та диктовка.
Беру з недовір’ям книжку, щось диктую, осміхаючись.
Понаписувала вона такого, що я, розглядаючи, зареготав, як шалений. Вона вихопила свій папір, не давши мені дочитати, по-червоніла й утекла сердита.
Більш не згадувала про це, тільки було помітно, що почала чогось частіш задумуватись.
За день до мого од’їзду я востаннє похапцем передивлявся свої книжки. Мотря, як бувало й раніш, сиділа на ліжку й пильнувала коло вишивання. Сьогодні вона з самого ранку не виходила з ко-мори. Робота в неї кипіла в руках, а в голові — видно було з лиця — снувалися, не переставали якісь свої думки.
День був гарний, погожий. У городі і в саду ясіли свіжі, живучі осінні квіти: різнобарвні гайстри, палка красоля, гвоздики, гарячий, як кров, королевий цвіт. Між зеленим морем листу на дереві подекуди визирали, як сивина в голові, пожовклі листочки; на рові од поля палав уже кущ глоду: вище над деревом снувало біле, як срібло, блискуче бабине літо, а вгорі прослалося небо — чисте, спокійне, холодним чаром повите.
Дмухнув у комору вітрець, свіжий, аж бринить.
І чогось мені стало радісно, так радісно, що аж серце затремтіло. Здавалося, що радощі збігалися до мене струмочками з усього світу. Десь дожидало мене таємне, блискуче, принадне, як чари, життя, а тут усі привітні до мене, люблять, надії якісь покладають; навіть ось ця непосида — і та примовкла, сорочку мені дошиває.
Я, глянувши на неї, осміхнувся.
Мотря подивилась на мене і знову схилилась над роботою.
* * *
Глянула вдруге, почервоніла — і шитво, як блискавка, полетіло кудись у куток...
Гасаємо по грядках, по малині, між бур’янами, жалимо одно од-ного кропивою, кидаємось реп’яхами.
Чути коло воріт — мати гукає Мотрю до хати.
Ми кусаємо губи, щоб голосно не сміятись, бігаємо мовчки, як тіні, а лиця горять, як віхті соломи. Шелестять тільки бур’яни.
Впіймав за руку — подряпану, з пухирями од кропиви, червону й гарячу.
І, на моє диво, Мотря одразу перестала пручатись, схилила го-лову й зітхнула. Я чогось випустив її руку, приглядаюсь до неї.
— Так оце ти вже завтра й поїдеш? — тихо спитала вона. Потім додала з докором: — Тепер, бач, пустуємо, а колись приїдеш, то й "здоров" не скажеш.
Мені стало смутно й чогось шкода.
"Здоров", може, й скажу, як побачу, а забути — не минеться",— спливла думка.
— І таке витієш! Чого б то я тобі "здоров" не казав! — щиро супе-речу їй.
Повеселіла.
— Ну, то вийди увечері до перелазу — скажу щось,— соромлячись і хитро спідлоба визираючи, промовила вона.— Вийдеш?
— Що ж ти скажеш? — притихши, допитуюсь.
Клокнула язиком і лукаво прищулила око:
— Щось гарне, гарне!
Повела головою й очі приплющила — таке гарне.
— То краще тепер скажи,— починаю умовляти її,— увечері надій-дуть товариші, то, може, й часинки такої не влучу. Скажи!
Бачу — мнеться.
— Ну? — заохочую її.
— Ну, добре,— згодилась. Лице зразу осмутніло, зробилось таке щире, довірливе.
Підступила ближче, червоніє, очима кліпає, набирається духу сказати щось.
І зразу, мов сполохавшись:
— Ух!..
Спалахнула, закрилась руками і пурхнула од мене, як птах.
(Продовження на наступній сторінці)