Жінка на шляху здригнула, підвела голову, повела очима по вікнах. Побачила, схопилась, біжить до стіни. Плутається з саквами, руки вгору підіймає, як крила, мов до грат летіть зривається. Щось говорить — не чути.
Мов із гнізда чорний крук стрибнув їй назустріч. Навперейми руки розставляє. Стала, благає, кланяється, руку до серця кладе.
Наставляє проти грудей багнета.
— Мамо! Тікайте од його, то скажена собака!
Не чує: нагинається, ловить його руку цілувати.
Люто шарпонув її за плече, повернув до себе спиною, турнув межи плечі кулачищем.
Упала лицем на шлях, аж сорочка блиснула. Покотились сакви, посипалось із саков: хлібець, полотняна сорочка, кілька грушок...
Із-за грат, як грім:
— Шкура! Гадюка! Буде правда на вас, на катів, буде суд!
Тремтять грати.
Знову хатина між ясенами. Коло хати — пустиня, все позаростало бур’яном. Обійшла город, подвір’я — вертається знову до хати.
В хаті вже дівер. Стоїть коло стіни, з гвіздком у руці. Очі горять, як у вовка, сам аж тремтить... гвіздком на портрет націлюється...
Скрикнула:
— Що ти хочеш робити? — вхопила за руку.
— Пусти! Я йому, острожникові, очі повиколюю! Це ж він дітей твоїх занапастив, це ж вони пішли його слідами до своєї погибелі.
Рветься до стіни. Одіпхнула, стала між ним і стіною.
— Се, брате, дурне! Порядкуй у своїй хаті, а не в мене. Аж задихалась.
Співали півні.
Одні й другі — сидить мати, як сиділа.
А вітри гудуть...
Вітри будуть, а ясени риплять, а матері дрімається...
Затріщав каганець — гасне.
Глибоко-глибоко зітхнула, підвелась, налагодила гніт.
Стала посеред хати, на того селюка, що на стіні, очі зводить...
Не: любить його дівер. Боїться. Все збирається колись порізати або спалити, а стара звикла до його, як до живої душі в хаті, мовби поріднилася з ним.
Підійшла до малюнка, обсмикала рушник, краще квіти порівняла, починає говорити до його стиха:
— Скажи, сумний, скажи, невеселий, ще й нерадісний: куди мої діти позаводив? Де мені їх шукати? Куди листи слати?
Витерла сльози, зітхнула.
— Як то в тій пісні співається:
Писала листи ніченьками,
А печатувала слізоньками,
А пересилала тими буйними вітроньками...
Чи так, сумний?
Мовчить, невеселий, мов із заліза кований, не гляне, бровою не поведе — твердий як криця. Тільки з думного чола, як огнем, па-шить, та ще причувається: ніби потаємки гуде в старій хатині бунтар — золотий дзвін:
І буде правда на землі!..
Повинна буть, бо сонце стане
І оскверненну землю спалить...