(Несподівана зустріч з німецьким легендарним лицарем)
Як казали в старовину українці: "Дело было вечером, делать было нечего", — пішов я на Хрещатик…
Там, як знаєте, вища арійська раса землю копає, цеглу носить і взагалі робить усе те, що й належить вищій расі, що була "покликана дати світові новий клас панів", знищивши, при цій нагоді, "насамперед усі слов'янські народи: росіян, поляків, чехів, словаків, болгар, українців, білорусів"…
Ну, копають, носять…
Правду казавши, копають і носять вони, як і належить вищій арійській расі, погано, кволо копають і носять… Як мокре горить.
Нищили вони слов'янські народи і на Майданеку, і в Баб'ячому яру, і в Мінську, і в Харкові, і в нечисленних інших містах значно енергійніше й спритніше…
Ну, прийшов…
Дивлюсь — серед арійської аристократії щось таке ніби знайома постать.
Придивляюсь пильніше.
Постать теж на мені погляд зупинила.
Підходить до мене ближче:
— Пізнаєте? — питає.
— Та щось, — кажу, — справді ви мені когось нагадуєте.
— Я — Трістан, німецький лицар легендарний!
— Це, — кажу, — не з тих Трістанів, що ото "Трістан та Ізольда", музика Ріхарда Вагнера?
— Я-я! Не з тих Трістанів, а я той самісінький Трістан і є, читали, значить?
— Та читав, — кажу, — читав! І музику Вагнерову слухав! Пізнати, — кажу, — тяжкувато!
— Я-я! Ви бачили мене в латах?
— Бачив у латах, тепер бачу в латках! Змінилися, — кажу, — кріпко! А де ж Ізольда?
— О, майн гот![4] Я вдарився на Схід латифундії воювати, нових рабів добувати, а Ізольда, як і кожна справжня німецька патріотка, у похідну офіцерську віллу — "Смотрите здесь, смотрите там!" — пішла… У віллі рейхсфельдмаршал Герінг підморгнув, вона в нього за сьому штатну дружину править і тепер із золотими чамайданами до Мадріда вилетіла, щоб потім в Аргентіну!.. О, майн гот!
— Сильна, — говорю, — драма! Така драма, що й Вагнер навряд чи музику б підібрав…
— О, майн гот!
— Кріпіться! — кажу. — Ви ж старовинний, — кажу, — лицар тевтонський! Лицарський, — кажу, — дух…
— Іх габе кайнен[5] дух!
— І духу нема?
— Іст ніхт! Першу порцію духу на Дніпрі вибили, а потім Ковпак упіймав та такого духу дав, що його духом вирвало з мене всенький лицарський дух і тепер у мене духу ані духа!
— Той, — кажу, — може!
— О, майн гот! Що далі буде, скажіть мені, читачу мій колишній!
— Що ж далі, — кажу, — буде? Будете, — кажу, — і далі "втикать"! Хотіли латифундій, хотіли рабів, — тепер "втикайте"!
— Вас іст дас "фтикать"?
— Дас іст "фтикать" — це коли берете лопату й у землю її застромляєте! А як із землі вистромляєте, — це буде "фитикать"…
— "Фтикать"! "Фитикать"! Сумно!
— А щоб веселіше було, ви читайте "Майн кампф" Гітлера… Там здорово сказано: "Всі інші нації будуть рабами, що працюють за наказом тевтонських воїнів". Прочитайте, воно й здаватиметься, що "фтикаєте" не ви, а раби ваші! Афтикерзейн!