— А в степу гуде. А коні: цок-цок! Цок-цок!
А Оля виходить і говорить:
— Драстуй, драстуй, милий мій, Пожалуй у хату.
Намалюєте ви це все самою технікою? Щоб без "серця", щоб без "душі"? Спробуйте.
І в той же час у "Шпані", коли бюстгальтер, упавши, регочеться. Коли регочеться бюстгальтер, коли сміється сцена, заливається театр і підскакують з реготу стільці в партері?
Що — це техніка чи "нутро"?
Нутро?
А як у цей самий "найвеселіший момент" у житті Крушельницького в нього зуби болять?
Засмієтесь ви так, щоб все круг вас зо сміху танцювало, і хай у вас в цей час зуб ниє?
Засмієтесь?!
Спробуйте!
Крушельницький дуже хитрий актор: не спіймаєш його, де в нього "нутро", а де в нього техніка!
В нього, технічне "нутро" й "нутряна" техніка!
* * *
Я не знаю взагалі, як "засилуетить" Мар'яна Крушельницького, щоб усім "видать" було… За окремими ролями? Ну, давайте. Бухгалтер у "Шпані".
Ні, їй-бо, не можу! Як ізгадаєш оті його коротенькі штанчатка "у полосочку", як пригадаєш його морду, його оту голову з червоним бантом, його: "Хохохо! Хохохохо!" — зразу тобі робиться температура "сорок вісім".
І хочеться' лягти на підлогу, дриґати ногою, бити по підлозі рукою й заливатись "без принімая во вніманіє".
І виходить не силует, а ота сама комбінована штука, що її показує бухгалтер Стрижакові:
— А оце вам сверхурочні!
Коко в "Мікадо"…
Ну, тут би слід написати про його надзвичайну, дивовижну пругкість, його ідіотську безпосередність, його чіткі куплети й танки, а воно тобі в голову лізе:
— Маленька оперрація.
І хочеться бути Пубою, щоб сказати:
— Ой, Кокочка, вдару! За віщо "вдару"?
Та за те ж і "вдару", — за мережане майстерство акторське, за глиб, за шир, за "з одного боку" й за "з другого боку"— За радісний сміх на театрі і за веселу на театрі радість!
Малахій, Побєдоносцев ("Пролог"), абат ("Жакерія"), Яворський ("Сава Чалий") і ще, і ще, і ще… Та щоб ото про всіх писати?! Та боже сохрани!
Хай краще Мар'ян Крушельницький грає, а я дивитимусь! Що мені, радості на театрі не хочеться, чи що?! Хочеться! От я й дивитимусь!
МАР'ЯНЕНКО ІВАН
Це був, мабуть, рік 1909-й. Було це в Києві.
У Троїцькому народному домі грав театр М. К. Садовського.
У нас іще тоді в шлункових соках соляного квасу була норма, не було ні збільшення його (квасу), ні зменшення, на дієтах ми не сиділи, ніхто нас за животи не мацав і "смирновської" води пити не рекомендував.
У нас не було чого на бороді голити, а попід нашими носами щось таке починало в одних рудіти, а в других — чорніти.
І як же ж тоді бунтували проти театру Садовського наші шлункові соки?!
Бо завжди якимось способом винайдені чи позичені 20 копійок "неукоснительного" односились до каси, а животи затягались на останню в череску дірочку.
Скільки обідів наших було попереношувано до каси Троїцького народного дому?!
Як ізгадаєш, так і зараз, після обіду, їсти хочеться!..
Ще тоді ми (кумпанія нас була чоловіка з п'ять) добре та гаразд знали артиста Мар'яненка…
А тоді ще ми бачили Івана Олександровича і в "Гриці", і в "Гнаті Голому", і в "Бурлаці", і в "Богуні", і в "Нахмані" ("Євреї"), і в "Хлестакові", і в "ДонЖуані", і в багатьох інших ролях тогочасного театрального репертуару.
І був тоді, як і тепер, Мар'яненко високий, і стрункий, і чорний…
Тепер, положим, він уже не чорний!!!
І був у нього сильний і приємний голос, і були в нього чудесні із сцени очі!
Тут, між іншим, мушу зауважити, що в кумпанії нашій було не без жіноцтва!
Любили ми тоді дивитися й слухати, як грає Мар'яненко.
А я особисто на духу вам признаюсь, що найдужче, любив я його в двох ролях.
Яких?
Писаря в "По ревізії" та Миколи в "Наталці Полтавці".
Отже ж, буває, отаке на світі білому…
Адже ж знаю я добре, що не його це ролі, що він стопроцентний герой, а от скільки я не бачив, і до того й після того "Писарів" та "Микол"., ніхто, як на мене, так їх прекрасно не грав, як Іван Олександрович Мар'яненко.
Різьбяні. були фігури.
Чи, може, це через те, що ніколи в цих ролях (як і в усіх інших) він не "фортелив", завжди він до них ставився серйозно, тоді, як усі інші виконавці тих ролей чомусь обов'язково "викаблучувались".
Давненько те було… А як приємно його згадувати!!!
Іван Олександрович Мар'яненко — син простого собі коваля з села Мар'янівки на Херсонщині. Народився він року 1878го.
Крім того, що він син коваля, він іще й небіж М. Л. Кропивницького.
Ну, як же ж, бувши племінником Кропивницького, можна бути не актором?!
Скінчив Іван Олександрович повітову школу, далі вчитися було ні на що…
Ясно: до дядька, на власні хліба…
1895 року, сімнадцятилітнім юнаком, Мар'яненко — вже помічником режисера в трупі М. Л. Кропивницького "загрібає" 20 карбованців на місяць.
Пише сценарії, сценірує і на спектаклях, і на репетиції, завідує і нотозбірнею, і книгозбірнею, пише афіші, коригує їх, стежить за електрикою, реквізитом, перуками, костюмами, меблями, декораціями, статистами.
"Сам пан, сам і кухар".
Крім того, ще й акторів заміняє отих, що говорять: — Вам письмо з Москви!
Живе контрабандою в убиральнях, аж доки не піймає театральний сторож.
Набуває Іван Олександрович театрального досвіду, а разом із ним катар кишок, неврастенії і процесу в легенях.
Тривало так два роки, аж доки театральний лікар запротестував та примусив адміністрацію зняти його з такої роботи й перевести на легшу.
Зачислили Івана Олександровича в хор та на дрібненькі, "німі", ролі.
1898 року він переходить до театру О. 3. Суслова.
Тут він грає любовників, співає в хорі, в оперетах і в українських, і в руських, бо трупа Суслова, коли "горіла", запрошувала "гастрольорів без різниці пола й національності".
Бували тут і Кавецькі й Адельгейми, і tutti quanti, бо діялося це в "СевероЗападном крає".
З 1906 року Мар'яненко в молодій тоді трупі Садовського, де працює вже, як першорядний актор, борючись разом з іншими з "горілчаногопачними" трупами й театрами.
Тут уже завзята праця над самоосвітою, над поширенням убогого репертуару п'єсами європейського репертуару.
Тут уже свідомість важкої, але почесної місії українського акторагромадянина.
Тут уже не тільки "Гриці", тут уже Хлестаков, ДонЖуан, Геерт ("Надія"), Збігнев ("Мазепа"), тут уже винниченківський репертуар.
Прощай, свитко, прощай, вишивана сорочка з широким поясомі
Пішли у фраках!
І в новому європейському репертуарі Іван Олександрович займає почесне місце серед найкращих акторів українського театру.
* * *
Сама акторська робота Мар'яненка не задовольняє. Він не тільки актор, — він і громадянин. Він і організатор.
1915 року, вийшовши із театра Садовського, він організовує трупу з шкільної молоді, за участю корифеїв М. К. Заньковецької, О. К. Саксаганського та Л. П. Ліницької.
Тут він і організатор, і керівник, і актор. Революція.
На початку революції акторська праця І. О. Мар'яненка густо переплітається з адміністративною, професійною й громадською роботою.
Він і директор національного театру, і директор Державного театру, і член колегії по управлінню державними театрами Києва.
І в той же час він творить образи: Тартюфа, Георга ("Огні Іванової ночі"), Срібного ("Панна Мара"), Сталинського, Ерпульфа ("Північні велетні"), Ґонти.
Працює і не "почиває на лаврах".
Захоплює його новий формою й змістом театр.
Іван Олександрович іде до того театру.
Не вважає на свій двадцятип'ятилітній досвід, не вважає на своє становище прем'єра — він іде до "Березоля" в студію і працює як молодий, початкуючий актор над пластикою, над мелодрамою…
І новий, революційний театр з радістю приймає Мар'яненка до себе.
І в революційному театрі він веде перед.
Тридцять років надмірної праці не здолали.
Мар'яненко такий же молодий, такий же живий, як і тоді, коли чарував постаттю своєю нас колись, молодих і безвусих.
І тоді — герой, і тепер — герой…
Тоді — молодечий запал, а тепер — життєва мудрість… Тоді початкуючий, тепер — заслужений! Але завжди серйозний, завжди чіткий, завжди карбований…
Дивна доля Мар'яненка: воднораз і корифей, і піонер. Якби змалювати на картинці, вийшло б: молодесенький хлопчик з червоною краваткою, а голова сива! "Чудо-юдо — риба кит"!..