Джеваїре знизала плечима. Солдат встав і мовчки вийшов із кімнати. Через півгодини ввалився він з невеликим запакованим доверху мішком. Витер рукавом з лоба піт, усміхнувся:
— Ось, роздобув трохи провіанту, — і продовжив помітно повеселілим голосом: — Людина і млин — вони свояки. Млин не живе без води, а людина — без хліба.
Він став на коліна, вивалив усе з мішка — чотири буханці хліба і три великі паперові лійки.
— Це що? — взяв вузла солдат. — Штуку твою покладемо на дно мішка, а зверху — їжу, — і здивовано закляк: — Це що за дерев'яка?
— Сідло.
— Сідло? Яке сідло?
— Звичайне.
— Та кинь його під холеру. Краще побільше їжі запхать, а не якесь сідло.
— Ні-ні-ні! — закричала Джеваїре і вирвала сідло із рук солдата. — Я його не кину.
— Та ж місця мало, і ти ще з дитиною — тягнуть же важко буде! І який із нього толк, із цього сідла? їжі побільше візьми!
— Ні, я сідла не кину.
— Ну, так тоді хліб не влізе в мішок!
— Хай. А сідло... сідло я не кину.
Солдат більше не сперечався, хоча був дуже здивований. "Хазяйська жіночка, — подумав він. — Тільки для чого тягнути за собою цей мотлох? Він і гроша ламаного не вартий! Словом — бабський розум!.." Однак запхав сідло в мішок, а зверху ще хліб.
— Борошно й крупи доведеться лишити... — пробурмотів, розстроєний цим більше, ніж сама Джеваїре.
А їй здавалось, що все це відбувається десь далеко-далеко і її зовсім не стосується. Наче уві сні, йшла вона до машин, залізла в кузов. їй під ноги кинули мішка. Дитина плакала. Вона все шепотіла:
— Що в тебе болить, джаним? Спи, сонечко моє... спи... Машини під'їхали до вагонів, відчиняли задні борти.
Люди з кузовів пересідали в пульманівські вагони для перевозу худоби, а зараз пристосовані для людей. А вона все шепотіла дитині:
— Не плач, спи...
Потяг рушив. І пішов, пішов, погойдуючись у сутінках. Для Джеваїре лишились на світі лише хвора дитина і хисткі передсвітанкові сутінки...
Ні, хто сказав, що навколо темрява? І що вона їде в якомусь вагоні і що її син захворів? Та ж ні, цей луг вона знає дуже добре: він на Бабуган-яйлі, вони там з Екремом колись пасли кіз. А якось там їх застала весняна злива, вони сховалися під величезним валуном, схожим на голову казкового дева. А в небі гримів грім, палахкотіли молочно-білі блискавки, землю поливав дощ, десь поруч стрибали і гралися мокрі козенята, а кози так смішно мекали: "Ме-е-е! Ме-е-е!" — наче дражнились.
"Дай мені дитину, — говорить Екрем і бере немовля на руки. — Воно спить, і його можна покласти під валуном. Я дуже хочу тебе".
"І я", — каже вона.
Руки Екрема, незвично грубі й жадібні, пробігають по стегнах, животі і грудях. Стає незручно, соромно, а Екрем доторкається до її повік, губ і каже: "Ти спиш, а кажеш, що хочеш мене. У тебе заплющені очі. Ти спиш. Ти не любиш мене!"
"Що ти?.. — відповідає вона і боїться образити Екрема. — Я не сплю. А то бачила б хіба що струмки, що течуть повз нас, чула б, як гримить грім, як жують кози..."
"Мовчи, мовчи! — руки Екрема гладять її тіло, вони стали грубі і тяжкі... Видно, нелегко далася йому війна... —Мовчи... Мовчи! — обличчя Екрема колюче, рот жорсткий, боляче впивається в зуби. Джеваїре задихається. А Екрем все говорить: — Мовчи... Мовчи! Люди почують! Мовчи..."
Які люди? Навколо жодної душі, тільки... А де ж кози? Де злива? Темно. Важко, наче хтось душить...
І раптом Джеваїре чітко чує стукотіння колес, змішане із чиїмсь диханням. Відчуває важке тіло, що придушило її до нар. Дикий жах охопив її. Вона б'ється, намагається скинути це чуже, бридке тіло, хоче закричати — їй тримають рота. Вона б'ється, кусається... Втрачає сили, кричить, кличе на допомогу. Поруч лунають сонні голоси. Вона б'є когось руками, дряпається, потім дубасить чиїмсь важким черевиком. Хтось запалює сірника, хапає її кривдника. Клубок тіл валиться з нар на підлогу. І там, на підлозі, у вузькому переході, триває боротьба...
— Мій си-и-и-н!.. — кричить Джеваїре. Але сина їй не віддають.
Вона втрачає свідомість. Над нею схилилося кілька жінок. Ешелон зупиняється.
— Не-е вихо-оди-ить! — лунає трубний голос. Тривожні свистки. Ляскання буферів.
Вагон мовчить. Раптом звучить шалений сміх.
— Виходьте, чого дивитесь? Виходьте, виносьте параші! Розстрілювать нас не стали, пожаліли... Аджи-Мушкайські катакомби не для нас — їх німці заповнили! Ні-і, наші милосердніші! Повозять у цих душогубках, повозять і викинуть готові трупи! Давайте, виливайте параші! Гей ти, що битися вмієш, виходь, герою, з відрами на перон! Але ні, не треба, все одно скоро сраки всім павутиною затягне, і відра будуть порожні...
Вагон мовчить. Лише десь угорі, на нарах, тіпається у сльозах Джеваїре. І далеко в темряві бігають люди. А цей усе сипле, сипле прокляттями, лайкою...
Лунає свисток, оголошується відправлення. Паровоз гуде, шарпається ешелон.
Раптом старечий голос, наче зовсім недавно:
— Пусти мене, дочко... Дай пройду.
— Батьку, не треба! Він збожеволів...
— Ні, пусти. Хотів заховатись, щоб люди не бачили обличчя того, хто вигодував таку гадину. А тепер хай мене бачать, мені сімдесят років... хай бачать... зрікаюсь.
Старий, важко сапаючи, спускається вниз.
— Встань.
У відповідь — незрозуміле бурчання.
— Йди звідси.
— Батьку!
— Я кому сказав! Йди звідси!
— Ти ж знаєш!.. Куди я піду? — молодий голос переповнений жахом.
— Геть!
— Не чіпай мене! У мене сили на тебе вистачить, батьку. Краще не чіпай. Іди від гріха подалі.
— Сила дурна у тебе є. Ти це показав. Та на тебе теж сила знайдеться. Нема в мене сина. Іди. Я тебе проклинаю. Амінь.
— Але ж вони подумають, що я втікати зібрався, —пристрелять.
— Хай краще так. Йди.
— Не піду. Не піду-у-у!
— Я відповідаю за тебе перед людьми. І я мушу це зробить. Ти підеш. Все одно ти з нами не будеш. Не підеш — викинемо. Краще йди сам.
Ешелон рушив, ще раз загримів буферами і повільно пішов повз мовчазну станцію.
— Йди, ну! —Ні, ні-і-і!..
— Я чекаю.
Темне важке тіло з'являється біля дверей, кидається назад.
— Вони вб'ють мене!
— Йди звідси, — голос старого безпристрасний і невблаганний. — Іди.
Тіло падає на підлогу.
— Прости мені, батьку!.. Простіть, люди! Вагон мовчить.
— Йди, сину. Народу в чорні дні падлюки не треба. Ти зробив тяжкий гріх, який не прощають. Ти став на один рівень із нашими катами. Навіть гірший за них! Он офіцер конвою навіть... нас пожалів, двері залишив відчинені... А ти?! Йди.
Ридання заглушують слова старого, темне тіло повзе до дверей, повільно з дрожем встає.
— Йди.
Ешелон повзе все ще повільно, вгору; тіло якусь мить бовваніє в дверях і... зникає. Тут же несамовито спалахують у тамбурах вагонів ліхтарі, в туге повітря задоволено б'ють кулеметні черги. І зривається довгий крик:
— А-а-а-а!
Потім настає тиша. Паровоз дає ще один довгий гудок, наче заявляє, що поспішає, спізнюється і набирає хід...
У відчинені двері вагона вривається вітер, зазирає шматок чорного низького неба.
Ешелон летить з усіх сил. Один із тисячі чорних ешелонів, що розтягнулись у ті весняні дні на залізницях країни.
Переклад Володимира Даниленка