— Чому ж ви сього не зробили?
Вона провела рукою по чолі.
— Чому?.. Бо він не хотів іти за мною, а я не хотіла йти до нього.
— Чому?
— Ах, який ви нудний з тим "чому?" Я ж і без того хочу вам се розказати! Річ звичайна: він хотів, щоб я була його шлюбною жінкою, інакше кохати мене він не хотів, не хотів ділити мене з іншими — він престрашно заздрісний. Жити все в тому місті я не могла, а вдовольнятись стріваннями вряди-годи він не здолав би, вже легше було йому зовсім розлучитись, так він сам говорив. Але я не схотіла піти за нього.
Поет чогось немов повеселів.
— Я розумію, вам шкода було своєї дорогої волі, ярмо шлюбних обов’язків не вабило вашу артистичну натуру. Либонь, думка про якусь присягу, наче примус в любові, ображала вас. Законний шлюб заносив вам міщанством.
Вона прижмурилась на його, потім усміхнулася мляво.
— Ні, не в тім сила. Я просто побоялася злиднів, звичайного матеріального вбожества.
— Ви?!
— Так, я.
— Але ж я рідко бачив людину менше жадібну на гроші, ніж ви.
— Акторських бурлацьких злиднів я б не боялася, бо я вже їх перебула і вийшла з них щасливо, але подружніх, родинних, призвоїтих злиднів — я їх тоді боялась, і тепер боялася б, так, незважаючи ні на що!
— Якось я сього не розумію, — поволі протяг поет і обличчя його прийняло відчужений, розчарований вираз, — мені здається, що либонь ваше кохання не таке-то вже велике було, як вам здавалось.
— А чого ж я вмираю від нього тепер? — з гарячою, щирою розпукою вирвалось у неї.
Вона підвелась на софі і заломила руки. Очі поширшали і почорніли, мов підмальовані. Поет лагідним рухом одхилив її на подушку, і вона знов лягла, покірно, стишившись. Настало мовчання. Поет механічно перегортав листочки в своєму рукописі.
— Не думайте про мене надто зле і зрозумійте, коли можете, — знов заговорила вона, — коли я боялася тих злиднів, то се не тим, що мене лякав голод, холод, пошарпані убрання, подерті черевики.
— Ви боялись за своє кохання? Що воно знидіє в життьовій боротьбі?
— Та… було трохи й сього. Хоча я не за своє, а за його кохання побоювалась. Жінки якось краще вміють задержувати поезію свого почуття серед життьової прози, ніж чоловіки.
— Ви думаєте?
— Мені так здається. А втім, се неважно. Бо се одно не спинило б мене. Адже однаково його кохання могло зникнути як не від злиднів, то від довгої розлуки, а то і просто "так".
— Ви не вірили в нього?
— Ні, не те щоб… Ну, звісно, на себе впевняєшся більше. От і мені здавалось, що моє кохання "сильне, як смерть"…
— А проте? — спитав поет з надією в голосі.
Вона всміхнулася смутно й іронічно:
— А проте — смерть сильніша-таки, на жаль, мушу се признати. Вона, сильніша навіть і за те, що здавалось мені дужчим і від моєї любові, дужчим і дорожчим від неї, так, дорожчим.
— Що ж воно?
— Невже не догадуєтесь? Ох, ті поети мудріші на папері, як у житті! Звичайно, мій хист. То ж йому були страшні тії злидні!
Поет уже дивився на неї давнішим поглядом, не ховаючи очей.
— Але ж ви самі заробляли чимало, — все ж перечив він.
— Така перелітна птаха, якою я була і мусила бути по умовах нашої сцени, могла заробляти тільки перельотами — запасів я не мала і ніколи не вміла їх збирати, — а звивши гніздо постійне, я позбулась би й заробітків. Ще якби він був актором… а то не може ж хронікер малої преси у кожному малому місті пристроюватися до іншої газети. Се не так легко.
— Се правда.
— На мої тодішні заробітки ми, правда, могли б прожити обоє, навіть може і з родиною, коли б він покинув заробляти і жив, їздячи зо мною, на мій кошт. Але він про се й слухати не хтів.
— Се зрозуміло, — зважливо заявив поет.
Актриса спалахнула.
— Аякже! Вам се зрозуміло! Що чоловік може через якісь міщанські забобони розбити серце собі і своїй коханій — вам се зрозуміло!
— Се не забобони, се елементарна порядність.
— Власне "елементарна!" Все у вас, мужчин, "елементарне"! Ну, а якби я жила на його нужденні "пострічні", зрікшись моєї професії для кохання, то се була б "елементарна непорядність"?
— Се зовсім інша річ. При сучасних обставинах…
Актриса замахала руками.
— Знаю, знаю, знаю! Чувала тисячу раз! Нудно. Елементарно. Годі. Се саме й він казав. Я ненавиділа його в такі хвилини.
Поет зважив не обстоювати сеї теми.
— Може він міг би мати якийсь заробіток при вашій трупі? — несміло докинув він.
— Який? Суфлером бути? Чи "гопакістом" може? Він же навіть і в хор не зугарен, а статистів наша трупа не возить за собою. Він то може б і на таке пристав. Але се вже занадто. Сього вже наші акторські забобони не дозволяють. "Законний муж" прем’єрки — "зорі", "нашої знаменитої" чи якої там ще — і "стовбичить на сцені" статистом, на німих ролях, служить попихачем, "кутки підпирає"… Ні, ні, ви сього може не розумієте, але се не-мож-ли-во! Я вам кажу. Він був би "круглою бездарністю" на сцені… Так само, як і ви! — додала вона раптом.
Поет почервонів.
— При чому тут я? Та й я ж ніколи не виступав на сцені — почім же ви знаєте, може…
— Ні, ні, "не може"! Я в сих речах маю нехибний нюх. "Кругла бездарність", кажу вам, — вона задирливо дивилась йому в вічі, — брр… я не знаю, сього може б і моє кохання не витримало!
В очах поетових блиснув лихий вогник.
— Однак же той… ваш знайомий, здається, не виявляв особливої "даровитості" і в своїй літературі, се ж ви самі казали.
— А, то зовсім інша річ!
Поет знизав плечима зневажливо:
— Не розумію, чому! Яка різниця?
— Газетяр може собі бути тричі бездарним, і все ж таки його називатимуть "чесним трудівником преси", а не "шантрапою".
— Ба, коли все діло для вас у словах…
— А чому ж би ні? Сподіваюсь, не ви будете мене вчити нехтування словами…
— Ну, так єсть же і слово "писака"!
Вона густо-плямисто почервоніла і блиснула на нього очима:
— Ви що собі думаєте!
— Пробачте…
— Хоч би який він був у літературі, моє найближче товариство того не вміло б зміряти і дорівняти до мого становища. Нехай би навіть він був остатнім у редакції, або хоч і зовсім без професії, та за кулісами в нас він був би тільки моїм чоловіком, а не попихачем театральним.
— Надзвичайно миле становище: "муж цариці!" — таки не втерпів поет.
— Нічим не гірше, ніж "жінка свого мужа".
Вони обоє переглянулись гостро, ворожо. Настало знов мовчання, довше від попередніх.
— Дайте мені папіроску, — озвалась нарешті актриса втомленим байдужим голосом.
Поет уже злагіднів і почувався немов до якоїсь вини супроти неї.
— Не можу, — заперечив він, — вам шкодить курити.
— Хіба не однаково, що мені шкодить, що ні?
— Кому ви се кажете? — з ніжним докором сказав поет і несподівано додав. — Я вас вразив?
— Ні. Тільки мені відхотілося говорити.
Поет пильно подивився на її обличчя; її очі були спущені, але й так вона не видержала того пильного погляду та й одвернулась до стіни.
Він узяв її руку в обидві свої: — Не гнівайтесь. Я сам не знаю, звідки взялась була ся лиха іскорка між нами. Тепер її нема — правда ж?
— Правда…
Вона обернулась до нього і заговорила, мов не було ніякої перерви: — Так чи сяк, ми розійшлись. Себто я одійшла від нього. Я перейшла в іншу, гіршу трупу, на лихіші умови, аби виїхати з того міста і податись на край світу. Еге ж, я поїхала аж у Сибір, щоб не мати спокуси вернутись "одвідати" мого несудженого друга…
— Несудженого? Либонь, неприйнятого?
— Однаково. Се не була якась примха моя. Я ж вам кажу — я за свій хист боялась, бо справді він би не встояв проти дрібних родинних злиднів, йому був би мат. Себто я думала тоді, що тільки в тім разі був би мат, а воно вийшло: чи верть-круть, чи круть-верть, а все в головах смерть! Ха-ха-ха!..
— Ой Господи, з тим сміхом!
Поет хруснув пальцями.
Вона скрикнула: — Не робіть сього! Я не зношу!
Поет склав руки, але завважив: — Бачите, я не смію робити того, що вам прикро, а ви…
— Звісно! бо ви здорові, а я хвора. Не перебивайте, я не можу так говорити… Отож, я поїхала на Сибір. Я думала, що давши таку тяжку жертву своєму божищу, я вже стану навіки великою жрицею його.
— І се була правда! — палко завважив поет.
— Ні. Неправда. Я се ліпше знаю. Не жрицею, рабинею почувала я себе з того часу. Мені здавалось, мов якісь кайдани оплутали мене, я забувала, що се ж я сама закувала себе, і я кляла якусь невідому силу… А втім, може й справді се якась невідома сила розкраяла мені серце і душу надвоє…
(Продовження на наступній сторінці)