— Скажи й матері, щоб прийшла! — гукнув їй услід Качковський і звернувся до Максима: — Ага, слухай, як прийде Мартоха, то стане на твоє місце, а ти збирайся до Жабокриків по панней. А ви тут глядіть, щоб до обіду було все готове, — наказав він Дарці й Якову і подався спішною ходою до стайні.
Максим пішов услід за Качковським, досадливо знизавши плечима.
Прийшли Мартоха з Яриною, та й Улянку таки знов привели з собою. Носили пісок і в кошиках, і на ношах, і в приполах, возили в тачках, кидали руками й лопатами, зашурували одежу, запорошили собі очі, аж таки ще до обіду, перед панським другим сніданком, панна Юзя пробігла мазурковим кроком по довгій жовтенькій, мов золотій, стежці до альтанки, увитої червоним диким виноградом, злегка черкаючи по пісочку довгою білою сукнею.
— По піску навіть ліпше, — зважила вона, — а то мокре пале листя шелестить так смутно… та й сукню може забруднити, покаляти.
І панна Юзя поспішилася до покоїв, бо почали з’їздитися гості, то випадало приймати повіншування й дарунки та припрошувати панночок до кави з усякими присмаками; обід мав бути далеко пізніше і дуже парадний, а потім забави, танці та урочиста вечеря. Юзині родичі не жалували коштів на учту, на ушанування шістнадцятилітніх роковин дочки-одиначки.
VII
Тим часом Мартоха з родиною, вернувшися з роботи, засіли вже до обіду. Ярина сіла поруч з батьком на покуті, їй, яко засватаній, належало чільніше місце в хаті, та й вона вже не виходила з-за столу помагати матері коло печі. Воно, правда, мало що й потреби було в помочі, бо страва була звичайна: житня затірка та картопляні товкмачі з маком, от і все. Але Дарка все ж помагала, то ложки подавала, то хліба вкроїла, раз у раз встаючи з ослона, де вона сиділа проти покутя. Улянка з Іваном сиділи на вузькій лаві, а Пріська, тепер вже опецькувата, мордатенька семилітка, сиділа "по-турецьки" на полу, держачи на руках незвичайно головату й черевату, але тонконогу й тонкоруку Гапку, і носила через її голову собі до рота ложкою страву з миски, що стояла в ногах. Гаряча страва не раз капала на дитину, і тоді Пріська мусила кидати їсти та зацитькувати малу. Жвавій Прісьці обридла така повільна їда, і вона вже крадькома від матері дала Гапці штурханців зо два. Дитина верескнула.
— Та цить ти, бодай ти скопотіла! Цить, нех ти скиснеш! — не втерпіла Пріська.
Мартоха одвинулась від печі, дала потиличника Прісьці, але таки забрала від неї Гапку.
— Я тобі раз казала, не смій мені клєсти дитини, ще, борони Боже, в такий час скажеш! — мовила Мартоха і сіла на лаву годувати Гапку, щоб її вгамувати, — сама здорова, як кобила, та ще й клене, бодай тебе заглумило!
Пріська щось промурмотіла, але зараз урвала, бо мати загрозила:
— Ну, ну, поговори, поговори мені!
Мартоха з усіх своїх дітей найбільше любила "головату" Гапку й не терпіла, як сусідки хитали головами над дитиною та пророкували, що "безмаль з неї нічого не буде, бо в неї ж, кумойко, і переніссячко синє і очі, як у стареї". Гапка була обличчям "викапана" мати, тільки здоров’ям найгірша за всіх; вже третій рік їй кінчався, а вона ледве голову тримала. І Мартоха немов спішилася натішитись сею дитиною і пестила її так, що Пріська з Улянкою аж зненавиділи "мазуху". Мартоха навіть не раз спихала головну господарську роботу на старших дочок, меншим попускала "байди бити", а сама сиділа з Гапкою, то бавлячи її, то лікуючи всякими ліками.
І на цей раз Мартоха через Гапку передала свій головний хатній обов’язок Дарці (знов-таки минаючи засватану Ярину), промовивши лагідніше, ніж звичайно:
— Дарусю, витягни там з печі товкмача… Ага, слухай, там десь від учора кришку горілки зосталося, то подай батькові.
Відколи Гапка прийшла на світ, Мартоха злагодніла до чоловіка.
Через свою хвору мизиночку вона, либонь, навчилася більше жалувати та розуміти і свого нещасного "ядуху" чоловіка. Коли сьогодні вона дорівняла здорову, колись наймилішу їй за те здоров’я Пріську до "кобили", то в душі їй ворухнулось щось дуже подібне до того почуття, з яким, бувало, Семен бив її саму та докоряв, що вона "от таки, як мур"; тільки Мартошине почуття було ще тяжче.
Семен тремтячими руками взяв "порційку", що подала йому Дарка, мовчки кивнув головою до жінки, на знак "дай, Боже, здоров’я", — жінка так само до нього кивнула, тобто "здоров був, пивши". Спочатку Семен хотів випити маленькими ковточками, щоб продовжити втіху, знаючи, що більш, як одну чарку, вже не дадуть, але не втерпів і вихилив цілу разом і хрипко-голосно крекнув: "а-а-а!". Після вчорашніх "запоїн" йому таки конечне треба було похмелитись, а жінка досі не догадувалась дати, просити ж — Семен ніколи не просив у неї нічого, — цей "гонор" у нього міцно держався.
Який час Семен їв, як звичайно, мовчки, але похмільна чарочка дражнила язика до розмови, тож він таки нарешті обізвався, ні до кого зосібна не звертаючись:
— Так, так… запили ми, знацця, нашу Яринку, а от не видно, як і Дарочку зап’ємо.
— Та мені, тату, ще літа не вийшли! Що ви-те мене заміж випихаєте? — жартівливо обізвалось Дарка, приязно подивившись на батька, немов, усміхнувшись очима. Вона любила, як батько говорив вільно й весело, хоч це бувало тілько тоді, коли він випивав, і то не занадто, бо, сп’янівши сильно, він ставав понурий, і, хоч не бився тепер ніколи, та втискав кулаки і кляв крізь зуби невідомо кого. Дарка часом навіть купувала йому "малу порційку" за свої зароблені гроші, "аби батько поговорили трошки".
— Я тебе, Дарочко, не випихаю, — високим і тихим голосом заговорив Семен, — а тільки відомо: дочки — чужа користь. А літа, хто ж їх відає, чи вийшли, чи вони не вийшли? Про те піп знає. От як піду по метрики Ярині, то й про тебе попа запитаю, — бігма, запитаю, — думаєш, ні? Ану ж тебе свататимуть-таки тепер, до Дмитра, то треба ж нам знати, що людям казати.
— Нема там чого знати, — обізвалась Мартоха, — бо я Дарки однаково тепера не дам.
— А то чому, стара?
— Чому! Ти ж би й сам подумав: Ярину віддамо, Улянка ще мала та й невдала, ну, та й хто ж мені робити поможе?
— А ми Йвана оженимо, от і невісточка буде! — ще веселіше перечився Семен.
— Вже то за невісткою наживешся! Що невістка, то не дочка. Та й куди, там ще Іванові женитися?
— Хто рано жениться, той не кається, — напосідався Семен; видко, вчорашні запоїни розохотили його до думки про весілля.
— Ет, дай спокій, старий! — розсердилася Мартоха, — аж не хочеться слухати! Та нехай би там хоч і сто невісток було, а я Дарки не дам, бо я без неї як без рук. Пошукай-но ще такої дівки!
Дарка спаленіла. Се вперше мати так виразно похвалила її. Ні, це, власне, не було хвалою, але це більше варто було, ніж звичайне величання матірок своїми дочками. Це мати вимовила вголос те, що Дарка й сама знала і тямила добре, тільки Дарка ніколи не думала, що вибаглива мати коли-небудь це скаже, та ще при всіх.
— Ну, чого розсілася? — звернулась до Дарки мати знов суворо. — Збирай зо стола та поможи Ярині рушники торочити. Батько плете без толку, а вона слухає, якби що доброго!
Дарка всміхнулася і почала збирати зо стола, переглянувшися з Яриною.
Перехрестившись, Семен вийшов з-за стола, постояв трохи, мов хотів ще про щось поговорити, але роздумав і пішов з хати. За хвилину вернувся знову.
— Ага, скажіть ви мені, чого це у дворі такий ярмарок? Все чужі пани їдуть? Таж сьогодні не свято?
— То паннині менини справляють, їй сьогодні шістнадцять літ вийшло, — сказала Дарка.
— Шістнадцять літ… тсс… диви ти!.. А котра з вас старша, чи ти, чи панна?
— Чи ж я знаю? Мамо, як ви-те кажете?
Мартоха трохи подумала, потім сказала.
— А так, що одних літ… день у день! Ще то до пані тую кушерку привозили, та вона й мені щось там радила, бо я таки ледве не сконала тоді за тобою. Так-таки воно є, що ви в один день обидві знайшлися, — і ти, і панна.
— Ей, то треба й нашій Дарці менини справити! — раптом гукнув Іван, що досі мовчки щось стругав. Він встав і пацнув Дарку з розмаху по плечах.
— Одчепися, холєро! — відгризнулась Дарка.
— Ну, ну, ще побийтеся! — спинила їх Ярина, а Пріська захихотіла.
Раптом у хату вбігла чорна, як жук, присадкувата дівчина, Яринина товаришка Мотруна. Вона з розгону підбігла до Ярини, вихопила в неї з рук недотороченого рушника і потягла її за рукав з-за столу.
— Братице, біжімо хутчій до двора!
— А то чого?
— Та чи ж ти не чуєш? О! — Мотруна зняла пальця вгору, і всі почали прислухатись: в покинуті розчиненими двері долітав відгук скрипок та решітки.
— Музики? Де ж то? На панськім току? Чого? — питали навперебій дівчата.
— Та то ж пан найняв челяді музики. Менини паннині, чи що… Там такий бал. То ввечері пани танцюватимуть — буде гинча музика, а тепер пан позволив на току челяді танцювати. Та ще, кажуть, старим та хлопцям по порції дадуть, а дівкам кісники роздаватимуть, чи що… Ой, біжімо, мої любойки, хутчій!..
Остатні слова Мотруна договорювала, вже біжучи вулицею до панського току, а за нею поспішала вся родина Білашів. Мартоха навіть і Гапку понесла з собою.
(Продовження на наступній сторінці)