бурсак, та щоб не вмів замилить очі!
П е р е б і й н и х а
Мені він до сподоби, — добрий хлопець,
такий увічливий...
І в а н
Та вам вже, звісно,
язиком приподобатись недовго.
П е р е б і й н и х а
Чи сяк, чи так, а вдруге ти не будь
таким до гостя гострим! Се ж неначе
на те його ми в хату запросили,
щоб ним помітувати. Незвичайно!
І в а н
Та вже гаразд, не буду зачіпати.
(Зіходить з рундука).
П е р е б і й н и х а
Куди ти?
І в а н
От піду до товариства.
(Їде через садок, перескакує через тин і зникає.
Увіходить служебка і збирає зі стола).
П е р е б і й н и х а
Де ти, Оксано?
О к с а н а (виходить із-за куща з кухликом в руці)
Ось я тута, мамо.
Се я барвінок поливаю.
П е р е б і й н и х а
Справді,
полити слід, — зовсім посох на сонці.
Полий же й те, що ми пересадили.
П е р е б і й н и х а і служебка, зібравши зі стола, йдуть у будинок. Оксана,
поливаючи квіти, співає веснянки. В садку сутеніє.
С т е п а н нишком вилазить вікном з своєї кімнати на рундук,
прудко та звинно зіскакує з рундука на землю і підходить до Оксани.
О к с а н а (уриває спів і впускає кухля)
Ой лихо! Хто се?..
С т е п а н
Панночко, се я.
Прости мене. Ти гніватись не мусиш,
бо ти ж мене сама причарувала
і звабила, як соловейко, співом.
Я не своєю силою прийшов...
О к с а н а (засоромлено і разом гордовито)
Боярине, до чого сії речі?
Мені їх слухати не випадає.
(Хоче йти).
С т е п а н (затримує її за руку)
Ні, ти не підеш так...
О к с а н а (вражена, вириває руку)
Се що за звичай?
Я не холопка з в о т ч и н и твоєї!
С т е п а н (знищений)
Я не хотів образити тебе.
Запевне, вільна ти... Яка журба
тобі, що я поїду на чужину
з розбитим серцем, що коханий спогад
про зустріч милу обіллє отрута?
Тобі дарма, дівчино-гордівнице...
Хто я для тебе? Зайда, заволока...
Адже мене усюди так зовуть...
Ти завтра вже про мене й не згадаєш...
О к с а н а (спустивши очі)
Хіба ти завтра їдеш?
С т е п а н
Що ж я маю
тобі тут очі мулити собою?
О к с а н а
Виходить, наче я тебе жену...
Я ще ж тобі не мовила ні слова...
С т е п а н
Невже я маю ще й того діждатись,
щоб ти мені сказала: "Вибирайся"?
О к с а н а
(збентежена, зриває з вишні листочки,
кусає їх (розщипує в руках)
Який же ти чудний! Ну, що ж я мала
тобі казати? Я не звикла так...
Я інших паничів роками знаю
і ще від них такого не чувала...
а ти... недавно що приїхав...
С т е п а н
Панно!
Ті паничі безжурно походжають
не. щирому дозвіллі по садочках
та вибирають квітку для забави,
і тільки ждуть, щоб краще розцвілася.
А я ж, як в'язень, що на час короткий
з темниці вирвався і має хутко
з веселим світом знову попрощатись
і розцвіту не має часу ждати.
Мені була б не для забави квітка,
я бачу в ній життя і волі образ
і краю рідного красу. Для мене
куточок той, де б посадив я квітку,
здавався б цілим світом... Я забув,
що ти живеш на волі, що для тебе
привабного нема нічого там,
де я живу, і навіть буть не може...
О к с а н а (стиха, похиливши голову)
Чого ж ти так у тому певен?
Ти наче думаєш, що я вже справді
якась ростина, що в мені немає
ні серця, ні душі...
(В голосі злегка бринять сльози Вона уриває).
С т е п а н (знов бере Ті за руку, вона не боронить)
Оксано, зоре!..
Пробач... я сам не знаю... я не смію...
(з поривом)
Ні, я не можу, я не маю сили
тебе зректися!
(Пригортає Оксану).
Серденько, скажи,
чи любиш ти мене! Промов же слово!
О к с а н а
Хіба ж би я з тобою так стояла?
(Ховає обличчя у нього на грудях. Німа сцена).
С т е п а н
Я завтра старостів зашлю до тебе.
Чи батько твій їх прийме?
О к с а н а
Татко дуже
тебе вподобав і матуся теж.
С т е п а н
Що тільки дам тобі я на чужині
замість веселощів рідного краю?
Своє кохання вірне, більш нічого...
О к с а н а
Не думай, ніби я пуста панянка,
що тільки має на умі забави
та залицяння. Сі трудні часи
думок поважних І дівчат навчили.
Якби ти знав, як туга кров гнітить!.. ,
С т е п а н
Кров?
О к с а н а
Так. Не раз, вернувшися з походу,
лицарство з нами бавиться при танцях.
Простягне руку лицар, щоб узяти
мене до танцю, а мені здається,
що та рука червона вся від крові,
від крові братньої... Такі забави
не веселять мене... Либонь, ніколи
не прийняла б я перстеня з руки
такого лицаря...
(Гладить йому руку).
Оця рука
від крові чиста.
С т е п а н
Се не всі вважають
за честь.
О к с а н а
А я відразу привернулась
до тебе серцем за твою лагідність.
Скажи, чи всі такі в твоїй родині?
С т е п а н
Родина в нас мала: сестра, й матуся,
та брат маленький. Так, вони у мене
всі не лихі.
О к с а н а
Твоя матуся, може,
не злюбить незнайомої невістки?..
Що я тоді почну там на чужині,
далеко так від роду?
С т е п а н
Ні, Оксано,
того не бійся. Мати будуть раді,
що привезу я жінку з України, —
мій батько, умираючи, бажав,
щоб я десь в ріднім краю одружився.
Тебе ж малою мати пам'ятають.
(Знов пригортає її).
Та й хто ж би не злюбив моєї долі,
голубоньки Оксаночки моєї?
Се тільки в пісні всі свекрухи люті,
а ти побачиш, як моя матуся
тобі за рідну стане.
О к с а н а
Дай-то боже!
С т е п а н
Мені тепер здається, що нігде
на цілім світі вже нема чужини,
поки ми вдвох з тобою. От побачиш,
яке ми там кубелечко зів'ємо,
хоч і в Москві. Нічого ж там чужого
у нашій хатоньці не буде, — правда?
О к с а н а
Авжеж. І, знаєш, якось я не дуже
боюся тої чужини.
С т е п а н
Зо мною?
О к с а н а (усміхається)
Тим певне, що з тобою. Але й так,
хіба ж то вже така чужа країна?
Таж віра там однакова, і мову
я наче трохи тямлю, як говорять.
С т е п а н
Та мови вже ж навчитися недовго...
ну ніби трохи тверда... Та дарма!
Оксаночка у мене розумниця, —
всього навчиться.
О к с а н а
Не хвали занадто,
бо ще наврочиш!
(Трохи посмутніла).
Я вже й так боюся...
С т е п а н
Чого, єдина?
О к с а н а
Якось так упало
се щастя раптом. Я такого зроду
не бачила... Всі подруги мої,
ті, що побралися, багато мали
і горя, й клопоту перед весіллям,
а я...
С т е п а н
Та ще пожди! От, може, завтра
твій батенько мені поріг покаже.
О к с а н а
Ні, ні, сього не буде, я вже певна.
С т е п а н (жартуючи)
Здається, панночка не раді з того?
Коли б ще й гарбуза не покотили?..
О к с а н а
Та годі! Що за жарти?
С т е п а н
От ніяк
не догоджу тобі словами! Добре ж,
не буду говорити, коли так!
(Без слів пригортає й милує її. Вона спершу пручається,
потім піддається його пестощам).
Г о л о с м а т е р і (з будинку)
Оксано! Годі вже там поливати!
Вже пізно!
О к с а н а (кинулась)
Мати кличуть.
(Зривається йти).
С т е п а н (утримує її. Пристрасно)
Ще хвилинку!..
Хвилиночку!
О к с а н а
Я вийду ще до тебе,
як мати ляжуть спати.
С т е п а н
Вийди, люба!
Я виглядатиму тебе до світа!
Г о л о с м а т е р і
Оксано, де ти?
О к с а н а
Ось я йду, матусю!
(Ще раз на прощання обіймає Степана
і йде до будинку).
II
У М о с к в і.
Світлиця у Степановім дому прибрана по-святковому. Знадвору чутно гомін дзвонів. М а т и Степанова і О к с а н а увіходять убрані по-вкраїнськи, — мати в намітці і в темній сукні з широким виложистим коміром. Оксана в кораблику, в шнурівці та в кунтуші.
М а т и (сідає на ослоні, важко дишучи)
Спочину трохи, поки йти у терем…
Стара... не носять ноги...
О к с а н а (сідає поруч)
Ви, матусю,
казали б ліжко перенести в діл,
бо вам сутужно лазити на сходи.
М а т и
Ой ні, голубонько, нехай вже там,
у теремі... Тут, на Москві, не звичай,
щоб жінка мешкала на долі. Скажуть:
ото, стара, а звичаю не тямить.
О к с а н а
(Продовження на наступній сторінці)