«Бояриня» Леся Українка — сторінка 2

Читати онлайн драматичну поему Лесі Українки «Бояриня»

A

    бурсак, та щоб не вмів замилить очі!

    П е р е б і й н и х а

    Мені він до сподоби, — добрий хлопець,

    такий увічливий...

    І в а н

    Та вам вже, звісно,

    язиком приподобатись недовго.

    П е р е б і й н и х а

    Чи сяк, чи так, а вдруге ти не будь

    таким до гостя гострим! Се ж неначе

    на те його ми в хату запросили,

    щоб ним помітувати. Незвичайно!

    І в а н

    Та вже гаразд, не буду зачіпати.

    (Зіходить з рундука).

    П е р е б і й н и х а

    Куди ти?

    І в а н

    От піду до товариства.

    (Їде через садок, перескакує через тин і зникає.

    Увіходить служебка і збирає зі стола).

    П е р е б і й н и х а

    Де ти, Оксано?

    О к с а н а (виходить із-за куща з кухликом в руці)

    Ось я тута, мамо.

    Се я барвінок поливаю.

    П е р е б і й н и х а

    Справді,

    полити слід, — зовсім посох на сонці.

    Полий же й те, що ми пересадили.

    П е р е б і й н и х а і служебка, зібравши зі стола, йдуть у будинок. Оксана,

    поливаючи квіти, співає веснянки. В садку сутеніє.

    С т е п а н нишком вилазить вікном з своєї кімнати на рундук,

    прудко та звинно зіскакує з рундука на землю і підходить до Оксани.

    О к с а н а (уриває спів і впускає кухля)

    Ой лихо! Хто се?..

    С т е п а н

    Панночко, се я.

    Прости мене. Ти гніватись не мусиш,

    бо ти ж мене сама причарувала

    і звабила, як соловейко, співом.

    Я не своєю силою прийшов...

    О к с а н а (засоромлено і разом гордовито)

    Боярине, до чого сії речі?

    Мені їх слухати не випадає.

    (Хоче йти).

    С т е п а н (затримує її за руку)

    Ні, ти не підеш так...

    О к с а н а (вражена, вириває руку)

    Се що за звичай?

    Я не холопка з в о т ч и н и твоєї!

    С т е п а н (знищений)

    Я не хотів образити тебе.

    Запевне, вільна ти... Яка журба

    тобі, що я поїду на чужину

    з розбитим серцем, що коханий спогад

    про зустріч милу обіллє отрута?

    Тобі дарма, дівчино-гордівнице...

    Хто я для тебе? Зайда, заволока...

    Адже мене усюди так зовуть...

    Ти завтра вже про мене й не згадаєш...

    О к с а н а (спустивши очі)

    Хіба ти завтра їдеш?

    С т е п а н

    Що ж я маю

    тобі тут очі мулити собою?

    О к с а н а

    Виходить, наче я тебе жену...

    Я ще ж тобі не мовила ні слова...

    С т е п а н

    Невже я маю ще й того діждатись,

    щоб ти мені сказала: "Вибирайся"?

    О к с а н а

    (збентежена, зриває з вишні листочки,

    кусає їх (розщипує в руках)

    Який же ти чудний! Ну, що ж я мала

    тобі казати? Я не звикла так...

    Я інших паничів роками знаю

    і ще від них такого не чувала...

    а ти... недавно що приїхав...

    С т е п а н

    Панно!

    Ті паничі безжурно походжають

    не. щирому дозвіллі по садочках

    та вибирають квітку для забави,

    і тільки ждуть, щоб краще розцвілася.

    А я ж, як в'язень, що на час короткий

    з темниці вирвався і має хутко

    з веселим світом знову попрощатись

    і розцвіту не має часу ждати.

    Мені була б не для забави квітка,

    я бачу в ній життя і волі образ

    і краю рідного красу. Для мене

    куточок той, де б посадив я квітку,

    здавався б цілим світом... Я забув,

    що ти живеш на волі, що для тебе

    привабного нема нічого там,

    де я живу, і навіть буть не може...

    О к с а н а (стиха, похиливши голову)

    Чого ж ти так у тому певен?

    Ти наче думаєш, що я вже справді

    якась ростина, що в мені немає

    ні серця, ні душі...

    (В голосі злегка бринять сльози Вона уриває).

    С т е п а н (знов бере Ті за руку, вона не боронить)

    Оксано, зоре!..

    Пробач... я сам не знаю... я не смію...

    (з поривом)

    Ні, я не можу, я не маю сили

    тебе зректися!

    (Пригортає Оксану).

    Серденько, скажи,

    чи любиш ти мене! Промов же слово!

    О к с а н а

    Хіба ж би я з тобою так стояла?

    (Ховає обличчя у нього на грудях. Німа сцена).

    С т е п а н

    Я завтра старостів зашлю до тебе.

    Чи батько твій їх прийме?

    О к с а н а

    Татко дуже

    тебе вподобав і матуся теж.

    С т е п а н

    Що тільки дам тобі я на чужині

    замість веселощів рідного краю?

    Своє кохання вірне, більш нічого...

    О к с а н а

    Не думай, ніби я пуста панянка,

    що тільки має на умі забави

    та залицяння. Сі трудні часи

    думок поважних І дівчат навчили.

    Якби ти знав, як туга кров гнітить!.. ,

    С т е п а н

    Кров?

    О к с а н а

    Так. Не раз, вернувшися з походу,

    лицарство з нами бавиться при танцях.

    Простягне руку лицар, щоб узяти

    мене до танцю, а мені здається,

    що та рука червона вся від крові,

    від крові братньої... Такі забави

    не веселять мене... Либонь, ніколи

    не прийняла б я перстеня з руки

    такого лицаря...

    (Гладить йому руку).

    Оця рука

    від крові чиста.

    С т е п а н

    Се не всі вважають

    за честь.

    О к с а н а

    А я відразу привернулась

    до тебе серцем за твою лагідність.

    Скажи, чи всі такі в твоїй родині?

    С т е п а н

    Родина в нас мала: сестра, й матуся,

    та брат маленький. Так, вони у мене

    всі не лихі.

    О к с а н а

    Твоя матуся, може,

    не злюбить незнайомої невістки?..

    Що я тоді почну там на чужині,

    далеко так від роду?

    С т е п а н

    Ні, Оксано,

    того не бійся. Мати будуть раді,

    що привезу я жінку з України, —

    мій батько, умираючи, бажав,

    щоб я десь в ріднім краю одружився.

    Тебе ж малою мати пам'ятають.

    (Знов пригортає її).

    Та й хто ж би не злюбив моєї долі,

    голубоньки Оксаночки моєї?

    Се тільки в пісні всі свекрухи люті,

    а ти побачиш, як моя матуся

    тобі за рідну стане.

    О к с а н а

    Дай-то боже!

    С т е п а н

    Мені тепер здається, що нігде

    на цілім світі вже нема чужини,

    поки ми вдвох з тобою. От побачиш,

    яке ми там кубелечко зів'ємо,

    хоч і в Москві. Нічого ж там чужого

    у нашій хатоньці не буде, — правда?

    О к с а н а

    Авжеж. І, знаєш, якось я не дуже

    боюся тої чужини.

    С т е п а н

    Зо мною?

    О к с а н а (усміхається)

    Тим певне, що з тобою. Але й так,

    хіба ж то вже така чужа країна?

    Таж віра там однакова, і мову

    я наче трохи тямлю, як говорять.

    С т е п а н

    Та мови вже ж навчитися недовго...

    ну ніби трохи тверда... Та дарма!

    Оксаночка у мене розумниця, —

    всього навчиться.

    О к с а н а

    Не хвали занадто,

    бо ще наврочиш!

    (Трохи посмутніла).

    Я вже й так боюся...

    С т е п а н

    Чого, єдина?

    О к с а н а

    Якось так упало

    се щастя раптом. Я такого зроду

    не бачила... Всі подруги мої,

    ті, що побралися, багато мали

    і горя, й клопоту перед весіллям,

    а я...

    С т е п а н

    Та ще пожди! От, може, завтра

    твій батенько мені поріг покаже.

    О к с а н а

    Ні, ні, сього не буде, я вже певна.

    С т е п а н (жартуючи)

    Здається, панночка не раді з того?

    Коли б ще й гарбуза не покотили?..

    О к с а н а

    Та годі! Що за жарти?

    С т е п а н

    От ніяк

    не догоджу тобі словами! Добре ж,

    не буду говорити, коли так!

    (Без слів пригортає й милує її. Вона спершу пручається,

    потім піддається його пестощам).

    Г о л о с м а т е р і (з будинку)

    Оксано! Годі вже там поливати!

    Вже пізно!

    О к с а н а (кинулась)

    Мати кличуть.

    (Зривається йти).

    С т е п а н (утримує її. Пристрасно)

    Ще хвилинку!..

    Хвилиночку!

    О к с а н а

    Я вийду ще до тебе,

    як мати ляжуть спати.

    С т е п а н

    Вийди, люба!

    Я виглядатиму тебе до світа!

    Г о л о с м а т е р і

    Оксано, де ти?

    О к с а н а

    Ось я йду, матусю!

    (Ще раз на прощання обіймає Степана

    і йде до будинку).

    II

    У М о с к в і.

    Світлиця у Степановім дому прибрана по-святковому. Знадвору чутно гомін дзвонів. М а т и Степанова і О к с а н а увіходять убрані по-вкраїнськи, — мати в намітці і в темній сукні з широким виложистим коміром. Оксана в кораблику, в шнурівці та в кунтуші.

    М а т и (сідає на ослоні, важко дишучи)

    Спочину трохи, поки йти у терем…

    Стара... не носять ноги...

    О к с а н а (сідає поруч)

    Ви, матусю,

    казали б ліжко перенести в діл,

    бо вам сутужно лазити на сходи.

    М а т и

    Ой ні, голубонько, нехай вже там,

    у теремі... Тут, на Москві, не звичай,

    щоб жінка мешкала на долі. Скажуть:

    ото, стара, а звичаю не тямить.

    О к с а н а

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора