«Викрадення» Леонід Тендюк — сторінка 11

Читати онлайн повість Леоніда Тендюка «Викрадення»

A

    — Завдяки нашим багатолітнім старанням з'ясовано: одні улоговини оточені суцільними хребтами, інші відокремлені порогами. Є й такі, що з'єднані, ніби каналами, глибокими проходами. Ну, та я сподіваюсь: ми з вами спустимося туди і на власні очі побачимо оголене обличчя Землі. Особливо нас цікавлять рифти, коритоподібні щілини, які розтинають вершини серединних океанійських хребтів. Рифти — справжні вікна, в яких замість шибок тонка кора, утворена із вичавленої з глибин землі мантійної речовини. Самі розумієте, колего: крізь ті вікна є нагода зазирнути всередину планети, довідатися про механіку походження Землі. А розгадка існування тієї ж таки Гондвани може стати вирішальним штрихом для довершення незакінченого портрета океанського дна, хоч особисто я скептично настроєний, коли йдеться про затонулу Атлантиду, Пацифіду, Лемурію чи Гондвану: геофізичне зондування показало, що їх на серединних океанійських хребтах бути не може. Отже, лишається домалювати решту дна, віднайти там материкову кору — передумову для існування континенту.

    "Виходить, не лише ми з Куксою мариністи-живописці, як нас називають корабельні дотепники, а й Гліб Семенович — маляр"", — подумки засміявсь я. І, зачеплений за живе отим його "колега", мовив:

    — Мене на "Буревіснику" Адам Варфоломійович теж називав колегою.

    — Кава?

    — Ви знаєте Адама Варфоломійовича? — здивувавсь я.

    — Ще б пак! — відказав Гліб Семенович. — Ми з ним разом навчалися в інституті. На курсі нас називали — такі пустуни, як і ваш Окань! — мене, Горлача (хе-хе, — засміявсь він, — я гарно співав), Кованою Горлянкою, а Адама, який, бувало, випивав відро чаю, — Адам-Чаєм.

    Трохи помовчав, замріявшись, потім додав:

    — Коли зустрінете товариша Каву, неодмінно перекажіть привіт.

    Я пообіцяв виконати його прохання. Задеренчав телефон. Професор зняв трубку. — Іду!

    Гліба Семеновича кликали зустрічати — воно щойно вернулося — пірнаюче блюдце.

    Розділ десятий

    ЗАГИБЕЛЬ "ОРІОНА"

    Вийшов на палубу і я.

    Сонце через увесь океан встеляло доріжку. Підняті вітром брижі — ніби викувані з латуні щаблі шторм-трапа, біля приступки якого погойдувався, вернувшись із глибин, підводний човен.

    Застроплювати його скочив сам боцман. Матроси й океанологи спостерігали, як Степанович — намоклі, звислі вуса, голомоза голова — шубовстається у воді.

    — Бідний дракон, — співчутливо зауважив хтось. — Йому зараз кепсько — клята скоба слизька, спробуй її заарканити.

    — Нічого, нічого, — заперечив Кукса. — Нехай трохи краби та лангусти полоскочуть п'ятки — вони в нього, як і душа, задубілі.

    — Не ображай Степановича! — заступивсь я.

    Тим часом Стецько Мегерович, протиснувшись крізь натовп споглядальників, гримнув:

    — Годі байдикувати! Нумо, орли з обскубаним пір'ям, на вахту.

    — Прокляття! — прошипів Сашко. — Цей безжальний експлуататор і хвилини не дасть відпочити.

    Кукса, як і я, теж щойно фарбував. Працював позачергово. Але з штурманом сперечатися не став, покірно пішов на місток.

    Я знехотя поплентався за ним.

    — Мегер-pa! Ме-герра! — угледівши навігатора, заволала папуга.

    Капітан час від часу виносив клітку з каюти в ходову рубку, суворо наказавши не вчити птаха лихословити. Проте наказав тоді, коли ми його вже дечого навчили.

    Стецько Мегерович кинув сердитий погляд на пір'їстого пересмішника, а нам, учителям папуги, велів протерти й почистити і без того чисті навігаційні прилади.

    На щастя, трудилися недовго. Як тільки пірнаюче блюдце опинилось на палубі, Гордій Гордійович подав команду:

    — Васько, до стерна! Курс — сто десять градусів.

    Судно рушило з місця.

    Данило й Кім (вони, я чув краєм вуха, докладно розповідали начальнику експедиції про свою подорож) таки знайшли "Оріон". З допомогою механічної руки-маніпулятора прикріпили до його борту трос і поплавок.

    До того поплавка, що розсотавши, потягнув із глибин довжелезну линву, ми і йшли. Мічений білим та червоним буйок здалеку виднів на поверхні моря.

    От і все… Ніби труну, безмовно піднімали наші хлопці "Оріон".

    Апарат був такої міцності, що ніяка сила не владна його сплюснути чи погнути. І, навіть побувавши в лещатах скель, він вийшов цілий, з невеликими подряпинами на борту.

    І все-таки, незважаючи на неприступність і надійність, човен став пасткою — вийти з нього без сторонньої допомоги, тим паче на глибині, акванавти не могли.

    Було видно, хвилі, набігши, ніби в прощальних обіймах, стисли "Оріон", і він, підхоплений тросами з "Садка", залишив море.

    Їх було троє — молодих, відважних дослідників. Троє юнаків, для яких уже ніколи не заголубіє небо і чайка не прокричить…

    Коли відкрили люк верхньої рубки і проникли всередину, жахнулися: акванавти, немов живі, сиділи в кріслах. І, навіть гинучи, вони думали про тих, хто піде по непройденій ними дорозі. Про це розповіли щоденник та бортовий журнал, знайдені в одному з відсіків "Оріона".

    Сторінки з щоденника молодшого акванавта Ювана "…До побачення, порт Брісбен! Третій місяць наша науково-дослідна армада, до якої входять кораблі забезпечення та судно-носій з батискафом і підводними човнами на борту (серед них — "Оріон"), петляє між атолів і невеликих острівців.

    Почалося з того, що ми збиралися пірнати на сході Австралії, біля Великого Бар'єрного рифу.

    Для природознавців, хто досліджує фауну й флору тропічних морів, кращого місця годі й бажати. Кожен острів і кожна банка, в торочці рифів, справжня лабораторія: тільки не лінуйся — працюй!

    І ми працювали. Біологи збирали зразки підводного рослинного світу, іхтіологи ловили жучків та рибок. Ну, а нам, гідронавтам, поки що доводилось загорати. Спуск батискафа планувався на пізніше, а підводні роботи з аквалангом, на невеликих глибинах, ми не вважали за серйозне заняття.

    Люблю я море, хоч і виріс далеко від нього. По-своєму люблю.

    Помітив давно: коли довго не бачу берега, проклинаю усе на світі, каюся, картаю себе, що зв'язав долю з кораблями. Ждеш, мариш пошвидше вернутися додому. Та от — земля. Минає небагато часу, як уже думаєш: коли б то, нарешті, в плавання!

    Цього разу, як ніколи, рейс цікавий і з безліччю несподіванок.

    Неждано-негадано начальник експедиції — він же й генеральний директор Океанологічного центру — адмірал сер Д'Юк оголосив: два дослідні кораблі залишають Великий Бар'єрний риф і приєднуються до суден, які, за Міжнародною програмою, вивчатимуть верхню мантію Землі і шукатимуть Гондвану.

    Я не раз спускався під воду, здивувати мене нічим. А все одно зрадів: випадає нагода помандрувати там, де лежить легендарна Гондвана. Про неї я багато читав. Ось і зараз книжка Реклю-Драпачевського "Гондвана — земля в океані" — переді мною.

    Ми перебазувалися в Арафурське, згодом — у Тіморське море. Кораблі інших експедицій ще не прибули, тому заходилися обстежувати донні наноси в лагунах тамтешніх атолів.

    Якось після чергової подорожі під воду — спускалися й тут з аквалангами — я сидів на кормі і розгадував кросворд. Олівець прудко бігав по аркушику паперу.

    Острів — із трьох літер — у північно-західній частині Індійського океану. Ну, звичайно, Має… Ім'я відомого пірата (шість літер). Дрейк? Ні, однієї літери не вистачає, та й розбійничав Дрейк, здається, не в цих водах. Кід, Олів'є ле Васер, Олоне? Теж не підходить. Ага, ось він, голубчик — Сюркуф! Робер Сюркуф, відомий головоріз, гроза морів, що лютував коло Сейшельських островів, а награбовані скарби заховав, до речі, десь у печерах острова Має.

    Кросворд було розгадано. Та я, вже за інерцією, не переставав битися над розгадкою походження то одного, то другого слова, які самі лізли в голову.

    З'ясував уже, що таке галіфе, кенгуру, томагавк (Галіфе, між іншим, прізвище людини, одного войовничого французького генерала). І раптом спало на думку: а що означає Гондвана? Ну, звісно, гонді — плем'я в Індії. Але…

    Все у житті має свій код і свою запрограмованість: гм, навіть галіфе — розширені біля стегон штани, що їх одягають вояки.

    Розташувавши слово Гондвана по вертикалі, я дописав:

    Г — либоководне

    О — бстеження

    Н — аносів

    Д — на

    В

    А — встралійських

    Н — изинних

    А — толах

    Прочитав акровірш і сам здивувався. Так це ж, чорт забирай, справжнісінький код! Випадковий збіг, містика, фатум? Не знаю, не знаю.

    …Отже, попірнаємо біля атолів, а потів обстежимо — вже на "Оріоні" — банку Корону".

    Нотатки, написані рукою Ювана, на цьому кінчалися. Бортовий журнал "Оріона" був ніби продовженням щоденника.

    Капітан і начальник експедиції уважно прочитали і пішли з містка. А ми втрьох — Отецько Мегерович, Кукса і я — заходилися гортати ті документи, свідки недавньої трагедії під водою.

    Та, перш ніж ознайомити вас із записами в бортжурналі, кілька слів про сам "Оріон", човен, який нічим не відрізняється від інших пірнаючих блюдець.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора