— Ні, Іване Васильовичу. При повноводді більше небезпеки наразитися на рифи — прибережне дно з його численними банками, які не позначені навіть на картах, за такої умови візуально зовсім не вдасться розгледіти. Стовбичити ж тут також нічого. Через годину-другу настане ніч, завирує приплив і з океану в бік острівців гуне вода. Недалеко й до біди! Тож — або вернутися у відкритий океан, подалі від атолу, або відразу пробратися в лагуну. Пробратися… Але як це зробити?
По голосу я впізнав штурмана Шарашкіна.
— А що, Євгене Петровичу, якби спустити промірочний човен? — мовив він. — Поки не стемніло, з нього можна оглянути фарватер.
— Слушно, — погодився капітан. — Так, саме промірочний катер! — впевнено повторив Євген Петрович. — Інакше доведеться звідси задкувати й до ранку бовтатися в дрейфі, мористіше атолу. Розпорядіться, Лукич, майнати човен.
Шарашкін пішов на шлюпочну палубу.
"При спуску шлюпок, — згадав я настанову з "Виробничого навчання матросів", — боцман повинен стежити, щоб було подано не менше двох шкентелів[11] з мусінгами, за які триматимуться гребці".
— Ех, Кузьмич, Кузьмич, — зітхнув я. — Не керуватимеш ти більше нами…
Почулися знайомі голоси Очеретного й Кнопки, і через кілька хвилин шлюпбалка вивалила катер на воду.
Матроси на чолі з Шарашкіним повели його в канал.
З палуби було видно, як човен минув гостроносий мисок, зайшов у лагуну. Потім так же неквапно поплив назад. Матроси стоячи розглядали фарватер.
— Тут мілина! — гукнув Кнопка, показуючи на воду праворуч.
— А тут, на дні, ніби хто розстелив шкуру леопарда — якісь коричневі плями, — й собі озвався Очеретний.
— Плями, кажете? — перепитав Шарашкін. — То, Степане, клята ловушка — коралові нарости на підводних скелях.
Рішення йти в лагуну спочатку на промірочному катері було мудре. Товариші вочевидь пересвідчилися, де яка мілина й банка.
— А тепер — тихий хід! — наказав капітан.
"Вихор" рушив, простуючи на невеликій відстані від катера, який прокладав йому дорогу. Вузький, звивистий прохід… рифи. Та ось і лагуна, широка водойма, оточена звідусіль острівцями.
Прогримів якір-ланцюг, і судно зупинилося. Острів Фунафуті. Село Фонгафале на ньому — з внутрішнього боку лагуни.
— Талофа! — долинуло з берега.
— Талофа! Талофа! — підхопило безліч голосів.
Кілька років тому, коли я вперше вирушив у далеке плавання, наш "Буревісник", прямуючи на Фіджі,[12] заходив на Західне Самоа. Ті острови недалеко звідси. Пригадую, самоанці також вітали нас загадковим "талофа". Тоді я запам'ятав з десяток тубільних слів.
Нині остров'яни — мужчини в строкатих натільних пов'язках лава-лава, зодягнені в ажурні сукні жінки, голопуза малеча — хто з берега, а хто зайшовши у воду, махали нам руками, навперебій викрикуючи:
— Baa! Baa (корабель)!
— Тана тафалота (рибалки)!
І над усім радісне:
— Талофа! Талофа!
Згодом я довідався, що мешканці архіпелагу Елліс — вихідці з Самоа. Та нині неабияк був здивований: часом не збились ми з дороги й не потрапили на острови Мореплавців?[13]
Ніч огорнула і землю й води. Поки я залишався на палубі, в темряві раз у раз спалахували вогненні квітки. То остров'яни, зазиваючи нас в гості, палили на березі багаття.
На другий день мене понесли в госпіталь. Несли гущавиною, повз невисокі — без стін, без вікон і дверей — хижини, що стояли на коротких палях, в затінку дерев.
Кілька рядів укритих пальмовим віттям халуп та дорога по узбережжі — оце й було селище Фонгафале, столиця всього архіпелагу.
Тубільці вийшли нам назустріч.
— Талофа! Талофа! — знову вигукували вони, супроводжуючи носилки, на яких я сидів, звісивши ногу.
— Талофа! — відповідав привітно.
Недалеко від лагуни, на південно-західному мисі цілком сучасна споруда — госпіталь. Я й став його бранцем…
Не люблю я напоказ виставляти свої болячки.
"Собака зализує рани на самоті!" — мовиться.
Грубо, але вірно. Бо що б ви сказали, якби я раптом заходився оповідати про свої страждання й біль? Вуха затулили б, мабуть, подумавши: "Слабак!"
Може, слабак, а може, й ні. Адже коли твоє. тіло шматують по живому, та ще без наркозу, зробивши лише укол новокаїну, мимоволі заволаєш: "Полундра!"
— Тримався ти добре, — похвалив мене судновий лікар Говорухін. — До кісток добралися, полагодили ногу. Та якби я знав, що в цьому стаціонарі таке примітивне устаткування, сам би зробив тобі операцію. Лежи, Васько, набирайся сил. Головне — будеш ходити, хіба що трохи припадатимеш на ліву ногу. Втім, Байрон і Тургенєв теж кульгали, — втішив він мене.
Та й по щоці клята акула добре полоснула — від скроні до підборіддя проорала шрам. Коли шви зняли, я глянув у люстерко. Краса! Шрам нагадував гірське пасмо, як його графічно зображають на картах: випуклості, заглибини, сідловини.
Обличчя було моє, але якесь дивне. Вкорочена й зашита шкіра з одного боку робила його усміхненим, навіть якщо я й не збирався посміхатися. Правда, Говорухін пообіцяв, що, коли рана зовсім загоїться, вираз обличчя стане нормальним.
Поживемо — побачимо… Наташа, мабуть, і не впізнала б. Або жахнулася б. Ну, та цур їй — не буду згадувати!
Переконавшись, що операцію зробили успішно, капітан вирішив залишити мене на Фунафуті.
— Трохи перепочинь, — мовив. — А ми тим часом підемо в океан на розвідку ще однієї морської течії.
— Знаєте, Євгене Петровичу, якось воно не теє… небезпечно залишати громадянина Країни Рад у ворожому середовищі,— завів було помічник Толстиков.
— Так що ви пропонуєте, Гудзоновичу? — запитав капітан.
— Взяти прооперованого у свій колектив. На крайній випадок — залишити з ним ще двох-трьох матросів.
— А хто працюватиме? — поцікавився Євген Петрович. — Ні, трьох відпустити я не можу. Це, знаєте, велика розкіш. Одного ще — де наше не пропадало. І не більше! Нехай він з Васьком лишається, буде йому замість медсестри.
— Воля ваша, — відказав Толстиков. — А тільки на чужому березі, згідно з інструкцією, наші моряки повинні бувати групами, не менш, як по три чоловіки. Воля ваша, — розчаровано додав він, — але я вас попередив…
На моє прохання капітан залишив Очеретного.
— Дивись як слід, — підморгнув він Степану, — щоб Васько, бува, не закохався в полінезійку або не втік.
От що виходить, коли не довіряєш людям! Савелій Гудзонович сам себе виставив на посміховище.
Розділ десятий
ТОЙ, КОМУ НЕ ТАЛАНИТЬ
Крислатий гайок. У просвітах між пальмами, немов плавник акули, біліє вузький окраєць коралового узбережжя. Далі — голубе, переливисте свічадо лагуни.
Госпіталь, в який мене помістили, поруч. Він схожий на звичайний європейський котедж або, скоріше всього, на старий, допотопний барак: присадкувата, на подив, капітальна споруда для цих спекотних широт.
У його лівому крилі, в просторій боковій палаті ми з Степаном Очеретним ось уже майже місяць і живемо.
Степан — погана сестра-жалібниця і ще гірша нянька.
— Це тобі кокосове молоко, копра. Їж на здоров'я! — говорив він, ставлячи на підлогу наповнені питвом та стравою горіхові черпаки.
І зникав на цілий день. Гасав по острову, роздивляючись місцеву екзотику, ловив з тубільцями рибу, збирав викинуті прибоєм черепашки-каурі. Я йому не докоряв: не буде ж він сидіти сиднем, забавляючи мене, не такого вже й безнадійно хворого!
Та мені й самому кортіло побути наодинці. Звівшись із циновки, на якій лежав, я розглядав у вікно бездонне небо і, ніби заштрихований темно-зеленим, порослий гущавиною далекий протилежний берег лагуни.
Суходіл нагадував милі серцю далі: степову оболонь, закосичений вербами ставок, левади, від чого ставало світліше на душі.
На плесі, що широчіло навпроти лікарні, ніби у казковому дзеркалі, відбивалися близькі й далекі острівці. Здавалося, вони проростають із глибин. Так, напевне, й було. Тому що і атол, і коралові рифи, які його оточують, — то, пояснили мені океанологи, завжди надводна частина якого-небудь затонулого вулкану.
Отож лагуна була близько, за тими он високими деревами.
Мінливі барви видовженого, неначе втиснутого в овал, чистоводдя вабили зір. Уранці, коли жеврів схід і перші промені, пробившись з-за хмар, падали на воду, вона спалахувала золотим вогнем. Удень на ній не можна було зупинити погляду — так сліпила, покрита іскристою лускою ледь помітних бриж.
Щонайменша хмарина, пропливаючи над атолом, передавала лагуні свої барви: попелясті, сизі, подібні до кольору крил морського голуба, або лілові, матово-білі, як пелюстки вічнозеленої гарденії.
Сьогодні Степан прокинувся як ніколи рано. Роздобув для мене банани, копру, печене таро, в келихи — половинки ядра кокосового горіха — налив воду і майнув невідь-куди.
Кілька днів тому він проговорився, що домовивсь із одним тубільцем вийти на його човні за лагуну на зовнішні рифи ловити рибу.
Уже звечоріло, а Степана не було.
Я занепокоївся. Чи не трапилось лиха? Де ж бо можна так довго гуляти!
(Продовження на наступній сторінці)