Гребли, налягаючи на весла. Сьогодні, наприклад, зранку під нищівним сонцем пройшли лише кілька миль. Стомилися, перестали веслувати — човен зупинився, й океанське плесо знову зробилося незайманим і тихим.
Циновки, з яких ми виготовили косе арабське вітрило, мов тент, відкидали тінь, і ми, улігшись на лавах, знічев'я відпочивали.
Першим розмову завів я.
— Води в цих широтах рідко збурюються — принаймні так твердив штурман Мегерович. Але ж ми стали свідками шаленого шторму. Як усе це, скажіть, розуміти?
— Розумій як хочеш, да Гама, — ліниво відказав Заєць.
— Стривай, Альфреде, — перебив його Кім Михайлович. — Я поясню. Кому з вас доводилося гортати атлас Індійського океану? — запитав він.
— Мені,— вихопився з відповіддю я. Заєць загадково посміхнувся. Лота й Барарата, слухаючи нас, мовчали.
— Кіме Михайловичу, — знову подав голос Альфред. — Та я той атлас — правда, рельєфу океанського дна — не те що гортав, а знаю як свої п'ять пальців! Мій же учитель, професор Канаєв, його й складав.
— От і добре, — погодився командир. — Якщо ви такі грамотні, то вам повинно бути відомо, що траєкторії тропічних циклонів пролягають і через архіпелаг Чагос та острів Носі Мазава.
— На атласі ті острови, — поспішив доповісти я, — позначені шестикутною зіркою, тобто що вони вулканічні й коралові на вулканічній основі. А на південь від Чагоса, здається, б ще й підводний діючий вулкан. Та й на самому архіпелазі чимало епіцентрів землетрусів.
— Дивак! — махнув рукою Заєць. — Йому про гречку, а він про овечку.
— Так, — підтримав його Кім Михайлович, — я маю на увазі не вулканізм і моретрясіння (тут вони подекуди трапляються, викликаючи смертоносні хвилі цунамі), а сум'яття в атмосфері — вітри. Місця, в які нас закинула доля, — провадив він далі,— звуться зоною екваторіально-тропічних мусонів. Мусони — перемінні вітри.
— В Атлантиці руйнівні вітри називають ураганами, в Тихому океані — тайфунами, — виявив я обізнаність.
— Що правда, то правда, — ствердно кивнув Кім Михайлович. — І ти, Васько, недалекий од істини: ураган — "хуракан" мовою тубільців Великих Антільських островів — означав "руйнівний"; тайфун же японці називають "божественним", або "сильним", вітром. Проте — невеличке доповнення, — додав він. — Якщо в інших океанах це просто нищівний вітер, то тут він ще й цілком пов'язаний із порами року (в перекладі з арабської "мусон" так і зветься: "сезонний")… Міняється пора року — і з нею змінюється напрямок вітру. Влітку дме з південного заходу, взимку — з північного сходу. Стародавні мореплавці, мандруючи до далеких берегів, знали вдачу тутешніх вітрів. Під їхнім подувом арабські баггали вздовж і впоперек прасували океан.
— Синоптики з "Буревісника" якось розповідали, — влучивши момент, коли Кім Михайлович переводить подих, докинув я, — що в кінці минулого століття одна англійська леді — Мері Уотсон — з дитям і слугою мимоволі опинилася у відкритому морі на… металевій виварці для морських огірків — трепангів. Мусонний вітер одразу підхопив те "суденце" й погнав до далеких коралових рифів.
— Про леді Уотсон не чув, — відверто зізнався Кім Михайлович, — а от що славнозвісний багдадський купець Сіндбад, крім баггали та інших вітрильників, плавав під крилами мусону у дерев'яних ночвах, — про це розповідають казки "Тисячі й однієї ночі". Ну, та річ не в цьому, — перевів він розмову на інше. — Мусони мусонами — вони діють раз і назавжди визначено — з одноманітною чіткістю, як заведений механізм. Я про інше — про тропічні циклони. Виникнення їх, особливо в центральній частині океану, заздалегідь не передбачиш. Можна сказати, що тут вони непланові й дуже вередливі. Бо, якщо циклони, скажімо, Аравійського моря чи Бенгальської затоки ще сяк-так дотримуються "графіка" руху, то в екваторіальних водах гуляють, коли заманеться.
— Це що — блукаючі урагани? — поцікавився Заєць.
— Ні, блукаючі урагани, точніше, тайфуни, про які ти говориш, то — породження антициклонів, коли від поверхні океану в тропосферу струмує слабкий потік повітря. Здебільшого таке буває влітку. Тоді-то й з'являються тайфуни-безпритульники.
— А тропічні циклони?
— О, вони налітають, коли їх зовсім не ждеш! Я пригадую — був курсантом… — мрійливо мовив Кім Михайлович. — На лекції з тропічної метеорології викладач наводив приклад одного такого "позапланового" циклону. Жертвою його став німецький пароплав "Еренфельс". Та хіба тільки "Еренфельса" погубив непередбачений вітер? А трагедія міст Манапари, Амбатондразаки, Брикевіля на Мадагаскарі, вщент зруйнованих під час нападу циклонів? А тисячі людських жертв австралійських ураганів вілі-вілі чи прибійних хвиль ра-де-маре на острові Реюньон?
— Тропічні циклони в екваторіальній частині Індійського океану, казав мені Мегерович, трапляються дуже рідко, проте з листопада по червень мореплавцям буцімто треба уважно стежити за зміною погоди, тому що в цей період неждані гості можуть навідатися.
— От вони, Васько, й навідуються, зародившись десь отут — між паралелями шостого та п'ятнадцятого градуса південної широти. Траєкторія їхнього руху, як я вже казав, пролягає через архіпелаг Чагос і Носі Мазаву у бік Маскаренських островів.
— Отже, нас підхопив тропічний циклон?
— Гадаю, це його робота.
МЕРТВІ ВОДИ
Минув день і ще безліч схожих один на одного днів. Океанська пустеля не відпускала із своїх обіймів. Спека, задуха, тиша — мертвий штиль над мертвою водою.
Вам, можливо, доводилося в хащах незайманого лісу, де понад озером на осонні клубочиться переливисте літепло, жаркої жнив'яної пори спостерігати за озерним плесом. Воно то золоте, то синє, як і баня розпеченого сонцем неба, або ж, увібравши смарагдовість навколишньої гущавини, стає зовсім зеленим.
Мінливе, багатобарвне і завжди тихе, без вітру, свічадо.
Такі ж тихі й екваторіальні води — золоті, попелясті, ультрамаринові чи сповиті ажурною, в сріблястих прожилках, габою, але без жодних ознак життя — нерухомі й незрушні, ніби їхня прозора глибінь не податлива й м'яка вода, а кришталь, колись розплавлене скло, яке одного разу навіки скам'яніло.
Рухатися в такій стоячій купелі можна: вона легко піддається веслу. Та шрам, проораний ним, відразу стуляється, брижі гаснуть, і човен, віддзеркалившись днищем, зупиняється, неначе вростає в синювате литво океану.
Іскриста голубизна видноколу сліпить очі, сонце таке яскраве, що здається чорним.
— Північ — праворуч, — випроставшись у човні на повен зріст і, ніби крила, розкинувши руки, оголосив Заєць.
— А південь — ліворуч, — знехотя передражнив його я.
— Ліворуч, Васько, ліворуч, — потягуючись, відповів Альфред. — Ото я й кажу, — мовив він далі: — Вітри, як ту твою Мері Уотсон у виварці для трепангів, віднесли нас казна-куди.
— А все-таки — куди?
— Та, мабуть, що на північ.
— Ні, Альфреде, — заперечив Кім Михайлович. — Шлях тутешніх циклонів пролягає на південний захід, поступово відхиляючись на схід. Таким чином, можна допустити, що нас несло на південь або на південний захід від екватора.
— Під час шторму ми ж втратили орієнтацію у просторі — нічого не було видно, — згадав я страшні буремні дні, коли довелося блукати наосліп. — Отже, можливо, ми й справді, як твердить Альфред, на півночі, десь неподалік від Шрі Ланки чи Індії?
Кім Михайлович заперечливо хитнув головою.
— Ні, друже. Візуально орієнтацію ми тоді втратили, але… Скажи, да Гама, в який борт били хвилі? — ні сіло ні впало запитав він.
— У лівий, — водночас випалили ми з Альфредом.
— У лівий, — повторив командир. — Отже, вітер кружеляв справа наліво? Якщо це так, то ми не могли потрапити на північ від екватора, бо вітер тропічного циклону спрямований за годинниковою стрілкою лише в південній півкулі Землі. Ну, а потім таке: крім вітрів, нас несли ще й морські течії. Їх тут хтозна-скільки — потужних річок серед океану, хоч диявольську круговерть води переважно живлять Південно-Західна мусонна, Південна мусонна та Сомалійська течії. Від Носі Мазави й архіпелагу Чагос циклон поніс нас далеко на захід, течії ж продовжили його роботу.
— То, може, ми вже обігнули мис Доброї Надії чи Суецьким каналом проскочили в Атлантичний океан?
— Ти хочеш сказати: мало нам мороки з Гондваною — почнемо шукати затонулу Атлантиду?
— З мене досить і Гондвани! — заявив я, — Міраж, яким себе дехто тішить…
— Не слід, да Гама, про неї так говорити, — обурився Заєць, згадавши, мабуть, що він — морський геолог, фахівець із підводних хребтів та затонулих континентів. — Гондвана не вигадка й не химера, а реальність, яка, правда, ще вимагає доказів.
— Дивна реальність, яку треба довести, — скептично зауважив я.
(Продовження на наступній сторінці)