Зрозумівши марність їхніх зусиль і те, що кулемети б'ють у холосту, офіцер заволав:
— Гранати! Біжіть по гранати!
Коли Мукудорі піднявся з відсіку, де лежали боєприпаси, на горішній палубі кипів бій. Полонені, яким вдалося вирватися з "вольєра", захопили півбак і вже підступали до ходової рубки.
Кулеметні черги косили випростаних на повен зріст людей. Ті падали, але знизу на зміну їм піднімалися інші.
Найбільшою загрозою були, звичайно, кулемети. Тому люди почали пробиратися повзком, щоб уникнути куль.
Мукудорі зиркнув на палубу. Там офіцера чомусь не було. Де він? Біля ребристого пілерса валявся його кашкет. Боцман лежав, розтоптаний десятками ніг. У ходовій рубці вахтовий матрос силкувався тримати баржу на заданому курсі. Вона погано слухалася стерна, провалювалась у глибокі борозни між хвилями, високо злітала на гребенях валів.
Двоє полонених під шквальним вогнем пробралися-таки до ходової рубки. За ними побігло ще кілька чоловік.
Квадратна, з броньованими перетинками рубка мала люк знизу, що вів кудись у черево судна, і вхідні двері з горішньої палуби. Ці двері зараз були зачинені зсередини. Полонені намагалися їх відчинити.
Все — даремно! І двері, й ілюмінатори були наглухо задраєні.
За рубку потикатися не наважувались — звідти сипали вогонь кулемети. Лишалося єдине: захопити рубку й через неї проникнути всередину баржі та на її корму.
Натовп сунув до лобового скла, за яким стояв стерновий.
Гатили кулаками, але скло було надто товсте. Тоді один із полонених угледів на боковій перетинці протипожежний шланг.
— Тримайте! — простяг товаришам кінець із важким металевим брандспойтом.
Удар, другий! На в'язкому склі ілюмінатора розповзлися, схожі на щупальці спрута, лінії.
Та все ж наскрізь ілюмінатора не пробили.
Тоді-то з-за рубки із гранатами в руках вигулькнув Мукудорі. Зорові його відкрилася така картина: люди заповнили майже всю горішню палубу, а знизу піднімалися останні бранці.
Нарешті вони пробили скло. Вахтовий матрос кинув стерно й почав відстрілюватися.
Кулі й хитавиця збивали людей з ніг. Збивали, але були безсилі приглушити їхній гнів і прагнення вирватися на волю.
Зрозумівши, що перед натиском полонених йому не встояти, стерновий, мов пацюк, шугонув у люк й задраїв за собою кришку.
Ходову рубку захопили полонені.
Стривожені стріляниною, на кормі з'явилися кочегари. Ті, що стояли за кулеметами, кивком голови дали їм зрозуміти, щоб вони бігли до Мукудорі. Стріляючи на ходу, кочегари перебігли до рубки.
— Давай, Мукудорі! — крикнув розгарячілий кулеметник.
Мукудорі кинув гранату. Вибух струсонув баржу, ніби вона налетіла на риф. Люди, підтяті осколками, закривавлені повзали по палубі.
— Іще одну! Банзай![27] — підохотив мордатий кочегар.
Мукудорі кинув другу гранату, та вона впала на нижню палубу, в "басейн" із водою.
Поштовх виявився таким сильним, що баржу поклало на борт. Якби не висока хвиля, що налетіла відразу, судну б уже не підвестися — крен був майже максимальний. Проте толку від вибуху ніякого: осколки продірявили тільки борти.
Лишалася остання граната, а полонені й не збиралися здаватись. Видно було, вони намагалися захопити кулемети. Кілька чоловік до них уже підкрадалося. Їх одразу ж і підкосило, і вони так і не підвелися.
Остання граната, кинута Мукудорі, пошкодила ходову рубку, поклала ще з десяток чоловік. От і все! Що ж бо далі?
Замовк кулемет, потім другий. Японці відступали на корму.
— Швидше, Мукудорі! Швидше…
Хтось із полонених сіпонув його за руку, але він зумів вирватися, припустившись до корми. Ось він, рятівний люк! Клацнув металевий глухар. Японці ніби провалилися в безодню.
Екіпаж баржі був загнаний в трюми, за щільно задраєні люки й двері. Палуби захопили повсталі.
ЛАНЦЮГАМИ ПРИКУТИЙ
Кам'яне урвище на схилі лобатої сопки стрімко спадає до води. Вгорі, по щаблистих уступах, тулиться покручений безжальними вітрами кедрач. На маківці вершини — смагло-листа вільха.
Гора нагадує голову потвори. В неї і вмуровано залізобетонний дот.
Між вилицюватими наростами базальтів чорніють дві розкосі поперечні щілини, трохи нижче — губи, зведені саркастичною посмішкою, — третя.
Ці вогнедишні "очі" і "рот" сіють довкола смерть: у доті встановлено гармату середнього калібру та два кулемети.
У щілині праворуч кулеметне гніздо солдата-смертника. Прикутий ланцюгами до скелі, він не може зійти з місця. Раз на добу йому подають кружку води та миску вареного тофу[28]. Він приречений.
Рухливі цівки води, просочившись крізь базальтову твердь, ніби жовто-бурі ящірки, сповзають зі стелі. Підлога залита водою. І коли вода перехлюпує через кам'яний бруствер, потік, точнісінько самогубець, зривається зі скелі й стрімголов падає вниз.
Схудлий — кістки та шкіра! — солдат якось відречено дивиться у щілину.
Невидючий погляд охоплює поплямоване брижами плесо затоки, смугу піщаної улоговини.
Смертник той — Мукудорі, вірнопідданий імператора, рядовий самохідної баржі, яка не так давно вирушила в останній рейс.
… Отже, обслуга кулеметів та інші члени екіпажу з горішньої палуби ганебно втекли.
Океанське вантажне судно, кілька років тому перероблене в самохідну баржу й спеціально обладнане для перевозки бойової техніки і висадки десанту, мало глибокі трюми, житлові й службові приміщення, розташовані на твіндеку[29].
Ці відсіки стали тепер пристановищем "бравих" вояків. Од повсталих їх відгороджували надійні дерев'яні настили й металеві перетинки.
Після того як в'язні розправилися зі старшим офіцером, скинувши його за борт, командування взяв на себе унтер-офіцер Такеда.
З Мукудорі він був майже ровесник і навіть земляк — теж із Хоккайдо. А тільки Такеда після закінчення військової школи раніше прибув в острівний гарнізон Сюмусю і завдяки своїй пихатості зверхньо дивився на просту солдатню, вважаючи себе обранцем долі.
Вайлуватого телепня Мукудорі[30] він принижував як міг: зумисне посилав чистити гальюни, на іншу чорнову роботу. Солдат мовчки виконував накази самодура, бо не смів заперечувати офіцеру, хоч і лютував потай.
Між ними виникла прихована ворожнеча.
"Коли-небудь я з тобою поквитаюся", — виношував помсту Мукудорі.
Одного разу в штормовому океані він таки наважився здійснити свій задум — скинути ненависного земляка за борт. Мукудорі непомітно підкрався до Такеди, який із секстаном[31] у руках проводив обсервацію.
Майданчик, на якому стояв Такеда, був з'єднаний із палубою вузьким дерев'яним трапом… Мукудорі подолав майже всі сходини, заносячи ногу на останню приступку. Як раптом трап задзвенів: дзінь-дзілінь! Виявляється, тріснутий дерев'яний щабель недавно був замінений металевим. Він-то й підвів нині.
— Хто там?!
В грудях у Мукудорі ніби щось обірвалося.
— Це я… я, Такедо-сан, — захлинаючись від страху, улесливо пролепетав.
— Ти? — здивувався унтер. — Чого тобі треба, гейсі?
— Душно в кубрику, от я й вийшов провітритися…
— Ну, що ж — гуляй, — і Такеда знову підняв кутомір, шукаючи в просвітах хмарного неба потрібну навігаційну зірку.
Чи здогадався він про намір свого земляка? Авжеж здогадався! Тому що на другий день, зустрівши Мукудорі на палубі й окинувши з ніг до голови прискіпливим поглядом, запитав:
— То, значить, душно в кубрику? Хі-хі…
Губи його скривила глузлива посмішка, і він спустився в каюту, так більше нічого й не сказавши.
"Ти од мене все одно не втечеш!" — вирішив подумки Мукудорі.
Проте сталося інакше…
Палуба стугоніла від тупоту ніг. Згори раз у раз долинали вдари чогось важкого об глухарі й кришки люків. За перетинкою вчувся скрегіт металу.
— Вони хочуть проникнути через ілюмінатор!
Напарник Мукудорі по вахтах, невеличкий, мовби іграшковий, солдат другого розряду Хіраока, злякано відсахнувся од перетинки.
— Нічого, гейсі, — посміхнувся Такеда. — Ми їх почастуємо свинцем.
Він наказав ще раз перевірити, чи добре задраєні бортові ілюмінатори.
— А ці, на кормі, в які рвуться язепохі, навпаки, відкриємо.
Так і зробили: задрайки по правому борту відгвинтили. Крім того, дерев'яні лючини, що прикривали вантажний люк, широко розсунули по бімсах, лишивши зверху тільки брезент. Той, хто на нього стане, неодмінно провалиться в глибоку шахту.
— Коли кішка збирається ловити мишу — хі-хі! — вона ховає кігті, — афористично вирік Такеда, й тонкі вуса здригнулися, неначе на компасі магнітна стрілка.
Після розгрому ходової рубки баржа зовсім втратила управління: нею владарювали хвилі. Вони хижо вгризалися в борти, перехлюпували через палубу. Щоразу, коли крізь прочинені ілюмінатори долинав розпачливий зойк, японці знали: там когось змило в океан.
Але стихія не лякала тих, хто вирвався на волю. Охоплені гнівом, люди намагалися добратися в черево корабля, розправитись із своїми мучителями. Поки що їм це не вдавалося.
(Продовження на наступній сторінці)