— Тора! Тора! Тора![84] — відбиваючи в повітрі такт рукою, заторохтів боцман. І зловтішно додав: — Після Перл-Харбора там нам робити нічого. Пілоти славного Нагумо постаралися.
В кінці листопада тисяча дев'ятсот сорок першого року кораблі авіаносного з'єднання під командуванням віце-адмірала Тюїті Нагумо разом із велетенським флагманським авіаносцем "Акагі" непомітно залишили Хіттікапську бухту на Хоккайдо й попрямували в океан. Трохи більше ніж через тиждень з їхніх палуб піднялися навантажені бомбами й торпедами літаки. Лігши на давно намічений східний курс, зненацька з'явилися над гавайським островом Оаху, де була основна база американського військово-морського флоту на Тихому океані.
Піратський напад завдав їй нищівного удару. В бухті Перл-Харбор не вціліло жодного корабля. Руйнація, численні жертви…
— Цим пишатися не можна, — почувши про Гавайї, заперечив капітан.
— З яких це пір ви стали пацифістом?[85] — визвірився Кавагуті.
Боцману була відома біографія Іомури Хасімото. Він знав, що той під час війни служив офіцером в імператорському флоті, не раз полював на радянські торговельні судна. Коли торпедували пароплав "Об", Хасімото знаходився на борту одного з есмінців, які, перетнувши протоку Лаперуза, супроводжували караван японських транспортних суден[86].
"Пишатися не можна! — потай перекривив він капітана. — Чути подібне з уст колишнього офіцера — ганьба, — зло подумав. — Правда, вони, хоккайдці, всі такі: дух відданості мікадо[87] в їхніх серцях ніколи й не ночував. Відомо, що відразу по війні хоккайдці виступили з вимогою проголосити незалежність острова. До такого додуматися!" — просичав Кавагуті, що неабияк пишався своїм походженням не з якоїсь там провінційної глушини, а з самого Хонсю, острівного осереддя колись могутньої імперії.
— Звідтоді, боцмане, я заперечую війну, — суворо глянув на нього капітан, — як з'ясувалося, що нам морочили голову.
— Хто ж це вас так дурив? — єхидно запитав Кавагуті.
— Та всі, добродію! — теж уїдливо відказав Хасімото. — Насамперед ті, хто вважає; що життя інших не варте й мізерної сени[88], бо воно, мовляв, свічка на вітрі.
— Я бачу, російський полон зробив із вас червоного.
Він із прикрістю подумав: "Таке-то показав пробний рейс! Мало залишилося справді відданих духу Великої Японії, Ямато-дамасії. Ось тобі й мрія про вісім кутків світу під одним дахом! З такими, як мої "брати" по плавбі, її не здійснити. Що вже казати про матросів, якщо сам капітан — відступник".
І боцман вирішив: як тільки шхуна причалить в Абасірі, негайно про все доповість Кокікі.
— Панове! — озвався Мукудорі. — Ми зібралися не для політичного диспуту. Наказуйте, Хасімото-сан, повертати до берега. Годі блукати наосліп.
"Бевзь, новоспечений багатій! — в думках вилаявся Кавагуті. — Замість того, щоб заступитися й поставити цього переродженця на місце, він, бач, заговорив про політичний диспут. Сумнівний фрукт. До речі, теж хоккайдець, годованець бурого ведмедя"[89].
"Сінтоку-мару", натикаючись на хвилі, які щосили гатили в лівий борт, описала пологу циркуляцію[90] й лягла на західний курс.
Це була дорога додому.
Санкіті, рідний племінник капітана, наймолодший серед матросів, обличчям і станом схожий на вродливу дівчину, вранці змінив вахтового Мікімуру коло стерна.
— Довго ніжишся в ліжку, — невдоволено пробурмотів Мікімура. — Дядечко все пробачає. Скільки на твоєму золотому? — щоб таки довести свою правоту, насмішкувато запитав.
— Рівно восьма.
— Викинь в океан та протри очі! Зараз уже чверть на дев'яту, — показав він на лобову перетинку, де відсвічував фосфором циферблат суднового годинника.
— Не злися, Мікі, — примирливо мовив Санкіті. — Я ж недавно стояв за тебе зайву годину.
Нічого не відповівши, підвахтовий, сердито гупаючи на сходинках дерев'яними черевиками гета, почвалав униз. Туди невдовзі спустилися й Мукудорі та боцман.
У рубці залишилися капітан і він, Санкіті.
— Ти так змарнів, хлопче, — помітивши блідість на його обличчі, співчутливо відзначив Хасімото.
— Я злякався, сенсей, — відверто зізнався племінник. — Що б із нами сталося, дядечку, якби прикордонники наздогнали? Вони б нас розтерзали…
Капітан мовчав. Потім озвався:
— Мене ж не розтерзали. А я в полоні провів не один рік. Росіяни великодушні, — пояснив. — Хоч, правда, не терплять кривди.
— А хіба це гоже — лізти в чужу зону?
— Звичайно, ні, — погодився Хасімото. — Тим паче, що ми сусіди, здавна в одних і тих же водах рибалимо. Море ж для рибалок — спільний дім. Ось тільки така наша, хоккайдців, доля — рідний острів знову перетворюється на військовий плацдарм. Знову пахне порохом, і першими під удар, як уже не раз бувало, підставлять нас. Що не кажи, хлопче, а з сусідами краще жити через стіну, ніж двері в двері. Ще краще — через дорогу, — афористично вирік він.
Полон Хасімото дечого навчив, насамперед вивітрив із голови самурайську войовничість, той "нездоланний", шовіністичний дух Ямато-дамасія, який вкорінився в серцях багатьох.
Після воєнної катастрофи імператорської Японії до її солдатів прийшло гірке похмілля й здоровий глузд. Правда, не до таких закоренілих солдафонів, як боцман Кавагуті. Та й Хасімото не відмовився б, щоб Японія знову стала незламною. Але… але брязкати самурайським мечем він не бажав — надто трагічно скінчилося недавнє брязкання. Спочатку Хасімото поранило, потім він попав у полон; сім'я його —. дружина й двоє дітей — загинула під руїнами будинку, коли на Абасірі налетіла американська авіація.
На "Сінтоку-мару" він пішов, щоб трохи заробити грошей. Йому обіцяли добру платню, натякнули, що сума цілком залежатиме від виконання його "навігаторських" обов'язків. Проте справжньої мети рейсів, у які вирушала шхуна, не пояснили. Про них знали лише Мукудорі та довірений Кокікі боцман Кавагуті.
"Екіпаж чудернацький, — похмуро думав Хасімото, роблячи на карті прокладку курсу. — Збіговисько якихось озлоблених мовчунів. Та й сам я не капітан, а іграшка, якою може бавитися навіть цей кретин Кавагуті".
— Президент риболовецької кампанії, в якій ви служили, рекомендував вас як здібного капітана, — згадав Хасімото слова Кокікі. — Проте — забудьте про самолюбство! — іноді вам, Хасімото-сан, доведеться слухатися сіндо й боцмана.
Ось так! Капітан, повноправний господар судна в плаванні, як те водиться споконвіку, раптом повинен виконувати волю боцмана. Воістину, все пішло шиворіт-навиворіт.
— Хасімото-сан! — заволав упередзорячий. — Ліворуч тридцять — проблисковий огонь.
— Бачу, Кіносіті, — відказав капітан. — То маяк на мисі Сіретоко. Отже, ми майже вдома.
Вранці шхуна пришвартувалася біля рідного причалу.
"ЯПОНІЇ ПОТРІБНА РИБА…"
— Що ж, на перший раз досить і цього, — розглядаючи в монокуляр проектора звивисту, покраплену мерехтливими цятками стрічку, відзначив сержант-дешифрувальник, якому дали зроблений боцманом радіоперехват.
— Є щось путнє, Гаррі? — запитав такий же, як і сержант, здоровань, що сидів за сусіднім столом перед тумбою обчислювального апарата.
— Ні, Майкле, — не відриваючи погляду від стрічки, мовив дешифрувальник. — Звичайні портові радіосигнали. Очевидно, з бухт Такіура й Накатомарі[91], — додав.
— Росіян так просто не спровокуєш, не викличеш в ефір радіостанцій, які нас цікавлять, — відповів той, кого звали Майклом.
— Ти маєш рацію, — докинув сержант. — Не такі вони простодушні, як дехто вважає. Але ж шхуна спеціально ходила в рейс, на її спорядження затрачена не одна тисяча доларів. А ми, американці, люди ділові: вкладений капітал повинен приносити гендель. Ото майор Сміт і хоче козирнути перед начальством, поспішає дати звіт про "блискучі" результати підлеглої йому шхуни.
— Пнеться в генерали, — саркастично зауважив Майкл.
— Атож, — погодився Гаррі. — Бо затія з "Сінтоку-мару" — справа його рук. Він за неї відповідає.
Розмова відбувалася в кімнаті на другому поверсі того особняка, в якому був кабінет Кокікі. Йшлося про майора, з яким Мукудорі познайомився ще під час свого першого візиту в Абасірі. Виявляється, Сміт, людина-невидимка, й диригував "рибалками" "Сінтоку-мару".
Перш ніж викликати до себе сіндо, господаря шхуни, Кокікі зустрівся й бесідував із боцманом та капітаном.
— Нарікань на екіпаж у мене немає, — заявив Хасімото. — Всі на своїх місцях. Особливо боцман, — покрививши душею чи, може, глузливо, підсипав він похвалу на адресу Кавагуті.
— Ну, а що ви скажете про матроса-моториста Міяму?
— Він зарекомендував себе щонайкраще, — не здогадуючись, що боцман уже доповів про настрої Міями, відказав капітан.
— Дивіться, Хасімото-сан, — попередив Кокікі. — Вам із ним плавати. Люди, самі розумієте, повинні бути надійними.
"Он він куди хилить!" — збагнув Хасімото натяк.
А Кокікі вів далі:
(Продовження на наступній сторінці)