Ми пливли в Індійському океані.
Коли на видноколі зачорніла невеличка, ледь помітна цятка, матрос Василенко, що вперше вирушив у далеке плавання, схвильовано закричав:
— Прямо по курсу — кит!
На його крик вибіг штурман.
Він узяв бінокль, оглянув далину, насмішкувато мовив до хлопця:
— Який же це кит! Звичайнісінький острів.
Усі, хто стояв на палубі, глянули в той бік: там справді, схожа на велетенського кита, лежала невідома нам земля.
Вона щохвилини ближчала... Ось уже й пальми гінко звелися вгору. Потім розгледіли зеленаву гущавину, піщані відкоси, берег;
Минаючи мілини, вийшли в затоку.
У воду вужем поповз довжелезний ланцюг. Якір ліг на дно.
— Ура! — закричали ми.— Нарешті приїхали.
Вічнозелений тропічний острів лежав як на долоні — увесь перед очима, за кілька кілометрів від якірної стоянки нашого корабля.
II
На воду спустили човен. Лише ним можна добратися до берега. Кораблеві ж не пройти — підводне каміння, скелі.
Ми взяли ласти, маски, рушниці для полювання на риб, скочили в човен і подалися до острова.
М'яко хлюпотіли хвилі, вабила до себе ясно-зелена, синювата глибочінь. Крізь воду проступали яскраво-рожеві та жовті плями.
Перехилившись за борт, ми побачили, як плями ті мигочуть, немов істоти з барвисто розцяцькованими спинами.
То починалися коралові рифи. Крихкі корали не пускали нас далі. Підступали знизу, черкали об днище човна, кришилися, мов крига, коли скресає ставок.
І ми заякорили човен.
Наділи маски, ласти і — у воду.
Яка ж тепла! Неначе літепло. І прозора-прозора...
Було надвечір'я. Я виринув з води, продув трубку і набрав повітря в легені. Край неба, де мало заходити сонце, вогнисто палав. Високі золоті хмаринки схожі були на розгублене пір'я жар-птиці.
Перепочив трохи — і пірнати.
Перед очима постав казковий світ.
Між прямовисних підводних скель просвічувалися вузькі тунелі, на їхніх стінках кущилися коралові джунглі. Кожен корал — ніби чарівна гранітна квітка. То гілляста, а то, мов капелюшок гриба, широка, або як розлогі оленячі роги.
Зелені, рожеві, фіолетові, коричневі, чимось схожі на барвисті лугові квіти. Над ними, немов метелики, пурхали зграйки смугастих рибок.
Не встиг я доторкнутися до коралової квітки, як вона відломилася і повільно стала спускатися на дно.
Сонце кинуло сніп проміння — і от враз спалахнуло підводне царство. Різнобарвно й мінливо!
На стрімких урвищах росли довгі водорості, морська трава...
Коли я доторкнувся до них ластами, вони гойднулися і кинули рухливі тіні на сусідні підводні скелі.
Крізь маску побачив я розкарякуватих крабів. Плюхнули каламуттю в очі і лякливо зарилися в пісок. Ніби в'юни, пропливали повз мене вугри.
А це що за страхіття? Очі витріщені, люті. Замість луски — довгі голки.
Ще хвилину тому риба була сплюснута, ніби її розчавили важким чоботом. Та раптом надулася, стала опукла, як м'яч.
Голки настовбурчилися.
Я згадав, що в тропічних морях водиться дуже отруйна риба-їжак.
Ото якраз вона й зустрілася!
Я пригвинтив гарпун до підводної рушниці, сховався за скелястий виступ і став очікувати здобич.
Ждати довелося недовго.
За кілька хвилин майнула тінь. Жаб'яча голова, видовжений тулуб.
Рибина витріщила банькуваті очі, люто зиркнула на мене і повільно попливла до печери.
"Не втечеш!" — вирішив я і кинувся за нею.
Натиснув на курок — тризубець, прив'язаний тоненькою линвою до рушниці, враз випурхнув і... влучив у ціль!
Куди тій щуці чи сомові! Рибина мов навіжена,— вертка і дужа,— тягла мене на глибину.
Я став попускати капронову нитку, та рибини не збороти!
Виринув, набрав повітря в груди.
— Егей! — крикнув до товариша, що пливе недалечко.
— Чого тобі? — озвався він.
— Страхіття якесь! Мерщій пливи сюди.
— Тепер не втече!
Товариш підплив. Пірнув до скелі, за якою сховалася загарпунена риба. І раптом — маска зсунулася на шию, рушницю випустив, виринув з води та як закричить:
— Мурена! Рятуйся!! Мурена — отруйна, хижа риба! — І ножем чиконув волосінь.
III
Починалося мілководдя, за ним — берег.
Хащі підступали до самої води. То були чіпкі, корчуваті, мов криві ноги павуків, рослини, що звуться мангрові дерева.
Задушливо, парко, дарма що тільки-но вийшов з води.
Пустельно й тихо. Тут, видно, ніхто не живе...
Ступили кілька кроків — і, оторопілі, зупинилися. Широка галява, оголений, без кущів, пісок раптом почав... ворушитись. Заворушився, захвилювався, немов живий.
— Що воно?! — злякалися ми.
Обережно пройшли ще трохи — хвилювання вляглося. Але не попереду, а поруч. За кілька ж метрів від нас пісок, як і щойно під ногами, горбився, не переставав хвилюватися.
— Хлопці! — вигукнув раптом штурман, з яким ми висадилися на берег.— Та це ж краби!
Одначе я йому не повірив — вирішив сам пересвідчитися, що воно за напасть.
Побіг уперед, наздогнав "хвилю", що не встигла відкотитися. І побачив сотні, тисячі манюсіньких рачків,— вони чимдуж кинулися врозсип. Мить — і їх не стало, мов провалилися крізь землю!
Штурман засміявся:
— Запитали б старших: що воно?
— Раки! — обізвався мій товариш.
— Не раки, а краби-воїни,— виправив штурман.— Є краби-самітники, краби-павуки, горохові краби і навіть краби-скрипалі. Ну, а це краби-воїни.
— Щось вони на воїнів не схожі,— втрутився я в розмову.
— А чому?
— Занадто лякливі.
— Тоді, виходить, лякливі воїни,— засміявся штурман. І додав: — Отож і острів назвемо островом Лякливих Воїнів.
— Гаразд! — в один голос відповіли ми і розбрелися по суходолу.
Я подався берегом, сподіваючись назбирати викинутих прибоєм гарних перламутрових черепашок-каурі.
Та даремно! Черепашок не було.
І я звернув в гущавину, щоб перейти острів упоперек і дістатися другого берега.
Не встиг розсунути кущі, як щось прудке і полохливе вискочило з-під ніг.
"Жаба",— майнула думка. Плавцями, схожими на ноги цвіркуна, вона спиралася об пісок і посувалася вперед, скакала з гілки на гілку.
На голові — хижо витріщене око.
Але то була не жаба, а риба-стрибун. Більшу частину життя вона проводить на суші і без повітря жити не може.
Стомлені, повернулися ми на корабель.
Через те, що бачили страхітливих риб, дивних крабів, джунглі непрохідні, цілу ніч снилися нам казкові сни.