Мені, великому вождю Теарікі, говорити не личить — для цього є, як я вже казав, вожді-оратори. Та сьогодні, на честь вашого прибуття, я тимчасово стану повеко і розповім, чого на моєму острові люди босоніж ходять по вогню. Розповім так, як чув од діда й прадіда.
Було це давно… Повернувшись із моря, де вони ловили рибу й шукали перли, остров'яни приходили до хижки-фаре. І коли спускалась нічна темрява, слухали, як слухаєте зараз і ви, розповідь свого повеко.
Він говорив довго й багато. Слова, як черепашки пауа, з яких жінки виготовляють вінки віві, в'язалися одне до одного.
Іншому остров'янину легше, мабуть, дістати з глибин коштовну перлину, ніж так складно розповісти про те, чого нема і, можливо, ніколи й не трапиться.
Тому-то оповідача люди шанували, і кожен намагався хоч чим-небудь йому віддячити. Одні приносили кокосові горіхи або банани, інші — рибу, а то й перли, а хто вів на шворці і порося.
Якось старий повеко розповідав про подвиги відважного рибалки Мауї. Про того сміливця та про те, як він з океану виловлював острови, люди мого краю знали й раніше. Але цього разу оповідь схвилювала, як ніколи. Всі довідались, що Мауї не лише подарував їм острови, а й видобув життєдайний огонь, розсунув колись вузький, що нависав над самісіньким морем, небосхил; випустив з темряви сонце.
Скажіть мені: хто не схоче бути схожим на такого героя?! Певне, що не знайдеться такого.
От і син тутешнього вождя. Він слухав тоді про Мауї і вирішив віддячити повеко за його цікаву розповідь. Він пішов до струмка, в якому іноді ловились вугрі. Та, наблизившись, побачив: де раніше з-під землі, пробившись, дзюркотіла вода, тепер лежали голі, потріскані од спеки коралові брили. Де-не-де ще віддзеркалювали, виблискуючи проти сонця, вцілілі калюжі.
Тоді хлопець, знаючи, що вугрі полюбляють вологість і мул, заходився копати землю.
Незабаром натрапив на те, що шукав. Під рукою ворухнувся вугор і людським голосом жалібно заволав:
— Не вбивай мене, юначе! За це я навчу тебе так добре плавати, що на всьому світі не буде тобі рівні!
Але хлопця ті слова лише розсмішили. Навіщо йому вчитись плавати, якщо він і так неперевершений серед нирців і веслувальників!
— Ти станеш спритним, як Мауї, і прекрасним, як бог Лоно, — не вгавав вугор. — Кинутий тобою спис полетить найдалі, несхибно влучить у ціль. А врода твоя причарує найкрасивішу дівчину — ваїну.
І на це юнак теж відказав, що йому не позичати ні спритності, ані вроди.
— Гаразд, — відповів вугор. — Якщо не хочеш того, що я пропоную, тоді навчу тебе босоніж ходити по розпеченому камінню.
Бути вогнехідцем, кружляти по вогню й не обпікати підошов — такого ще син вождя не чув! І він зглянувся на благання вугра.
Хлопець знав, що ці створіння, буває, володіють чудодійними чарами. Он і повеко розповідав якось про це. Може, й цей, жалібноголосий, теж якийсь чародій?
Виявилось: так воно й є! То був не вугор, а невеличкий, схожий на казкових карликів-менехуне чоловічок.
Юнак та той вугор-чоловічок залишили болото і подалися до лагуни.
Там, на береговому піску, карлик швидко викопав велику круглу яму — лово. Накидав у неї каміння, зверху поклав дров. Розвів багаття.
Коли дрова згоріли, розпікши каміння, карлик схопив за руку юнака, і вони удвох кілька разів босоніж пройшлися всередині ями. Потім закружляли в танку. Підошви ж, як і раніше, лишалися неушкодженими.
З радісною новиною прибіг хлопець у виселок. Зібрались на горбку односельці, викопали яму, розклали багаття та й заходились танцювати.
— Відтоді ми й ходимо по вогню, — закінчив свою оповідь Теарікі.
18 лютого, понеділок…. Сьогодні я гуляв із Мотовилом по острову. Піймали невеличкого земляного краба. Теарікі, коли ми йому показали, назвав того клишоногого "тупа", хоч краб і не тупотить, а повзає. А Паганель сказав, що це кокосовий злодій. Краб вилізає на пальму і клешнями перетирає стеблини, які тримають горіх. Потім ними ласує.
На кількаметровій висоті од землі на стовбурах пальм ми побачили товсті перевесла. Теарікі пояснив, що ними обв'язують пальми, аби врятувати горіхи од тупа, — краб того бар'єра не може подолати.
У кокосовому гаю ми уздріли й таке: в деяких пальм під кроною висіли шкаралупи кокосових горіхів, і в них з надрізів у гіллі капав сік.
Вислухавши нас, Адам Варфоломійович переповів про це вождю. Той, засміявшись, повів усіх до гаю. Він, Теарікі, спритно виліз на пальму. Відв'язав "глек", потім, спустившись додолу, ковтнув з шкаралупи сам і простягнув горіх нам. Смачно! Але п'янке — голова відразу замакітрилась.
— Нічого дивного, — пояснив Паганель. — Так остров'яни виготовляють кокосове вино: сік з пальми в горіховій шкаралупі скисає, бродить — і от маєте п'янкий трунок.
23 лютого, субота. Сьогодні на острові пожвавлення. Один із вождів-ораторів женить сина. Хлопцеві років сімнадцять, наречена — ще молодша. Жених — шукач перлин. Ми з ним двічі ходили до лагуни, де він пірнав на чималу глибину. Але жодного разу нічого не знайшов: підняті з морського дна черепашки були без перлин.
Тубільний виселок сповнився нині криками, піснями. Галасували, чогось вимагали — ніхто з нас до пуття так і не зрозумів, чого саме.
Увечері в хижці нареченої відбулась гулянка. Пили кокосове вино, гостей пригощали різними острівними стравами — запеченими бананами, сирою рибою, супом із черв'яків.
Ми сиділи серед родичів жениха, лише Мотовило і Солоний потрапили в почет нареченої. Звати її Мата. Гарненьке дівча! До її дружки, Поко, Мотовило женихався увесь вечір, а танцював з нею Солоний. Ось таке!
Крім того, на цьому весіллі ледве не згуляли ще одне весілля.
Пригода трапилась із Солоним.
Він пішов танцювати з Поко. Коли запросив до танцю, дівчина наділа йому на шию вінок.
Танцювали довго — з годину, може. І хулу-хулу, їхній, полінезійський танок, і нашого гопака.
Солоному набрид вінок. Він, як хомут, намуляв йому потилицю. От Василько й віддав його своїй красуні — Поко. Боже, що тут скоїлось! Як угледів це її батько, один з вождів острова, як почав: женись на Поко, та й годі! Такий, себто, у них звичай: якщо повертаєш дівчині подарований нею вінок, неодмінно треба одружуватись. Ну, ми сяк-так владнали той конфлікт, а Мотовило сказав:
— Шкода, наш Солоний міг би стати вождем.
Весілля скінчилось аж на третій день.
Юна полінезійка Поко, яку пророчили мені за дружину, була чарівна.
Розділ двадцятий
ШУКАЧІ ПЕРЛИН
— Ну, як? — запитав у мене Окань, коли була дочитана остання сторінка щоденника.
— Люкс-торпеда, колего! — відповів я улюбленими слівцями Мотовила й Адама Варфоломійовича. — Наталка тебе немарно прозвала літописцем — ти вартий цього ймення: все до дрібниць занотував. Навіть того, як мене хотіли женити, не забув згадати.
— Таке не забувається, — глибокодумно зауважив мій тезко. — Тобі цього, може, не зрозуміти. А це ж — екзотика! Стривай, — додав він піднесено, — я ще напишу поему.
— І назви її, — порадив Мотовило, — "Парочка — українець Василь Солоний і полінезійка Поко-Одарочка". Уявляю, — звернувся він до мене, — аби ти, Солоний, одружився з Поко!
— Що ж, — відповів я. — Дівчина вона, хоч з личка воду пий, гарна.
— Гарна — сам бачив, не сліпий! — роздратовано кинув Мотовило, пригадавши, мабуть, як я на танцях відбив у нього полінезійку. — Та от тебе в ролі тубільного вождя не уявляю.
"Дурна розмова!" — подумав я. Бо навіть у думках не припускав, що можна в чужому краю женитися. Це що — жарти? Якісь вони — що Окань, що Мотовило — несерйозні. Їм аби екзотика та дурощі. А може, удають таких — дідько їх збагне!
… Так ми жили на Матіа, серед гостинних і доброзичливих остров'ян. Ловили рибу, збирали Адаму Варфоломійовичу гербарій, допомагали тубільцям заготовляти копру.
От і нині вернулися з кокосового гаю.
Всенький день зносили до лагуни горіхи. Тубільці розколювали їх ножем навпіл, а ми, як і вчив Теарікі, складали в купу, випуклим боком до неба.
Коли припустить дощ, вода по них стече, а м'якушка-копра підсохне. Тоді нею наб'ють лантухи і поставлять під навіс, аж поки й не прийде з Таїті шхуна.
Такий тут, як ми зрозуміли, розподіл обов'язків: остров'яни трудяться, а плоди їхньої праці привласнюють білі скупники й міняйли.
Вони привозять на Туамако різні господарські дрібнички, цукерки, тютюн — мізерна, жалюгідна винагорода за нелегкий труд! Бо спробуй отак щоразу видряпатися на карколомну висоту, під пальмове віяло. Від рання до смеркання колоти, не розгинаючись, горіхи. Тіло від утоми ніби налите свинцем. Стомлено бредуть остров'яни додому. В поселенні багато калік, інвалідів, здебільшого серед молодих, яким не минуло й двадцяти.
От вам, шановні, й екзотика! Навіть Теарікі, який вважається вождем, — гне спину на білих, а сам злидарює.
Як могли, допомагали ми полінезійцям. І вони гідно оцінили наше старання: кожен запрошував у гості, пригощав, хто чим міг. Помітивши, що нас цікавлять черепашки, приносили їх, повертаючись із риболовлі.
З першого дня, за наказом вождя, нас поселили в хижці для гостей. Лише Наташа жила у своєї подружки Туа.
(Продовження на наступній сторінці)