Тепер хоч би нам і хотілося вернутися назад, мабуть, би не змогли: від океану та й од перших стоянок — на узліссі й серед джунглів — відійшли далекувато.
Ішли орієнтуючись за сонцем. Воно палало ліворуч, десь за стіною дерев. Як і раніше, проміння в гущавину не проникало, лише зелений відсвіт просочувався крізь кучеряве гілля. Напівтемно, волого, задушливо.
Робили короткі привали, запасались водою — жолобком покладене на ніч листя, шукали дикоростучі банани або їстівні коренеплоди; спочивали — і знову йшли.
Кокосових пальм більше не стрічали, а нашу макаку ніби підмінили, і вона стала якась невпізнанна: то вередлива, то задумлива або ж грайлива. Часто отак, із доброго дива, прожогом кидалася від нас на ліану і зникала у верховітті. Навіть на голос Альфреда не озивалася.
— Скільки мавпу не годуй, а вона в джунглі дивиться, — переінакшивши прислів'я про вовка, сказав я.
— Нікуди витівниця не дінеться — нехай трохи пострибає,— відповів на це Кім Михайлович.
І Чао дострибалася.
Одного разу вернулась із верховіття з подряпаною мордою. На лапах теж виступила кров.
— Чао, де ти шалалася? — запитав Заєць, ніби й справді макака йому могла зізнатися.
Розгадка прийшла сама по собі через кілька днів. На ліані, по якій спускалася наша мавпа, ми угледіли справжнє чудо-юдо: довгий пухнастий хвіст, ще довші, з химерним — покруч та й годі! — середнім пальцем руки; пронизливий погляд допитливих очей дивився просто в душу.
Звір був невеликий, можливо, трохи більший за кота, але руки його, особливо пальці, непропорційно довгі, вражали.
У лісах Мадагаскару є напівмавпа — лемур-руконіжка, або, як ще звуть того мавпячого родича: ай-ай. Він справді має довжелезні пальці, якими з-під кори дістає личинки жуків. Але де Мадагаскар і де Носі Мазава — лемури ж руконіжки, знали ми, живуть лише на Мадагаскарі.
Так чи інакше, нежданий гість був схожий на лемура. Він повільно спускався з Чао додолу. Втім, на землю сходити не хотів: повиснувши на ліані, зиркав на нас недовірливо.
Це була новина — до нас пристав лемур!
Наступного дня, коли ми відпочивали, над головою раптом запищало-заторохтіло. Я спросоння, нічого не зрозумівши, крикнув:
— Хлопці, напад із неба!
А таки це й був напад. Зграя мавп і з ними знайоме нам рукате чудо-юдо, шугаючи в гіллі, кидали на землю зламані галузки, кору, невеличкі червоні квіти й шишки.
Що вони від нас хотіли, ці розбишаки, чого напали? Чао загадково поглядала вгору, але від нас не йшла.
Мавпячі наскоки тривали. І в наступні дні мавпи нам просто не давали спокою. Як тільки вляжемось, вони вже тут як тут — починають бомбити.
Ліс повнився їхніми голосами, замовкали навіть дрозди.
День за днем супроводжували нас, не припиняючи витівок. І таки домоглися свого. Чао одного разу майнула у верховіття і вже більше не вернулася. Мавпяча зграя теж зникла невідь-куди.
Ми просувалися на північ.
НАСТОРОЖЕНІСТЬ
Вам, можливо, знайоме відчуття: неначе б поряд нікого й немає, а враження таке, що хтось за вами невідступно стежить?
Це буває, кажуть, від нервового перенапруження, хоч у наші дні трапляються "ясновидці", що твердять, ніби нерозгадана, надприродна сила завжди втручається в свідомість і психіку людини. Здебільшого, "доводять" вони, це вибрики інопланетян — вихідців із неземних галактик.
Так це чи не так, одначе… Чийсь невидимий погляд зверху свердлив і обпікав, як то кажуть, мені потилицю.
Боячись змій, годі з нас і тієї анаконди, що лоскотала Зайцеві п'яти, ми спали на деревах, а прокинувшись, ішли далі. Точніше — перелітали з дерева на дерево.
Так пересуваються в джунглях довгорукі мавпи — гібони. Щоправда, по верховіттю. Вони — мешканці лісів сусіднього Малайського архіпелагу, але, як виявляється, водяться і на Носі Мазаві.
Фінка, якою ми з горем пополам прокладали стежку в гущавині, вищербилась і затупилася. Тоді-то Лота й запропонувала: підсікати хвости ліан, що приросли внизу до стовбурів, і, розгойднувшись, перелітати на них до інших дерев.
Для мене цей вид "транспорту" не новий: ще тоді, коли нас, кількох учасників експедиції на "Буревіснику" (Наташа була теж. Як вона зараз і що? О-ох!..) течія винесла на кораловий атол і зчинилася буря, я, сторчака полетівши з дерева, повис на ліані. Мене добряче погойдало, а все ж я переміг — виліз у гніздо над спіненою водою.
Отож і зараз, коли Лота простягла кінець ліани, я, схопивши його, розгойднувся і… за десятки метрів од неї перелетів на інше дерево.
Альфред спочатку боявся, а потім так навчився літати, як гібон.
Гущавина, сплетіння чагарів, крізь які важко було пробиратися, через силу долаючи кожен крок, лежали внизу, ми ж ширяли над ними, ніби на крилах.
Відстань, яку раніше проходили за день, тепер долали за кілька годин.
— Так, чого доброго, — радів Заєць, — гойднемося і, перелетівши на протилежний бік Носі Мазави, шубовснемося в океан.
— Не кажи "гоп", поки не перескочив! — порадив я.
Одного разу під час чергового перельоту з дерева на дерево я помітив, як у густоліссі майнуло щось червонаве. Мавпа не мавпа: тіло без шерсті, оголене.
Що б то могло бути? І всенький день, аж до Вечора, поки ми й просувалися, а потім відпочивали, на думці стояло побачене, і я ніби відчував на собі чийсь погляд.
Усе з'сувалося через кілька днів.
Ми послали Альфреда по воду. Спустившись із дерева, він наблизився до невеличкої ковбані. Раптом, чуємо, не своїм голосом заволав:
— Ди… ди… ди-дикун! Рятуйте!!!
І, миттю піднявшись по ліані туди, де ми отаборилися, й не попадаючи від хвилювання зуб на зуб, розповів:
— Я побачив сліди чиїхось ніг ще коли йшов по воду, проте не надав тому значення. Подумав чогось, що то наслідив да Гама. Але ж ти, Васько, та й ніхто з нас, до ковбані не підходив. А вже вертаючись назад, зустрівся з незнайомцем. Він, довгочубий, із цеглистим відтінком шкіри, мабуть, за мною стежив. Підходячи до кущів, я від несподіванки ніби скам'янів: на мене спокійно й невідпорно дивилися чиїсь суворі й пронизливі очі. І я, закричавши, побіг.
— Не знаю, що й сказати… — мовив Кім Михайлович. І, звертаючись до Зайця, перепитав: — Ти не помиляєшся, хлопче? Спокійно все зваж. Може, тобі просто привиділося.
— Ні, Кіме Михайловичу, — впевнено заперечив Альфред. — Я бачив його, того незнайомця, як ось зараз вас.
— А ви не вірили, що за нами хтось стежить! — не втерпів я.
— Таки хтось стежить, — згодився Кім Михайлович.
Про те, що нас стривожило, я розповів Лоті. Як міг, так і пояснив: то словами (запас французьких слів у мене, звичайно, мізерний), то жестами.
— О?! — здивувалась вона. — Монстре?[31] — запитала, показуючи на кущі.
І пообіцяла — я її трохи навчив говорити по-нашому:
— Маева,[32] шарман, Васка-Кваска! Лота вам помогайла буде.
Що ж, поміч того, хто не один рік прожив на цьому острові, нам потрібна.
— Мерсі![33] — подякував я.
А Заєць, аби показати, що він дещо розуміє, кинув:
— Мажінуар! Мажінуар!
Це були не слова подяки, а погано вимовлена назва французьких духів — "Чорна магія". Як то кажуть: Заєць чув дзвін, та не знає, де він! Лота, мабуть, теж не розуміла значення тих слів, сприйнявши їх за комплімент.
— О, Зайца кавелієр! Добрая шарман! — своїм співучим голоском засокорила вона.
Я не хотів їх розчаровувати й говорити, що вони обоє помиляються.
БАРАРАТА
Лота свою обіцянку виконала… Коли після короткого переходу, певніше "перельоту" з ліанами в руках над підліском, ми зупинилися, Кім Михайлович також помітив, що в гущавині хтось ховається.
— Правда твоя, Альфреде, — мовив він, — там щось червоне й чубате майнуло.
Я сказав про це Лоті.
— Bon![34] — відповіла вона.
Ми не знали, що задумала наша красуня. Ждали її дій. А дівчина, підвівшись із гілля, човником стулила біля рота долоні і, плутаючи французькі з мальгашськими словами, гукнула:
— Hola! Abo mena aborigene. Hola![35]
Вона кричала навмання, звертаючись, проте, до того червоного тубільця, про якого я їй сказав.
Та ліс мовчав. Ніхто не озивався на її слова.
— Non се n'est qu'une illusion trompense. Mirage![36] Васка-Кваска! — розчаровано мовила вона, розвівши руками.
— Міраж, кажеш? — насмішкувато запитав я. — Тоді чому ж…
Але не встиг я докінчити, як дівчина закричала, показуючи праворуч на розлоге дерево.
— Par la aborigene![37]
— Ага, ага! — зрадів я. — Переконалася, що там причаївся тубілець?
Лота знизала плечима: мовляв, твоє зверху.
Далі події розгортались, як у гостросюжетному фільмі. Незнайомець постав перед нашими очима, ми з ним вступили в контакт. Він розповів про те, що нас цікавило, допоміг вибратися з джунглів, показав стежку до фосфатних кар'єрів…
Усе це було потім. Та… Не забігатиму наперед і розповім про все по порядку.
Отже, тепер усі переконалися, що в лісі ми не одні.
(Продовження на наступній сторінці)