— Заспокойтеся, мадемуазель, — відшукуючи з малознайомої мені мови потрібні слова, якомога ввічливіше сказав я.
— Qu'est que vous do ici?[4] — перепитала дівчина.
— Мадемуазель, — граційно присів я перед нею, водночас показуючи на скелю з пультом управління. — Мадемуазель, як ви бачите, ми милуємося мавпами.
Із сказаного Лота зрозуміла, мабуть, лише "мадемуазель". Це її трохи заспокоїло. Вередливо відкопиливши припухлі губи, за якими сяйнула білизна зубів, красуня запитала:
— Etes — vous francais? De Paris?[5]
— Що вона лепече? — втрутився в розмову Альфред.
— Помовч, невігласе! — гримнув я. — Діалог наш тільки починається.
І — до Лоти:
— Non, mademoiselle, je ne suis pas de la France.[6] Я із Жмеринки, — українською мовою додав я.
Сказав я це, звичайно, навмання, задля красного слівця, згадавши, правда, що і штурман Сакало, й ще один хлопець, з яким довелося плавати, були із Жмеринки.
Дівчина цього разу дещо зрозуміла. Вона розчаровано розвела руками:
— C'est dommage…[7]
— C'est la vie,[8] — докинув я завчений колись французький афоризм.
— Et tout de me'me vous e'tes franc, ais![9]
— Нехай буде гречка! — погодивсь я.
На сусідньому архіпелазі, зокрема на острові Бонго Бе, що означає Велика гора, де Лота жила до переїзду сюди, так само вільно говорять французькою, як і місцевими діалектами. У родоводі тамтешніх племен — воістину вавілонське стовпотворіння: в жилах остров'ян тече кров індонезійців, малайців, європейців; нащадки арабів — анталаотра — змішалися з мальгашами й народністю банту.
Лолітин, чи то ба Лотин, батько, як ми довідалися потім, був француз, а мати — з мальгашів. Народжені від французів і тубілок діти звуться креолами. Та Лота вважала себе мальгашкою, узявши від матері нестримне волелюбство, знадливу вроду, а від батька хіба що веселу вдачу.
Кілька останніх років дівчина жила на Носі Мазаві. Батько її працював на фосфатних розробках — єдиному підприємстві тутешніх країв, яке забезпечувало роботою тубільців навіть із довколишніх сіл і висілків. Місцезнаходження острова таке — він лежить осторонь уторованих морських шляхів, — що його рідко відвідували кораблі. Лише двічі на рік, коли ще запаси фосфатів не вичерпались, по добуте добриво та заготовлену рибу, боніто й копру з Австралії сюди прибувала шхуна.
Відомо, що острів архіпелагу Чагос Дієго-Гарсія, який належав приватній промисловій компанії, продали, і на ньому, хоч як чинили опір народи, — протест Індії, Меморандум Шрі Ланки, заяви інших країн — американці збудували-таки військово-стратегічну базу. Проте мало хто знає, що подібна доля спіткала і Світлий острів — Носі Мазаву, який, як і скеля Голова Дракона, перетворився на зловісний суходіл, перехрещений мальгашами на Носі Маті, тобто Мертвий острів.
У життя тубільців неждано увірвалося лихо — в кожну сім'ю і в кожну оселю. Не обминуло воно й Лоти. Батька її на очах у односельців поглинув фосфатний кар'єр. У наполовину порожньому з-під вибраного гуано урвищі трапився обвал, і гірника засипало породою.
Роботи на острові не ставало, Лотин брат подався на заробітки в Австралію, старша сестра — на Маврікій. Залишились вони з матір'ю… А потім до Носі Мазави почали навідуватись військові кораблі. Почалося якесь будівництво — на березі й під водою. Солдати Сполучених Штатів Америки приходили у загублені серед джунглів села. Просили "кокорано" — вина з м'якуша кокосових горіхів. Згодом самі почали все брати без дозволу.
Тубільців узбережжя, яких споконвіку годувало море, виганяли в гори, а тих, хто не хотів коритися, вивозили на інший, майже непридатний для життя острів.
Нагрянули вояки і в Яо-Ватономбі, невелике прибережне сільце на півночі Носі Мазави, де з матір'ю жила сімнадцятилітня Лоліта. Дарма що люди плакали, благали не переселяти їх із насиджених місць, — як тварин, усіх їх зігнали в сарай. І того ж дня, повантаживши на судно, повезли невідь-куди.
Була серед переселенців і Лотина мати. Ну, а Лоту, вродливу "дикунку", забрали на скелю Голова Дракона. Так вона стала дресирувальницею і наглядачкою за людинорибами й дельфінами.
Моя перепалка з дівчиною затяглася, а час не ждав — дорога була кожна хвилина: вода прибувала й прибувала.
— Попроси в неї ключ од брами, — мовив Альфред. — Я піднімуся і, поки не пізно, завалю горішній вхід.
Лота спочатку не погоджувалась та врешті сама простягла мені ключ. Я віддав його Альфреду, і він побіг до воріт, зникнувши в глибині печери.
Чути було лише глухі вдари і те, як щось осипається й гуркоче.
— Готово! — долинуло до нас, і геолог прожогом кинувся з печери.
Невідомо, як він орудував серед валунів і брил, але за ним крізь отвір у скелі раптом поповзло гранітне кришиво.
Кім Михайлович схвально хитнув головою: мовляв, молодчина! Він, не розгинаючись, рачкував уздовж стіни, обстежуючи комірчини біля кабін та задраєні наглухо люки у скелі над водою.
— Тут — акваланги, — кинув він, витягаючи із ніші пофарбовані в жовте балони. — Запитай її, Васько, чого так довго немає ліфта й вагонетки метро.
Чи я незрозуміло пояснив, чи, може, просто Лота не захотіла відповідати на запитання, а тільки вона, вислухавши, скептично посміхнулася й скинула оком на мавп. Макаки, як і раніше, сиділи з важелями в лапах. Та вогники на контрольній шкалі розподільного щита погасли. Отже, хтось інший перехопив посланий мавпами наказ. Щоправда, шлюзи так само були відкриті, і крізь них, наповнюючи печеру, лилася вода.
— Івання, руска друга… лублю!
Ледь тримаючись на ногах, п'яний, очманілий містер Осел, мов із лантуха, раптом випав на гранітну приступку з гондоли, що опустилася з вершини і зупинилась перед люком у бічній скелі, що раптом відкрився.
На голові в п'яного воїна темніла зсунута набакир безкозирка. Тіло обтягав подертий, з високо відчикриженими рукавами тільник.
Містер Осел нагадував відомого опереточного героя Попандопула. Хоч смішного було мало: він — наш ворог, і, якщо знову потрапимо до нього в пазури, лиха не минути.
Якісь вони недоумкуваті, ці атомні маніяки, скажете ви.
Що ж, силоміць затримані в районі, вільному для плавання, викрадені з мирного батискафа, ми, звичайно, дивилися на своїх катів, як дивляться на гидь і нечисть, — з відразою й презирством. Та вони й були огидні, дарма що володіли електронікою й атомом — тим мерзенніший той, кому доступні здобутки прогресу і хто їх обертає у зло, спрямовує проти людини!
— Івання, де ти єсть була? — обводячи посоловілими очима океанарій, пробелькотів містер Осел, намацуючи руками стіну та силкуючись підвестися з колін.
Кім Михайлович вибіг із-за кабіни. Блискавичний удар — і містер Осел уже лежав непорушний.
— Кинь його, Альфреде, туди! — показав командир на водокрут, що вирував унизу.
Заєць схопив нерухоме тіло Осла за ноги і, переваливши через бар'єр, штовхнув у воду.
— Браво! Бравіссімо! — сказав я, згадавши, як недавно хтось із них — містер Осел, Бетлер чи, може, сержант Єрваз, радіючи, вигукував в океанарії.
Тіло Осла поглинула безодня. Дельфіни й людинориби наполохано кинулися од нього врізнобіч.
В ОСТАННЮ МИТЬ
Невдовзі з берега надійшла вагонетка.
Стулки потаємних дверей у стіні розсунулися, і звідти вийшла знайома нам четвірка — Бетлер, Єрваз, Том і Робі.
Наполохані зненацька, вони, мабуть, не сподівалися на зустріч із нами. Були без зброї, ще більше — майже голі.
Скинувши містера Осла у воду, Альфред наблизився до стіни, майнув у нішу, де лежали знайдені акваланги. Це нас урятувало.
І ось чому.
Щоб підійти од вагонетки до басейну, де стояли Кім Михайлович, Лота і я, переслідувачі повинні були минути довгий, із дротяної металевої арматури відсік. Він нагадував гратчатий коридор, по якому в цирку на арену з вольєрів виганяють хижих звірів. Подібний номер із хижаками я колись бачив.
Так-от. Як тільки містер Бетлер із своєю ватагою зайшов у коридор, Альфред, вибігши з ніші, зачинив за ними двері. Те саме зробили й ми в протилежному кінці коридора. І переслідувачі опинилися в пастці.
— Браво! Бравіссімо!
— Що — браво?! — визвірився Бетлер, вчепірившись у грати та намагаючись їх зопалу розігнути.
Але дротяне плетиво було міцне.
— Руска коммодоре, випустіль очінь сильно нас, хорошо! — звернувся Бетлер до Кіма Михайловича.
— Не велике цабе — посидиш і в клітці,— відповів Альфред.
— Лота, Лоліта, помогійль!! — несамовито закричав Бетлер.
Дівчина наважилася підійти до дверей.
— Не треба! — зупинив я. — Вони, пацюки, достатньо помучили і тебе, й нас — нехай тепер відповідають.
Дивуюся й донині, звідки тоді взялися оці дошкульні іноземні слова. Бо говорив я— з Лотою по-французькому. І сказано було категорично, голосом, у якому звучало незаперечне веління.
Дівчина відступила.
— Ось так краще.
(Продовження на наступній сторінці)