— Вихованець Шумила, кажете? — перепитав Предтеча. — Що ж, радісно знати, що нашому моряцькому роду нема переводу. Шумило сам був моїм учнем. Правда, плавав я з ним, уже коли залишив "Одесу". А вас, як я зрозумів, цікавить рейс "Одеси". Ну, тоді слухайте.
Було це навесні 1906 року. Відвідавши Константинополь та Олександрію, прямували ми в Бомбей.
Пароплав наш, дарма що вантажно-пасажирський, не пристосований для далекого плавання. Тісні каюти, спека. Навіть пасажири, хто жив на палубі, й ті скаржились на нестерпні умови. А що вже казати нам, матросам та кочегарам — мешканцям задушливого, металевого черева!
На "Одесі" працював я матросом. Зі мною в рейс пішов і Вася Гончаренко — мій браток по торговельному судну "Тигр".
Вася — одесит. У слобідці Романівка жила його мати, і ми, бувало, після плавання заходили до неї в гості. Вона умовляла сина не йти більше в море: останнім часом він нездужав, скаржився на серце. Та — куди дінешся? Щоб прогодувати стару і теж хвору матір, гроші треба було десь заробляти. На "Одесі" платили все-таки непогано.
Тремтіла-переливалася далина, марево клубочилось, як то буває в спекотному степу. Та що степ! Червоне море, по якому пливли, пашіло, мов черінь.
Пораючись на палубі, я помітив, як Василь, блідий і знесилений, вдруге намагався вийти з кочегарки. Але щоразу механік заганяв його назад, і він, сердега, так і не зміг перепочити.
А потім скоїлось лихо. Гончаренко напівживий піднявся на палубу і впав. Коли ми підійшли, то побачили, що Василь уже мертвий.
Смерть боляче різонула нас по серцю. Працювали ми тяжко, та праця наша не цінувалась.
— Ану, чого баньки витріщили, мерщій до роботи! — гримнув боцман, угледівши, як ми обступили мертвого товариша.
Капітан наказав розійтися з палуби.
Потім за морським звичаєм кочегара поховали. Тіло його зашили в парусину, до ніг прив'язали колосник — і спустили в море.
Ми довго стояли на кормі, засмучені, приголомшені нещастям.
"Таке може трапитися з кожним", — подумалось… І чужина, й це нерідне, задушливе море. Було так сумно, що хотілося плакати. Я згадав степ, матір. Згадав — і про свій біль виповів у вірші.
Раскинулось море широко…
Цей перший рядок народився сам по собі, коли я з хлопцями стояв на кормі і в зажурі дивився на море… А потім спустився в трюм, до себе в каюту. І до ранку не спав — переінакшуючи відому тоді пісню Щербини про Егейське море, складав вірша на смерть кочегара Василя Гончаренка.
Пісня моя пішла гуляти по світу.
Безсмертного немає, а довговічне стрічається рідко… Що ж, мудрець, можливо, й мав рацію. А тільки на світанку життя стрілося мені, Василю Гайовому, довговічне — незабутнє побачення з тим, хто склав безсмертну пісню. Невдовзі і я поєднав долю з морем…
— Да Гама? — здивувався Кукса, побачивши мене на палубі. — Ти ще й досі гризеш своїх дикунів?
— Догризаю.
Звідтоді, як Сашко пішов у радіорубку, сподіваючись на послання від Моніки, а потім кілька годин — уже й звечоріло — невідомо де тинявся, я в поті чола трудився над масками.
І таки вирізав. Одну повністю, другу майже закінчив.
Ці тихі екваторіальні води, серед яких один-однісінький білів наш "Садко" і десь далеко милий серцю степ. Переліски й косогори. Дніпрова сага. Пройдені дороги…
Усе так переплелося — минуле й нинішнє. Стало нерозривним, часткою мене самого.
Думи-спогади заполонили серце: мандрівка в Чигирин, зустріч із Предтечею, — аж поки й не вчувся голос Сашка.
— Ну, то що — до ранку сидітимеш на палубі? — поцікавивсь він.
— Скоро кінчу.
— Ні! — кинув Кукса. — Ходімо зараз.
— Куди?
— Побачиш сам…
У кают-компанії, де нас не так давно пісочили, ніде було стати — крім вахтових, зійшлися всі.
Моряки й науковці обговорювали зроблене, складали плани на майбутнє.
А в кінці вечора, коли все вирішили й уладнали, капітан велів матросам на хвилинку затриматись: він щось повинен сказати.
І сказав:
— Чи є серед вас такі, хто хоче помандрувати в царство Нептуна? Молодший акванавт, як ви знаєте, здав позиції — рука заживатиме довго.
Я завжди з побожністю дивився на підкорювачів глибин. Заздрісним поглядом проводжав батискаф, коли над ним, ніби долоні, ляскали й стулялися хвилі, і він потім надовго зникав у загадковому світі.
Гордій Гордійович запитав, чи хто бажає. Міг би й не питати. Всім кортіло помандрувати під водою.
Я теж підняв руку.
На мені й зупинилися.
— Отже, Гайовий! — мовив капітан.
— Кра… кра!.. — невдоволено прокаркав боцман.
Після багатоденної муштри й різних приготувань я був готовий вирушати в щонайглибші глибини.
КРІЗЬ МОРОК ПІДВОДНОЇ НОЧІ
— Я "Кашалот". Як мене чуєте? Прийом.
Максим Роскошний, настроївши рацію на потрібну хвилю, відповідав:
— Я "Садко". Чую вас добре.
— Це ти, Максиме? — залящало в ефірі. — Прийом.
— Я.
— Привіт, старий! Скажи своєму кепу: йому пару слів хоче шепнути Макотрус.
— Гаразд, Марконі, перекажу.
Сповістили капітану. Гордій Гордійович, накульгуючи, поспішив у радіорубку.
— Будь ласка, ось! — і Максим підсунув схожу на Антрекотів ополоник трубку з мікрофоном.
— "Садко" слухає, — натиснувши на клавіш приймача, сказав капітан.
— Шинок, ждорово! Як шя маєш? Прийом.
— Спасибі, — відповів Гордій Гордійович. — Як мовиться: йдемо на дно. Батискаф уже підготовлено. А ви як? — у свою чергу поцікавився він.
— Живемо не горюємо, хліба не купуємо — ж океану годуємошь. Прийом.
— Впізнаю одеситів! — засміявся наш капітан.
— А що ж ти думав, штарина! Жапаши харчів роштринькали, от мої шоколи й перейшли на підніжний корм — рибку ловлять. Матроні Жабулдига — пам'ятаєш, наш одешшкий "араб"? — учора піймав от-такен-ну макрель!!
Капітан Макотрус, хвастаючись розмірами пійманої рибини, мабуть, розвів руками, і трубка впала.
Зв'язок тимчасово припинився.
Через кілька хвилин радисти налагодили його знову.
— Я "Садко", — першим озвався наш кеп. — Що там у вас скоїлося?
— Вибачай, штарина, невеличка каташтрофа! Тепер можна й побалакати.
Макотрус заходився доповідати обстановку.
"Кашалот", супроводжуючи "Садка", стояв на відстані добрих півсотні миль од нього. Опустивши на воду акустичний буй, він одходив далі й далі, аж поки між буєм і кораблями виникала однакова дистанція — своєрідний рівнобедрений трикутник.
Тоді-то й кидали в океан вибухівку. Звук од вибуху, пронизавши товщу води й донних порід, вертався назад, зафіксований чутливими гідрофонами.
Крім ехолота, що, правда, "малював" лише профіль дна, цей метод відбитих хвиль допомагав ученим зазирнути в середину океанської тверді, давав змогу довідатись, які там породи.
Ось так, миля за милею чи то трикутник за трикутником, вивчали ми підводну приекваторіальну зону, шукали хребти й западини, куди можна було послати батискаф.
Хоч як старалися, підходящих рифтових долин на серединно-океанійських хребтах не знаходили. Вони стрічалися, проте на великій глибині і для вивчення з підводного апарата були недоступні.
Нарешті "Кашалот", повідомив Макотрус, натрапив на давно очікуваний рифт. Океанологи знали про нього й раніше, але чомусь не обрали для підводних досліджень. Виявляється, він був вартий цього. Рифт лежав не дуже глибоко, мов шрам, навпіл перерізавши гірський хребет із кількома діючими вулканами.
— Твої шоколи, — на закінчення сказав Макотрус, — шпроможні туди добратишя. Якщо не жможуть, я пошлю швоїх — вони шорта ш-під жемлі діштануть. Прийом!
І "Садко" перебрався в район з координатами, що їх вказав капітан одеситів.
Вода була прозора, аж синя. Прямовисне сонце, метнувши огненні стріли, пронизало її наскрізь — проміння, від якого палубні надбудови, високі щогли, крило альбатроса — ніщо не давало тіней. А тут, упавши на воду та скорившись оптичному закону, проміння заломлювалося, через що здавалось: в океані хтось майже торчма поставив барвисто-райдужний, вигаптуваний із світлотіней хвіст жар-птиці.
Мені ж запам'яталося не це. Врізалася в пам'ять бездонність океану.
Коли за нами затулилася кришка люка і батискаф почав опускатися, майнула думка, що ми провалюємось у глибокий колодязь. Колодязь темнішав і вужчав, аж поки Данило, наш ведучий, не увімкнув прожектор. Сніп світла розсунув темряву, і ми, неначе по краю прірви, лінією стику світла й темряви почали пробиратися вниз.
Це була захоплююча, але небезпечна мандрівка.
Пригадується, на "Садку", в гіпербаричному комплексі, під час контрольних випробувань на компресіювання й декомпресію (тісна, замкнута барокамера) я теж відчув незрозумілий душевний трепет. Було боязко й моторошно.
Тепер цей ляк повторився з новою силою.
(Продовження на наступній сторінці)