— Нечисть, кажеш? Ні, хлопче, то просто був великий молюск тридакна. Він знизу черепашкою своєю міцно приростає до скелі. І коли ти на неї наступив, стулки, що схожі на дві велетенські перламутрові пелюстки, зійшлися, закрилися — от і ласта твоя в лещатах тридакни. Немало людей,— пояснює Касянович,— гине отак під водою, необережно наступивши на цього велетенського молюска.
Тепер ми удвох чатуємо біля печери. Раз у раз з її отвору неквапно випливають маленькі коралові рибки. Трапляються й більші, навіть півметрові.
І раптом з печери вигулькнула довга, як зміюка, рибина. Сіро-зелена, а по спині, від голови до хвоста — хвилястий, схожий на оголене лезо кинджала, плавник. Очі зеленуваті, люті.
Мурена! Касянович вистрелив. Натиснув на курок і я. Але ні він, ні я не влучили: мій гарпун пролетів мимо, Касяновичів лише черконув об хвіст мурени. І вона відступила в печеру.
Так ми ще кілька годин то поринали під воду, чатуючи на мурену, то виринали і перепочивали на "майданчику". Але все даремно. Хоч мурена кілька разів і з'являлася перед нами, підстрелити її не щастило.
Вечоріло. Сонце золотим обручем покотилося по видноколу, і від цього прощального проміння в оранжево-червоне зайнявся океан. Пальми на узбережжі острова стали якимись високими, чітко вирізьблились на тлі надвечірнього неба. З острова віяв вітер-легковій, який звуть береговим бризом. Його лоскітливий дотик приємно холодив тіло.
Натомлені, але задоволені, щасливі поверталися ми на "Вихор".
Завтра знову вирушимо на пошуки мурени!