Майже сорок років Терентійович на воді, теслею працює. Але його ніхто інакше не кличе, як тільки Дерев'яний. Всі корабельні теслі — Дерев'яні, і наш Терентійович на це своє прізвисько не ображається. Він взагалі більше мовчить. Слухає та посапує, як паровоз. За Терентійовича говорять його руки, здатні змайструвати чи витесати від грубих кранців — пузатих дерев'яних колодок, що їх опускають за борт, аби судно не пошкодило боків, — до мініатюрних іграшкових бригантин, якими він славиться на все пароплавство.
— Сідай, — звернувся до мене, — перекуримо!
— На вахті сидіти — злочин, — відказав я словами штурмана. Той штурман у мене в печінках. Хоч, правда, не знаю, хто кому більше насолив!
Якось під час ходових випробувань він мене поставив на вахту. Поки мій напарник достоював останню годину за стерном, я спустився на камбуз і почав готувати підвахтовим сніданок. Ця кулінарія, розтлумачили, входить в обов'язки матроса. Та, на-мою думку, яке може бути чаювання о четвертій ночі! І я, увімкнувши куб, присів біля нього, теплого і воркітливого, мов кіт. І… заснув.
Коли наступного дня обговорювали цю провину, особливо старався другий штурман. Присуд був безжальний: списати з судна.
Ось я й процитував його слова Дерев'яному.
— Облиш! — пробасив він. — Ти там, де не слід, завжди дієш за статутом. Сідай! — наказав.
Ах ти чорт, яка оцінка! Ніколи не треба перебільшувати своїх можливостей. Присоромлений, скорився наказу Дерев'яного й присів поруч.
— Відомо, — почав він здалеку, затягнувшись цигаркою, — на флоті є традиція: не міняти, як модниця капелюшки, судна, що тебе поставило на ноги.
— Ти про що, Дерев'яний? — удаючи, ніби не розумію, перепитав його.
— А про те саме, — і він без натяків, відверто додав: — Чого з "Шокальського" пішов? Кажуть, на ньому ти починав морячити.
Кажуть… чого та чого?! Коли б він по-людському запитав, без цієї моралі: флот… традиції, — я відповів би йому, що мене з того "Шокальського" попросили перед самим виходом у море. Я так би йому і відповів. А тепер щось мені нашіптувало сказати ущипливе. І я бовкнув:
— Набридло, Терентійовичу, море. Забажалося погуляти на суходолі, подалі від цієї розпрекрасної стихії. Ото й списався з "Шокальського".
Він аж підскочив. Таке з Дерев'яним трапляється, коли він чимось ображений. Очі — вогонь, розлючений.
Давай, давай — пронизуй своїм убивчим поглядом!
Знаю, про що думаєш: сезонник, мовляв, шантрапа.
Але він мовчить. Образа, розчарування проглядають з його розлючених очей. Вони, що ножі, прошилюють мене наскрізь.
Мені соромно стає за цю недобру гру, і я здаюся.
— Пробач, Терентійовичу, — кажу і розповідаю все, як було.
Кремезний, неповороткий, широко розставивши клишаві, як ведмежі лапи, ноги, стоїть він і слухає. Щеня, думаю про себе, і не сором тобі поводитися отак з тим, хто став твоїм учителем? Це ж він, Дерев'яний, застеріг мене від безлічі невдач, які очікували на "Буревіснику". Може, тому, на правах учителя, він і бідкається, хоче дізнатися, чого-то його школярик шарахається з судна на судно…
— Пробач, Терентійовичу! Я не підведу тебе.
— Ну що ж, — відійшовши від припливу люті, вже спокійно мовить. — Тоді це інша річ.
Перший день у морі минув, здається, щасливо.
Розділ одинадцятий
ЧОГО МИ ТУТ
— Ну, як — чого? Про боцмана я тобі розповідав: він моряком народився. Дерев'яний теж з дитинства на флоті. Погорілий служив на підводному човні. Сам розумієш, кому ж, як не підводнику, морячити. Про решту нічого не знаю, як і про тебе. А сам я…
Тут Антип Чмихун заходився оповідати свій родовід, з якого стало відомо, що батьки його тайговики, ніколи в очі моря не бачили. Дід теж полював на звіра — соболятник. А він, Антип, вирішив присвятити себе морю.
В цю його одержимість я не дуже вірю: легковажний він якийсь.
А втім, може, я помиляюся.
— Якщо ти справді моряк, чому відрекомендувавсь мені, що волонтер, заблуда? — нагадав Чмихуну наше перше знайомство.
— Бо так воно й було. Спочатку, звичайно, — додав Антип. — Жоден капітан не хотів мене брати в плавання: моряцьких навичок, торочили, не маю. Ото й тинявся в порту, серед гультяїв, що звуться "бичами", яким інколи доручають підмінювати тих, хто повертається з рейсу і тимчасово перепочиває на березі.
— От як, голубе. Тож і твоя доріжка не трояндами встелена!
Антип погодився, що це справді так.
Ми щойно змінилися з вахти і, попоївши, спустилися в каюту. Заходилися з'ясовувати, хто з нас чого пішов у рейс. Дійшли такого висновку: якщо для кількох новачків, у тому числі й для нас, плавання заманливе своєю незвіданістю (аякже, казковий підводний світ, зустрічі з тропічними островами, морська екзотика!), то всі інші, мабуть, дивляться на плавання як на звичайний, буденний труд: черговий рейс, яких було безліч.
— Мене ти не ошукаєш, — єхидно посміхнувшись, пальцем посварився Чмихун. — Хоч би й твердив, що плавав раніш, та по очах бачу — лукавиш!
— Фізіономіст який! — не погоджувався я. — Що ж бо ти побачив?
— А те, як ти, мов новонароджений, вилуплюєш баньки на кожну закучерявлену хвилю і як жахаєшся, коли накреняється палуба.
Спостережливості йому не бракує, одначе про боязливість мою щось занадто. Коли це я жахався, як він мовить? Такого не пригадую. Базіка нещасний!
Чмихун сидить навпроти мене за невеличким столиком, на лаві, де я недавно теж відпочивав. В одному тільнику-безрукавці та в штанях з високо відрізаними холошами — шортах. Тіло його розтатуїроване. На ногах і руках, навіть на спині якісь дивовижні птахи, ведмеді, леви, розпатлані дівчата, високі щогли, різноманітні якорі та інший корабельний такелаж.
Обличчя Антипа багате мімікою, нервове, і увесь він надмірно рухливий. Сидить, як китайський ляльковий бовдур: ноги підібгав під себе, у такт хвилям, що розгойдують судно, нахиляється то низько вперед, то голову відкидає назад. Кожен порух його сухорлявого тіла і зміна в міміці обличчя передаються тим витатуїрованим левам і дівчатам. Вони починають ворушитися, визвірюватись чи сміятися. Все приходить у рух, немов почалася дика оргія. Ну й морячок!
Ми ще не встигли перемити кісточок кожного матроса, як до каюти завітав дядя Кася.
— Е, сусіди, — кинув, ніби одуд затуркотів, присоромлюючи нас, — так не годиться. Люди оно трудяться, а вони філософію розвели. Мерщій на палубу!
Дарма, що ми тільки-но з вахти, наказу скоряємось. Вчені ладнають для пробного спуску прилади, і їм слід допомогти.
— Настанова старпома про безвідплатну поміч науці — в дії, — невдоволено пробурмотів Чмихун.
— Вона, вона, — притакнув дядя Кася.
— Якщо це в ім'я науки, то треба потрудитися! Поволеньки залишили каюту.
Скребло, яким оббивають іржу, швабра драїти палубу, голяк її замести — все це наше знаряддя. Чмихун зауважив, що ці допотопні речі коли-небудь та замінять досконалішими. А поки що орудуємо ними. І знаємось трохи в навігації: що таке компас, секстант, курсограф. З ними в школі знайомились, там, на Першій річці, і на судні щоразу доводиться мати справу.
І ті, що вийшли на штурм океану, озброєні теж. Та ще й як!
Ось він зітхає під нами, могутньо й вільно, океан-море. А десь під його багатокілометровою товщею, мов шрами на тілі землі, глибочезні западини; пасма гір, широкі долини — світ загадковий і незвіданий. Ще нижче — вічний клекіт вічного вогню, країна Плутонія, в якій сховано незліченні корисні копалини, потаємне, ніким не бачене обличчя землі.
— Чи проникне людина в ту загадкову країну? — поцікавився Чмихун у літнього геолога.
— Може, колись і буде таке, — відповів науковець.
— Колись? — перепитав матрос. — А скільки ж то ще ждати?
— Ну, знаєте, вам, молодим, уже сьогодні хотілося б зробити це, — мовив геолог і додав: — Але поки що, друже, людство не винайшло такого апарата, на якому б можна було мандрувати в глибинах землі.
— Жюль Верн твердив: такі апарати будуть.
— От і ми, вчені, тієї ж думки.
Вони ще довго сперечалися, але до згоди так і не дійшли.
— Досить тобі! — перебив я Чмихуна. І ми мовчки заходились трудитися.
… А ще я чув, ніби матінка-природа ключі до розгадки таємниць життя сховала в океані. Ото й вирушили на пошуки, як аргонавти в давнину, вчені.
Напередодні відплиття "Буревісника" начальник експедиції познайомив усіх з програмою робіт, що їх повинні провести в рейсі.
Завдяки нашим дослідженням наукові центри складуть карти рельєфу океанського дна, уточнять масштаби підводних районів, де є корисні копалини, так звані залізомарганцеві конкреції. Можливо, зберуть матеріал для розв'язування проблем геологічної будови, історії розвитку океану, материкової та острівної суші, що його оточує. Усе це допоможе з'ясувати походження нашої планети взагалі. Нарешті, доповнюючи комплекс геолого-геофізичних досліджень "Буревісника", можна буде скласти детальні навігаційні карти та карти районів рибного промислу.
(Продовження на наступній сторінці)