Обабіч вулиці, яку минули, десятки домовин – квартал трунарів; поруч – квартал умільців, які роблять різні металеві та перламутрові дрібнички – браслети, намисто, обручки та інші жіночі прикраси. Потім запетляли вулички, тісні, звивисті, по яких ледь можна було проїхати, – продуктові ряди. На циновках купи їстівного коріння, в кошиках – риба, слизькі, пропахлі морем молюски. Кількаметрові, ще живі змії, звиваючись на гачках, гойдалися над головами. Сморід, бруд, специфічний, ні з чим не зрівняний нудотністю запах. Це "Чайна таун" – густонаселений район, де мешкають китайці. У Сінгапурі їх майже півтора мільйона – три чверті всього населення, і не було випадку, щоб людина не китайської національності оселилася в "Чайна таун". Ті, хто населяє Сінгапур, – малайці, таміли, індійці, китайці, – живуть окремими, за національною приналежністю відособленими колоніями, суворо дотримуючись традицій і звичаїв своїх предків.
Найкращі райони міста займають англійці.
– От і маєш, – хитнув головою Анукін, вислухавши нашого гіда. – В цьому розпрекрасному раю, що можна одному – іншому зась.
… Позаду лишилися заміські вілли тамтешніх вельмож, охайне передмістя, де на одному з магазинів прочитали: "Магазин індійський, хоч і говоримо по-російськи: просимо зайти, впевнитеся самі".
Ми гадали: це і є сюрприз, про який говорив Карма. Але машина мчала далі. Нарешті біля якоїсь брами зупинилися.
– Тигровий парк, – оголосив провідник, запрошуючи пройти вгору.
На схили пагорбів вели широкі сходи. Разом з нами туди прямувало з десяток темношкірих дітлахів… Раптом я, жахнувшись, зупинився: навпроти мене, виповзши з-поміж скель, звивалася велетенська змія – подібна до тої, яку щойно бачив у "Чайна таун". Змія от-от могла кинутись – і я мимоволі позадкував.
Карма засміявся:
– Не бійтесь – не вжалить! Вона скам’яніла.
Унікальне видовище: за мотивами східної міфології в Тигровому парку з глини й гіпсу зроблено сотні тварин, птахів. Мистецтвом тут і не пахло, але підробка майстерна: враження таке, ніби ти попав у казкове царство. Деякі "творіння" уособлюють жорстокість, страшно дивитись, як людину шматують, ріжуть, розчавлюють їй череп!
А от і пекельні сцени потойбічного світу: дракон поїдає красуню, упирі п’ють кров, грішники киплять у котлах з смолою.
– Кошмар цей не одну ніч переслідуватиме! – із огидою плюнув Анатолій Анукін.
– Не збагнеш, – обуривсь і я, – де кінчається міфологія і починається відкритий гангстеризм.
– Все воно споруджувалось для бізнесу, – переклав нам слова Карми біолог Федір Пастернак.
– Ну і як – великі прибутки?
Малаєць засміявся, а потім, спохмурнівши, мовив:
– За останній час злочинність серед підлітків зросла вдвічі. Цьому сприяє вся індустрія розваг, у тому числі й "чудо-парк"…
Досхочу набачившись міських "джунглів", ми поїхали дивитися джунглі справжні.
Не встигли опинитися в джунглях (ботанічний сад – ділянка незайманої гущавини,’ відгороджена від навколишніх лісів, що давно відчули на собі руку цивілізованого "господаря"), біологів ніби підмінили. Захоплені, збуджені. Кожне дерево, оглядаючи, коментують по-своєму. Тільки й чути: artocarpus intergrifolia… kigeliapinnata… ficus religiosa тощо.
Ми підійшли до гінкого, з широким, як у фікуса, листям, дерева, між гіллям якого висіли зеленаві плоди завбільшки з гарбуз.
– Це "хлібне дерево", – пояснив Касянович. – Коли оті "гарбузики" спекти, вони своїм смаком схожі на тільки-но зняті з черені коржі… А он, – Касянович показав ліворуч, де під листям звисали довжелезні стручки, – "ковбасне дерево" – цигелія піната, як його зве мій колега Пастернак.
– Хотів би я знати, колего, що то за нахаба кружляє над нами? – мружачись від сонця, кивком голови показав на верховіття Анатолій Анукін.
Між крон велетенських дерев, наполохані людськими голосами, літали косокрилі, з страхітливими мордами створіння.
– То літаючі собаки, або кажани, – відповів Касяпович.
– Pteropus egwardsi, – підтвердив його визначення Пастернак.
Хоч ми із Анукіним знали раніше, що на Малаккському півострові, завдяки вічному літу і рясним зливам, земля щедро плодоносить (два-три врожаї збирають на рік), проте були вражені й здивовані незвичайним буянням тропічної природи.
Віковічний праліс стояв непорушно, безмовно. Здавалось, його ніколи не розгойдував вітер, та й не міг би, мабуть, розгойдати, бо кожна гілка, листок кожен були якісь важкі, лискучі, ніби виковані з міді. Сонце не проникало в ці хащі: смарагдова пітьма клубочилася волохато, вгорі, між крон, куди просочувалося сяйво, відтінки зеленавості мінялися на сизі барви. Задушливо, ніби в жнив’яному степу перед грозою знесилює задуха, коли безодня неба сповнена імлою, а десь за нею палає всемогутнє Ярило. Нічим дихнути – повітря напоєне випарами гущавини, запашних смол, пряних пахощів тропічних рослин: кориці, сандалу, ванілі, різних трав, дерев, чагарників, то з великими, а то обсипаними зовсім дрібненькими, як мошва, квітами – такими духмяними, що паморочиться голова… І я згадав наші діброви, їх зарослі лататтями озеречка, ніжний дотик дубового листя, зважнілих краплин, струшених необачно з гілки, ласкаву прохолоду, пахощі прілого падолисту, забуту лісову криницю, з якої вода пахне дубовим днищем; згадав Україну – і мені захотілося додому!
З верховіття дерев, перевитих ліанами й ротанговими пальмами, назустріч неслася зграя мавп.
Ми дали їм арахісові горіхи. Витівниці схопили – і вже їх немає – вгорі, на ліанах.
Що й казати – дивовижний край, щедротна земля. А народ бідує… Бачив я дерево (назва кумедна якась) в цьому ж таки ботанічному саду – товсте, розбухле. Його чіпке, оголене коріння вбило довкола все живе: виссало соки землі, простягнувши далеко свої хижі щупальці.
І постали перед очима оті "зінгери", "шелли" – фірми, паразити на тілі екзотичної Малакки.
Хто її тільки не грабував, хто не гендлярував нею!
У гущавині залопотів дощ. Зелені краплини дріботіли по широкому банановому листі. На ганок, де ми сидимо, краплини впали теж, заскакали прудконого, лишаючи по собі ледь помітний слід – хвилясті смуги синюватого туманцю, що клубочиться над землею.
Ось уже кілька годин, як ми тут, в гостях у доктора Карми. Він викладає на природничому факультеті, має власні цікаві наукові праці. Малайцям рідко вдається здобути вищу освіту, особливо – біднякам. Уперше завітавши на "Витязь" і побачивши, як на риболовецькому човні, що пропливав мимо, худі, сухоребрі підлітки силкувались напнути вітрила, вчений зауважив, що й він цей "хліб" скуштував; Адже сам, мовляв, колишній злидар. Я, признаюсь, не дуже-то повірив; подумав – прикидається овечкою!
З підозрілістю глянув я на балакучого малайця. А підшкіпер категорично заявив:
– Хіба не бачиш – типовий капіталіст, лжедемократ!
Та наступні зустрічі спростували нашу упередженість.
Ми сидимо на ганку хижки, за якою одразу ж починалися джунглі з їх загадковою, дрімотною душею. Ми ловимо кожне слово цього, – ще недавно такого чужого і незрозумілого нам чоловіка.
Там, у нетрях Бінтану – найбільшого острова з архіпелагу Ріау, що розкинувся неподалік екватора, – не часто зустрінеш білу людину. Сеної живуть відособлено, займаючись нехитрим своїм ремеслом: на розчищених ділянках лісу садять ямс, таро, батат. Вони таки відлюдкуваті, та з-поміж племен, що населяють оці навколишні ліси, славляться і працьовитістю й веселою вдачею. У цьому неважко пересвідчитись – варто хоча б побачити, які гарні циновки плетуть тамтешні жінки і як у дні свят танцюють дівчата.
І врода у них неабияка. Хвилясте, м’яке, мов потіпана пальмова кора, волосся, високе чоло, прямий ніс, стрункі, як пагінці бамбука, гінкі. Це – мешканці лісів, чарівні "дикуни", як їх називали англійці.
Хтозна, що принадило сюди білих. Авжеж не ліси – ці непрохідні хащі з смертоносними випарами, болотами, озерами, в яких чатує зелена смерть – крокодили. Мабуть, таки люди заманили сюди білих. Якось до поселення Сенімба, де жив і малий Дайсан, завітало двоє незнайомців. Мисливці, мовляв. Довго розмовляли вони з вождем, задобряли його різними дрібничками, частували питвом, од якого куди й поділася вождева мудрість, і став він безпорадний, мов дитя… Відтоді занадились у Сенімбу білі пришельці. І кожного разу після їх відвідин з племені зникало кілька юнаків та дівчат. У Сінгапур – казкове місто, що десь там на півночі від Бінтану, зманювали англійці лісовиків племені сеної. Обіцяли їм золоті гори, райське життя. Довірливе серце в людей джунглів: старі заповідають молодим свою прямоту, а ті передають своїм дітям – від роду до роду. Сеної карають за брехню, бо ніколи брехня не звивала собі кубла в душах людей цього гордого племені.
Вірили лісовики словам білих "мисливців", аж поки всі родини не принесли в жертву цій вірі своїх синів та дочок, як приніс їх і старий Дайсан…
Спочатку забрали красуню Тану, а невдовзі – не інакше, як злий дух лісів розгнівався на старого Дайсана! – і син полишив джунглі.
(Продовження на наступній сторінці)