– Мальгаші – марновірні діти природи. Водоймища й гори, океан і небо, – мовив Каро, – все в їхній уяві пов’язано з добрими або злими духами. Вважають, одразу після смерті людини душа її оселяється десь поруч, перевтілюючись у вертких напівмавп – лемурів. Не можна гнівити дух померлих: він керує життям людини.
Каро давно не вірить у це. Він знає: коли здригається земля – це означає, що в її розпечених глибинах виникає поштовх; збурена атмосфера, циклон, хвилює море. То лише його затуркані земляки такі звичайні явища оповивають містикою, приписують їм надприродну силу. І не дивно! Серед мальгаші в дуже мало людей з освітою. Каро – щасливий виняток: закінчив ліцей, давно вже працює метеорологом на Тромлені – острові, що колись став могилою його батькові…
Ми залишили садибу метеорологів. Геологи вирушили в глиб острова, сподіваючись найти зразки потрібних мінералів. Ті, хто був з Касяновичем, пішли вздовж південного узбережжя, як завжди, збираючи всяких жучків та комах… Решта на чолі з Каро подалися на північний схід. Нам сказали: у тій частині острова є гарні черепашки і трапляються гнізда цейлон-мідас – зелених черепах, які так налякали мене.
– Черепахи – це вже щось та значить! – вигукнув Петраченко, перескакуючи з каменя на камінь. – З дитинства мрію про них. Кажуть, мер Лондона щороку влаштовує бенкети, на яких подають суп, зварений з тутешніх черепах.
Настрій був піднесений, ми йшли бадьоро, жартували. Але місцевість не тішила ока. Всюди траплялися валуни – гострі, скелясті уламки, об які кожен з нас уже в перші хвилини позбивав ноги. Трохи вище за валунами тягнулися порослі розкарякуватими кущами дюни. Коли підійшли ближче, від них повіяло духмяними пахощами. Здалося, що ми попали у квітучий сад. Із кущів висунули голови довгоногі, пухнаті пташенята.
– Фу! – мовив Каро, показуючи на птахів.
Петраченко впізнав фрегатів. Припустився було ловити, та птахи в руки не давались.
Ішли берегом по зволоженому прибоєм піску. Каро розповідав.
… На східному узбережжі Мадагаскару велетенська піщана акула зветься акіо. Серед численних отруйних риб, скорпен, баракуд та іншої нечисті акула чи не найнебезпечніша. Не знаєш, звідки й коли вона нападе, а з жертвою своєю поводиться жахливо – роздирає на шматки або навічно залишає страшні сліди. Он і в Маномпані скільки їх, рибалок, з шрамами на тілі чи й зовсім безруких – тих, хто стрічався колись з акулою.
Акіо – всюдисущі. Ними кишить бухта Тинтингуе, вони запливають і в гирло прісноводної Маномпани, на берегах якої розкинулось мальгаське поселення.
Може, тому, що батько Каро з поєдинків завжди виходив переможцем, люди прозвали рибалку Акіо. Це прізвисько пристало й до його дітей.
Спіймавши подих пасату, Акіо, напнувши злинялі, латані-перелатані вітрила, на човнику виходив далеко в море.
Тамтешні води підступні, не знаєш, звідки й куди спрямовано їх плин. Але і в цьому плетиві течій розбирався Акіо, знав їх мінливу вдачу. Тож завжди йому щастило, і ніхто не міг з ним позмагатись у спритності.
Та минав час – Акіо теж не поталанило. Одного разу, коли він на мілководді розплутував сіті, з-за рифу підпливло кілька акул. З’явились, мов привиди, неждано. На таке він не сподівався – адже акули уникають мілин.
Пожадливо кинулась на "нього хижа зграя.
Увечері мальгаші, повертаючись з моря, побачили за лінією прибою закривавлену, з понівеченими руками людину. То був Акіо…
Довго боровся він зі смертю і таки вижив, хоча з тих пір попрощався з морем: важко було йому веслувати, а тягти сіті й поготів. Завідувала багатодітна родина; засмутився Акіо.
Якось в поселення зайшла моторна пірога. Таких човнів немає в тих місцях. Видно було, що вона з Дієго-Суарес, а може й з самої столиці Таматаве.
Акіо стояв на пірсі.
– Агов, мамбо! (крокодили), – звертаючись до мальгашів, гукнув прибулий. – Хто хоче заробити грошиків, піднімайтесь на борт.
Ніколи не шукав Акіо легкого заробітку, а зараз озвався на голос незнайомця (може, його слова чогось і варті!), квапливо пішов до піроги.
Прибулець одібрав трьох. Між них – Акіо. Дізнавшись, що всі троє – люди злиденні, сказав не криючись:
– Прогуляночка, правда, ризикована…
І пояснив. Тих, хто погодиться і дасть слово джентльмена мовчати, він, капітан Жорес, відвезе в океан, на безлюдний острів. Харчі, воду, човен – усе дасть. Від них вимагатиметься одне: вечорами, коли черепахи виповзатимуть на берег класти яйця, їх треба підстерігати й перекидати панциром униз. Перекинута черепаха не може підвестись, і він, Жорес, уранці забиратиме здобич.
Кажуть: славиться м’ясо черепашаче. Усе то – хе-хе! – побрехеньки: від продажу його, хай вони знають, Жоресу мало що перепадає. Отже, ще менше діставатиметься мисливцям.
Але й на такі умови погодився Акіо.
Так він попав на Тромлен. Кілька років підряд висаджував його туди Жорес. Полювання на черепах було заборонено, тому щоразу на Акіо чатувала небезпека; бракувало харчів, води, допікали шторми… Та ось через кілька років на острові збудували метеорологічну станцію. Сім’я Акіо, як і раніше, бідувала. І за незначну платню Акіо погодився лишитися на Тромлені, взявши з собою двох синів. Хлопці помагали метеорологам, а він, старий, був за куховара.
На такому відлюдному суходолі, де ні продуктів, ні води, а зв’язок з материком підтримується через випадкові шхуни, жити не легко. Щоб вижити, доводиться весь час думати про кусок хліба, про кожен ковток води, перемагати розгнівану стихію.
І вони, мальгаші, жили, працювали, відводили небезпеку від сотень і тисяч кораблів.
Загублений в океані острів-маяк не поривав зв’язку з великою землею, слугуючи людям. Але зв’язок був односторонній. Бо стежачи за ураганами, остров’яни рятували інших, а самі ні від кого не ждали допомоги. Хто ж бо їм міг допомогти, коли лютувала стихія?
Про наближення циклону людей тепер попереджають мудрі прилади, та й без них мальгаші по десятках прикмет здавна знали, коли сподіватися бурі… Подує легковій, бриз чи пасатний вітер, що приносить прохолоду, а потім раптом настає нестерпна спека, і довкола залягав тиша – мертве безгоміння, від якого стає моторошно й тривожно; непорушне повітря, важке й прозоре, мов розплавлене скло, насичене випарами. Та природа ніби кепкує над людиною і, готуючи їй смертний вирок, не шкодує барв для підступної омани: перед сходом і заходом сонця хмари забарвлює у вогненно-червоне, а з високих пір’їстих хмар плете казкової краси вінки. Море в пітьмі палає, охоплене дивовижною пожежею; безстрашні блукачі – альбатроси тривожно припадають до хвиль, ніби шукають у них порятунку…
Коли все це побачиш, так і знай: незабаром буде ураган.
Але той, від якого загинув Акіо, налетів несподівано. І не восени чи взимку, як то буває завжди, а в середині літа. На острові не лишилося живої душі. Загинуло чимало й на Маврикії та Реюньйоні.
І досі нічого не відомо про останні хвилини життя Акіо, його синів та кількох метеорологів, що були на Тромлені. Велетенська хвиля ринула з півночі й затопила низинний суходіл, розтрощила метеорологічну станцію.
Коли 976 замовкла, не відповідаючи на голос материка, всі зрозуміли: і там сталося лихо. А через кілька днів, відвідавши Тромлен, пересвідчились у цьому на власні очі. По острову виблискували озерця води, що лишилась після урагану. Голий, спустошений острів… – кінчив розповідь Каро. І по хвилі мовчання додав: – Я замінив батька на цьому острові. Я, наймолодший з родини Акіо.
У північно-східній частині Тромлену, куди ми забрели, мабуть, ніхто ще не бував: берег незайманий, пустельний, всіяний дивовижної краси черепашками. Одні завбільшки з кулак, інші – зовсім мініатюрні, як горошини, розсипані на вологому піску. Ті, що вгорі, за лінією прибою, були вибілені сонцем і схожі на звичайні камінці. Де океан щоразу набігав на пісок, черепашки не втратили ще принадності, виблискували різнобарвно, мов сонячні цятки. Така зваба! На Цейлоні за одну черепашку-каурі доводилося платити по дві рупії, на Сейшелах – трохи менше, а тут збирай скільки завгодно.
У мене вже повен картуз. Я нанижу їх на нитку, вийде гарне намисто. Комусь подарую або ні, залишу собі, щоб нагадувало мені острів в океані, оцей берег, цей день, коли я був молодий і щасливий…
Ми йшли на схід, де гніздяться велетенські черепахи. Валунів поменшало, чагарників не стрічали теж, а піщані, розкинуті довкола дюни зверху ніби хто стесав, утворивши широке, нахилене до води плато. За кілька кроків од берега височіла схожа на невелику домну циліндрична споруда. Вона складалася з двох чанів, з’єднаних між собою трубою-змійовиком, під одним тліли дрова. Каро поворушив жар – і вогонь у печі спалахнув, а в чан, що стояв осторонь, закапала вода. З допомогою цього пристрою остров’яни морську воду перегонили на прісну. Природних криниць на Тромлені немає, і воду доводиться добувати штучно або збирати дощову… От і нам, зайшлим подорожанам, втамувала вона спрагу, ця несмачна, але мокра водиця.
Ще з півмилі, запевнив остров’янин, і він покаже черепах. Але йти ставало дедалі важче: зібрані каурі відтягували кишені, повно їх було і за пазухою. А на березі були кращі й кращі черепашки – як їх не взяти! Бачу, Петраченко раз по раз нахиляється, бігаючи з місця на місце. Потім зупинився, пригорщами сипле черепашки собі за сорочку.
– Що там? – запитую.
(Продовження на наступній сторінці)