Демонічного Вагнера фашисти обожнювали. Який парадокс – злочинці люблять генія! Під його бравурні марші в сорок першому, пам’ятаю, гітлерівці вдерлися на нашу землю. Може, тоді до кінця збагнув я всю глибінь прадавньої журби моєї землі, про яку читав колись у "Слові о полку Ігоревім". І, може, тоді ще сказав собі: прийде час – і той же Вагнер, що супроводжує "хрестовий похід", громитиме вас на вашій же землі! Цей час настав, і настала вирішальна мить для мене: або грудкою впасти в холодні води Балтики, або загнати туди своїх переслідувачів. Та мені ще конче треба було пожити – хоча б для того, щоб відплатити за смерть брата, за смерть сотень і тисяч радянських людей.
У шлемофоні – шум. То – відлуння грози. Я замінив убитого кулеметника. Прикипів до гашетки. Черга, друга, третя. Бачу: смуга чорного диму прокреслила небо. Ще один "мессер" шубовснув у воду. А в шлемофоні – гроза. Не знаю, звідки саме передавали вагнерівське "Кільце Нібелунгів". Отакий збіг: і це грозове небо, і скандінавська сага, що оповідала про те, як крізь хмари й темряву на крилатих конях мчать у загір’я безстрашні валькірії. Під акорди вагнерівської музики ми обрушили вогненну лавину на порт. А коли поверталися, нас підбили. Поранило й мене. Та все ж поєдинок ми виграли!
Війна скінчилась, а море не переставало вабити його. Воно кликало, було уособленням усіх потаємних бажань – стати дослідником океану… Тепер, коли він написав десятки робіт з океанології і в цій галузі став неперевершеним авторитетом, до слів якого прислухаються вчені всього світу, Гліб Борисович впевнено може сказати, що не помилився тоді, обравши нелегкий шлях дослідника.
Усю війну була з ним книга Ф. Нансена "Подорож на "Фрамі". Замість талісмана возив.
– Нансена варто наслідувати. Але не слід забувати, що незвідані острови, шторми, то лише звабливість, бо іноді за зовнішніми ознаками не можна розгледіти того, що таїться в глибині! Справді, кому з нас не затуманювали голову оті романтичні бригантини, голубі моря, осяйні дороги – аж поки на власному досвіді не пересвідчились, що не це головне. Головне – наша праця, цілеспрямованість і віра в те, що робиш в ім’я інших. З часом, як непотрібне лушпиння, облітають з наших мріянь оці романтичні красивості. Та ми не розчаровані, ні!
Я слухав ученого, і слова його викликали шанобу до всіх тих, хто, навіть спаливши в бурю й грози крила, не відцурався юнацької мрії, залишився таким же, як і раніше, закоханим у життя романтиком.
Відгомін третій
У 1947 році молодий дослідник Удінцев із професором-океанологом Зенкевичем вирушив у свою першу морську експедицію. Була вона дещо незвичайна: на шлюпках… у відкрите море. Зухвальці заходилися вивчати Чорне море. А через рік нова дорога – у Північний Льодовитий океан.
Та все ж початок біографії вченого пов’язаний з "Витязем".
– Восени сорок дев’ятого вперше приїхав я на Далекий Схід. "Витязь" лаштувався в Охотське море. Про ті води океанологи знали мало, бо хоч там і працювали експедиції, але послідовного вивчення не проводилось. От ми й заходилися вивчати. Зараз на географічних картах чимало хребтів, улоговин, гір, відкритих нами тієї далекої осені. Це і хребет "Витязя", і улоговина Дерюгіна, і підводна скеля Академії наук, і багато інших.
Усі експедиційні спостереження: лягли в основу його кандидатської дисертації, удостоєної премії імені академіка Вавилова.
Згодом було ще чимало експедицій.
І нині, слухаючи його розповідь, я уявно оглянув пройдений океанологом шлях. Позаздрив такій долі. Та й хто б не позаздрив.
Плескотять хвилі, од поштовхів, що йдуть знизу, від двигуна, здригається судно; вібрують перебірки, порипують щогли – знайомий, милий серцю гомін. На палубі всі витязяни, примостившись хто де зміг, слухають звіт начальника експедиції.
Голос Гліба Борисовича ледь долинає до мене – я дечого не розчув. Тоді запитую Наталю.
– Що таке мантія? – озивається вона. – Гаразд, слухай. У тебе, – каже Наталя, – в наметі я бачила не один десяток кокосових горіхів. Навіщо тобі стільки – не знаю. Та річ не в цьому. Візьмімо один дозрілий горіх, в якому молоко затверділо, перетворившись на копру.
Коли його розсікти навпіл, як це робиш ти, ласуючи смачною копрою, постане картина, що дасть можливість у розрізі глянути на земну кулю. Уяви собі: земна кора – то шкаралупа горіха. Вона теж складається з кількох шарів. Це її верхній покрив, або так звані осадочні породи – пісковики, глина, базальтовий і гранітний шари. Але шкаралупа горіха лише кілька сантиметрів завтовшки, а товща земної кори кілька десятків кілометрів. На суходолі – п’ятдесят-сімдесят, під океанами оболонка буває навіть і п’ятикілометрова.
Далі, – терпляче, як сумлінний учитель, тлумачить дівчина, – розбили ми кокосовий горіх; під шкаралупою в ньому тверда шкірка – оболонка, а ще нижче – м’якуш. Під земною корою лежить багатокілометрова товща – мантія. Її поверхня, яка перебуває під земною корою, зветься поясом Мохоровичича – по імені югославського геофізика, що її відкрив… Мантія, як шкірка велетенського горіха, містить у собі земне ядро. Про земну кору люди вже дещо знають. Та ядро і мантія для нас – таємниця. Ви чули, – Гліб Борисович розповідав, – у мантії, за припущенням учених, формуються всі корисні копалини планети. Вона, ніби комора, яку ми й намагаємося відімкнути. А пошуки в океані – це означає, що ми підбираємо десятки і сотні ключів до неї. Можете пишатися, – підводячись з тенту, мовила Наталя, – ви – свідки того, як людині вдалося, нарешті, відвоювати у мантії уламки загадкової речовини – перидотитової магми. Бог земних надр Плутон цього разу скорився нашій волі: краєчком ока ми зазирнули в його країну, глянули в очі земної безодні.
Так, ми були свідки цього! Я записав про це у своєму щоденнику. "… Дивний океан. Голубе безмежжя, сліпуче сонце. Тепер уже ні штормів, ані злив, як це було донедавна. На тисячі миль безгоміння. Лиш іноді з-під форштевня випурхне зграйка летючих рибок, пролетить над водою, плюхнеться вниз – і знову тиша".
Опускаємо широку металеву трубу, що важить майже три тонни. Гудуть електромотори, порипують блоки – труба підходить до дна. Глибина – чотири кілометри.
Ось труба торкнулася дна. Зверху на ній кілька важких тягарів – під тиском їх і завдяки своїй вазі труба вгризається в грунт. Спуск, почали вранці, а на борт підняли це знаряддя тільки пізно ввечері.
– Увімкніть прожектори! – чути знизу.
Промінь вихоплює. гурт людей – тих, хто клопочеться біля труби. Мені з ходового містка видно, як кілька чоловік пригвинчують шланг із забортною водою. Під тиском води з протилежного боку труби вичавлюється довга ковбаска грунту. Два геологи підставляють під неї металевий жолоб. Потім, як бессараби мамалигу, ниткою розрізають той грунт на шматки.
У попередні рази грунт, кажуть, був глиняний, сьогодні ж він спресований, закам’янілий.
– Неабияка вдача! – радісно гукають.
– Що за улов?
– На відміну од попередніх проб, ця набагато цінніша: грунт надзвичайно давній!
– Раніше ми піднімали його там, де течії намулюють осадки в океані. Нині підняли грунт місцевого походження, зветься він коколітовим. – І геолог поніс скарби до лабораторії.
Хтось необачно відкрутив кран – з труби виповзло кілька метрів грунту. Під нього не встигли підставити лист – покришився. Тепер учені по крихітці збирають "його", відновлюють колонку в тій послідовності, як її було піднято на борт.
Глибока ніч. Та геологи все ще розрізають колонку на частини, нумерують. Протерши начисто скляні трубки, наповнюють їх грунтом, герметично закупорюють. Експонати треба довезти в такому хімічному стані, як піднято з дна, бо на відкритому повітрі під впливом кисню хімічний склад грунту може змінитися. І тоді вся робота зведеться нанівець.
Скоро розвидниться, а вчені ще й не збиралися спочивати.
– Виявляється, рельєф Аравійсько-Індійського хребта, – проходячи повз геологічну лабораторію, чую, каже Гліб Борисович, якого обступили науковці, – це скелясте гірське пасмо, а глибока рифтова долина – не що інше, як тріщина земної кори. Із спостережень інших експедицій на серединно-океанійських хребтах відомо, що з такими долинами зв’язані високі магнітні. аномалії. Звідки вони? Припускали, ніби в цих тріщинах до поверхні землі піднімається глибинна речовина мантії – перидотитова магма. Донедавна її нікому не вдавалося зібрати, та й сейсмічним зондуванням ніхто що не довів, що ця речовина може виходити Тут на поверхню. Правда, під час попереднього рейсу "Витязя" у рифтовій долині нам поталанило дістати кілька уламків серпентініту – породи, яка утворилася від перидотитової магми. А тепер ми иідняли цілі брили цього серпентініту! Лишається з’ясувати, чи справді це вихід на поверхню глибинної речовини землі… Породи на зразок серпентініту тут утворюють суцільний масив і земна кора розірвана, а мантія підступає до самісінької поверхні, ледь прикрита тонким покровом осадкового та вулканічного матеріалу.
… Радист наш трохи помилився, оголосивши, що ми йдемо у Занзібар. Насправді наш курс – Кенія.
ЛЮДИ З ПЛАНЕТИ ОКЕАН
(Продовження на наступній сторінці)