– Які висновки можна зробити? – спитав Юрій Непрочнов і, помовчавши, відповів – Глибинне зондування проведено на короткому профілі. Та все ж після опрацювання матеріалу ми довідались про характеристику фундаменту осадочних товщ: дно улоговини Андаманського моря – полога рівнина, товща осадків півторакілометрова, під нею кристалічна основа.
Дані ці потрібні для розгадки геологічної історії моря, виникнення якого багато геологів схильні віднести до порівняно недавнього – третичного – періоду, і що воно утворилося на місці опущеного материка. Це поки що – гіпотеза. Її треба або підтвердити, або спростувати.
НАД ПРІРВОЮ ЯВАНСЬКОГО ЖОЛОБА
Здрастуй, батечку-океане! Бо це вже океан – Бенгальська затока, його невід’ємна частина.
Високе блакитне небо вражало пустинністю. Вже кілька днів ані хмариночки. Сьогодні ж на обрії, мов обриси далеких берегів, з’явилася ледь помітна смуга. Ми йшли їй назустріч, і вона все чіткіше проступала на тлі надвечірнього неба. Потім підійшли ще ближче і розгледіли: легкі, перисті хмари, схожі на каравели часів Магеллана, спроквола пливли на схід.
А ми йшли на захід – день, другий, третій…
Хлюпотіла вода, заколисуюче, тихо. Десь із темряви, нізвідки – з безвісті, підводилися хвилі і так само потаємно, з тихим шелестом зникали у загадковій водяній пустелі.
Поруч з кают-компанією, біля дошки оголошень, юрмилися науковці: вивісили розклад дослідницьких робіт наступних днів – те, що передбачалося виконати на 18-му градусі північної широти, тобто в Бенгальській затоці. Тут же висіла й карта Індійського океану, власне, його дна.
Це був липі начерк підводних земель. Океанське дно поставало то широкими, розлогими долинами з шпилями підводних гір, що стирчали над його рівним ложем, то пасмами гірських, на тисячі миль витягнутих хребтів з поперечними прірвами-западинами. Хребти ділили океан навпіл. Тому й звалися вони Серединно-Океанійськими.
Ось один з них, Східно-Індійський. Він починався десь в південній півкулі землі, за 35 паралеллю, і, мов рубець по щоці, тягнувся через увесь океан – аж до Бенгальської затоки. Обабіч нього лежали улоговини й западини: "Західно-Австралійська, Центральна, Кокосова. Огинаючи західний берег Суматри, Яви та десятки, сотні інших, менших, островів, розлігся Яванський (Зондський) глибоководний жолоб, над яким ми збиралися працювати.
Що вони, ці хребти й западини, є, людство вже знає. Знає в загальних рисах. Тепер ішлося про те, щоб довершити ескізний портрет океанського дна.
Перед науковцями "Витязя" стояло завдання: з’ясувати, де в Бенгальській затоці кінчаються відроги Східно-Індійського хребта та який характер має західне закінчення Яванського жолоба.
– У цьому ми, здається, схожі на скульпторів, – мовила Наталя, розглядаючи карту. – Для людини спочатку океанське дно було загадковою, безформною масою. З цього матеріалу й заходилися ліпити портрет океану. Ще кілька зусиль – і портрет буде готовий. Так що плавання, хлопці, не розвага, а "Витязь" – не яхта для прогулянок, – зауважила вона.
Розклад робіт складено, враховуючи кожну годину, кожну хвилину.
Хвиляста лінія, що вимальовувалася на стрічці ехолота, – донний профіль, – свідчила про нерівності дна і про те, що судно над улоговиною.
Ми стояли на палубі – біолог Юрій і я. Недавні буруни, підняті стрічними течіями в Кокосовій протоці, вляглися, і вода була тиха-тиха. У пітьмі вона палахкотіла, наче охоплена пожежею. Горіло море, палала вода, особливо тут, обабіч "Витязя", розсічена його форштевнем.
– А знаєш що це? – спитав Юрій.
– Світіння.
– Так, світіння, вірніше – біолюмінесценція. Світло, випромінюване мікроорганізмами. Бо у воді сяє все: бактерії, водорості, молюски, риба. Світіння моря виникає при окисленні люциферина в сполученні з іншою речовиною – люциферозою. Деякі організми здатні самі виробляти ці речовини, у деяких є спеціальні органи, в них і містяться бактерії, що світяться. Та поки що ми не завжди можемо відповісти на питання, чому світяться мікроорганізми. Приміром, знаємо, що так звані риби-вудильники світяться, аби заманити здобич; глибоководні кальмари – навпаки, в хвилину небезпеки своїм сяйвом – рідиною, яку вони плюхкають в очі противникові, – захищаються від нападу. Але невідомо, чого, наприклад, палають бактерії, гриби, водорості.
Людина повинна розгадати щонайменшу таємницю природи, бо ці розгадки не можуть не принести їй користі.
І захоплено розповів про мікроорганізми, які він, Юрій Рудяков, вивчає.
Навіть не думалося, що ці мікросвіти, про які оповідав учений, такі розмаїті. Та й практичне значення од їх вивчення неабияке… Я довідався, як у Японії під час другої світової війни з ракоподібних, що світяться, виготовляли порошок, який брали в дорогу солдати. Щоб у темряві розгледіти карту або написати щось, не треба ліхтаря: варто взяти крихітку порошка, розтерти його на долоні, як він засяє, і при тому світлі можна роздивитися все потрібне.
– Явище світіння мікроорганізмів японці використовують для своєї підводної оборони, – додав Юрій. – Бо в морях, багатих на світні організми, ніяк не пройде непоміченим підводний човен – він палатиме, як смолоскип, і, отже, його легко запеленгувати.
І вечір був мрійливо синій, і мрійливо синьою була ніч (може, тому, що з берега багатьом надійшли радіограми, я теж одержав, від матері). Рясними зорями палахкотіла ніч, сяяло небо, палало море.
Андаманська острівна дуга лишилася позаду. Кокосовою протокою, яка розмежовує острови Лендфол і Літл-Коко, "Витязь" вийшов у Бенгальську затоку.
Під нами розкинувся Яванський жолоб. Тут, у північній частіші затоки, на думку вчених, рельєф дна майже не визначений. Невідомо й те, яка товща осадків його вкриває.
І ось перші наслідки досліджень. Аналіз матеріалу сейсмоакустиків показав: Яванський жолоб, що розлігся на захід від Кокосової протоки, засипаний трикілометровими осадками, які поступово зменшуються і становлять лише до 1,5 кілометра товщини в його західній частині.
А ще слід дізнатися, чи продовжується на північ, за 18° паралель, Східно-Індійський підводний хребет, витягнутий уздовж 90° меридіана.
Станції, станції, станції… Вони схожі одна на одну. І нам, матросам, одноманітність їх набридає. Справді-бо: йдемо, зупиняємось, спускаємо буї, піднімаєм їх. Вибухи. Затишшя. Знову повний вперед – і знову станція. Та дослідникам кожна станція відкриває нові й нові сторінки нерозгаданого світу, в який і нам, матросам, часом вдається зазирнути.
… З листопада в Бенгальській затоці починається західний дрейф, який залежить від північно-східного вітру. Тоді ж у цих водах змінюються мусони. Побоювання капітана справдилося: ми на собі відчули зміну вітрів.
О третій ночі якось несподівано припустився дощ. Він усе густішав, аж поки не перейшов у зливу. В ходовій рубці хлюпотіла вода. Судно, яке й без того зносило дрейфом на захід, почало тепер гойдатися, ніби натрапило на високі пагорби та глибокі канави.
Настав світанок. А злива не вщухала. Батометри, що їх вночі опустили на глибину, не повернулися; порвався й трос з трубкою для взяття проб грунту.
На судні спохватилися:
– Все кріпити по-штормовому! Задраїти ілюмінатори, двері. Без дозволу капітана на палубу не виходити.
Давня пісня! Таке вже було біля Філіппін.
Перша ознака урагану: високо в небі з’являються неквапливі перисті хмари. Це вони, вісники шторму, линули вчора каравелами Магеллана!
Але то був тільки початок. Враз блакитне небо зблідло, потім потемніло, а повітря стало сухе – нічим дихнути. Тиша, аж у вухах дзвенить.
Та ось на обрії з’явилася чорна цятка. З кожною хвилиною вона більшала. І вже, мов блискавка, розпанахала небо навпіл. Високий, багатометровий стовп води, з кучерявою шапкою вгорі – химера морська, що виповзла з глибин! – наблизившись, затанцював навколо "Витязя". Судно ніби провалюється в прірву. Ще раз – і на палубу обрушуються горн води. Мов гарматні вибухи, гримкоче за бортом, б’є в перебірки. Крен за 40 градусів.
– Торнадо, або інакше, смерч, – каже Ковтанюк. – Прямо по курсу, – пояснив синоптик, – стрілося дві протилежні повітряні течії. Вони й збурили море. Ми на їхньому стику.
Як могли лавірували, аби уникнути зустрічі з ураганом. Та шляхи наші таки зійшлися!
… Коли випогодилось і судно було вже на підступах до Цейлону, учасники експедиції зібралися з’ясувати, що ж зроблено на першому етапі плавання.
Незважаючи на складні метеорологічні умови, науковцям все-таки вдалося виконати намічену програму.
Після сейсмічних досліджень на 18-му градусі повернули на схід, щоб пересікти раніше відкритий підводний хребет, продовження якого передбачалося тут. Здавалося, хребет витягнувся в меридіальному напрямку і йде паралельно іншим молодим складчастим гірським кряжам північної частини Зондської острівної дуги, а отже, належить до її геоантиклинальної системи. Проте дослідники не виявили північного продовження підводного хребта. Там, де пересікли його очікуване продовження, глибини сягали 3000 метрів. Виходить, хребет цей скоріше серединний масив улоговини Андаманського моря (схожий на підводне підвищення центральної частини нашого Охотського моря), а глибока улоговина андаманських вод обмежується лише тамтешнім жолобом, витягнутим уздовж островів…
(Продовження на наступній сторінці)