Що ж, доля у моряків – не позаздриш: день дома – місяць у морі. А в цих, з експедиційного флоту, ще гірша. Не встигне судно повернутися з плавання, як знову на довгі місяці споряджається в рейс… Спека тропіків і крижані вітри півночі, урагани і тайфуни – всього скуштувати випадає. Бо, щоб вивчити ті ж тайфуни, багато чим – може, навіть життям! – ризикувати доводиться. Проте ніякі труднощі, найтяжчі випробування не владні змусити людину відступитися од заповітної мрії – підкорення голубого континенту.
І навіть тепер, не вперше вирушаючи з дослідниками океану, я не перестаю захоплюватися ними. В очах моїх вони – герої, відважні й сміливі люди.
З декотрими я вже морячив. Наприклад, з іхтіологом Касяновичем, штурманом Світайлом, та й Володю Петраченка, матроса першого класу, знаю. А про боцмана Олега Івановича Одинакова читав. Він став героєм книги "500 днів в океані", яку написав колишній штурман "Витязя".
Про Анукіна – окрема розмова: з цим морячкам я плавав на "Буревіснику". Потім він списався на берег. Та яке було моє здивування, коли, прийшовши на "Витязь", знову зустрівся з ним!
– Не можу без моря, старина! – сказав він. – Так і тягне.
У нього сім п’ятниць на тиждень, у цього Анукіна. Тоді говорив: набридло море, на березі працюватиму. Отже, знову передумав, халамидник!
Та іншого критикувати завжди легше. А сам який? Хіба не зарікався, коли біля Куріл у шторм попав і з мене всі жили висотало, що повік більше не буду плавати. І що ж? Передумав. Знову в море рвуся.
– Це не страшно, якщо людина вагається. Небезпечно інше, – казав Касянович, – коли вона взагалі не знає, чого хоче.
Касянович – мудрець. Життя прожив, усякого бачив на віку своєму. Тож слова його, для нас неабищо.
Особисто про себе скажу: ваблять мене дороги непереборно – і шум тайги, і рокіт моря. Голуба планета Земля, мов книга непрочитана, переді мною. Ось і зараз скільки тих країв незнаних за долиною? Вже вітер блукань несе їх подих, зорі високі мерехтять з туману.
Останній день у порту, останній перед виходом у море. Засніжені сопки… Дерева… Вода, що хлюпоче тихо, сонно… Напоєний хвоєю вітер.
Усього цього немовби й не було – його заступало будення. Та очі і серце прозріли. Пожадливо вбираєш красу. Безмовна й байдужа, вона ожила в тобі живому, озвалася, торкаючись найпотаємнішого. Гори, як прадіди сиві, зійшлися помахать на прощання, дерева розкрили обійми, щось мрійне нашіптує вітер…
Я змінився з вахти, але нікуди не пішов – лишився на палубі.
Підвезли ще кілька контейнерів з науковим обладнанням. Вивантажили. З баржі, пришвартованої до "Витязя", почали перекачувати воду.
Прийшов капітан – приніс суднову роль. До виходу в море, значить, лічені години.
У поспішливості, неминучій під час збирання, завжди чогось не врахуєш. Мов лихоманка, різні клопоти трясуть "Витязя". Дарма що роботи по горло, з берега на судно і з судна на берег шугають матроси. Прощаються хлопці.
– А тебе не стосується? – Боцман кидає сердитий погляд з-під кошлатих брів.
– Стосується, але скільки ж можна прощатися! Досить і одного разу, – відповідаю.
Він схвально киває головою:
– Правильно! – І додає:– Якщо за гриву не вдержався – за хвіст і поготів. "Чи не в кавалерії служив?" – вислухавши його приповідку, подумав я.
І от ми залишаємо берег. Знайоме почуття смутку, болю й жалю огортає душу. Про що ж бо думаєш? Може, як вперше вийшов у поле і ген в далину тебе повела в’юнка степова стежина. А може, інше згадав – як десь на Камчатці била сніговиця і ти не здався, переміг. Та вже пізніше, від рідної землі далеко, згадаєш цю мить останню: білі дерева… сопки над плесом…. хвоєю споєний вітер.
Загримів якір, зміїсто поповз у клюз його довгий ланцюг. Вода збурунилася за кормою.
Вечір застав нас у Японському морі.
ПЕРША ЗУПИНКА
Пливли ми два дні. Нарешті ліворуч, з імлистого серпанку, ніби гостроносі човни, виткнулися скелі.
То були японські береги.
Поминувши з десяток острівців-пуп’янків, петляючи між ними, мов серед степових курганів, ми зайшли в простору бухту – гавань Нагасакі.
З рейду, де заякорився "Витязь", вона здавалася широкою. Та, спустившись у шлюпку, щоб їхати на берег, побачили: бухта – глибока яма, оточена звідусіль горами.
Це тут американці скинули атомну бомбу…
Безжальний спомин з того далекого літа, мов гостре лезо, вразив у саме серце!
Фронт давно відкотився на захід. Відгули гармати. Над селом тиша. Але чого триво ж но вслухаються в неї матері? Раз у раз тиша вибухає грозою. Сьогодні й ми одержали звістку: вбито батька… Моторошна тиша. І тужить мати.
Ми, підлітки, косимо жито. Здригається грізно земля. Товариш, підірвавшись у жнив’яному степу на міні, помира є. А з серця мого виривається не по-дитячому серйозне – і перша пісня, й мій перший гнів: будь проклята війна!
Черемхою заквітло білопінною,
Війна пройшла. Відгримали гармати.
Та навіть місяць все здається міною,
Яку сапер забув розмінувати.
Лише тоді, коли косили жито ми,
І друг загинув… І мені не спалося,
Я зрозумів, що все живеє – житиме,
Що міна та востаннє розірвалася.
Зарясніли сумні листи у наше село. Он і сусідці сповістили: син її загинув у Маньчжурії; Сергійків батько поліг на Курілах.
Степовики, ми знаємо ціну повоєнної тиші.
Перед очима розляглася панорама невідомого міста. Нагасакі… атомний вибух… смерть тисяч людей. Мов висічені з граніту, врослі в скелі тулилися біля підніжжя гір один до одного будиночки, утворюючи суцільний, розірваний де-не-де синявою затоки масив.
В Японії я не вперше – бував уже на Хоккайдо та Хонсю. Тепер от південний острів і порт Нагасакі. Стоянка коротка: кілька днів.
Перед наступною багатомісячною плавбою і цей перепочинок неабищо.
Ми зійшли на берег. Та тільки в останні дні віч-на-віч зустрілися з Японією, бо жандармерія не дуже-то ввічлива, а без її дозволу на чужій землі і кроку не ступиш.
Сонце ще не прокинулось, а вулиці ожили: по зволожених морською хвилею пірсах і причалах квапливо задріботіли рибалки; візки, навантажені рибою, гримкочуть по бруківці; заворушилася, ожила численна армія крамарів. Яскраві тканини, вироби з синтетики, найрізноманітніший крам зайняв належне місце просто неба у кривих завулках і вуличках за порогом цих убогих магазинів-помешкань.
Дні і місяці, довго-довго лежатиме все оце отак, і його піхто не купуватиме.
Наш провідник, колишній солдат Квантунської армії Кіно Сіта, запропонував відвідати епіцентр атомного вибуху.
Мальовничі краєвиди: широке плесо бухти, поруч з гігантами кораблями невеличкі човники-кавасакі. На протилежному березі, біля підніжжя горбів, судоверф Міцубісі. Понад п’ятнадцять тисяч докерів працює на ній. Поруч рештки муру, що відгороджує місто од бухти.
– Мур збудовано перед війною, – пояснив Кіно Сіта, – коли на верфі почали споряджати військові кораблі. Від очей людських він приховував самурайські смертоносні "іграшки".
Старий солдат так і сказав: "самурайські", бо і йому війна принесла чимало лиха" поранення, полон.
На широкому майдані височать дерева, голубіють квіти. Колись тут стояв стародавній буддійський храм. Колись – це до серпня 1945 року…
– Американський літак, – показав на південь японець, – появився звідти…
Десятки тисяч людей обвуглились за одну мить, а цілі квартали перетворилися на купу руїн.
Те, що сталося того лиховісного дня, ми побачили у своєрідному музеї атомної трагедії. Жахливі експонати війни: людська тінь, відбита на розплавленому склі, годинник, що зупинився під час вибуху; обгорілі кістки. А ще піднята вгору, навіки скам’яніла дитяча рука.
Внизу, на площі – багатометровий монумент. Напис: "Статую споруджено в 1955 році як пам’ятник про десяту річницю атомного бомбардування Нагасакі, як вияв прагнення мешканців цього міста до міцного миру в усьому світі і надії, що людство буде врятовано від жаху війни…"
І далі: "Об одинадцятій годині дві хвилини 9 серпня 1945 року атомну бомбу скинуто з літака Б-29, вона вибухнула на висоті близько 500 метрів над цим зеленим кам’яним пілоном. Вибуховою хвилею, термічним промінням з температурою понад 300 000 градусів і радіоактивністю вся навколишня площа перетворилася на попіл та руїни. Було зруйновано третину міста, кількість жертв досягла 150 000 чоловік".
Я запитав Кіно Сіта:
– Чому скульптор зобразив людину, яка одну руку звела в небо, а другою показує на землю?
– Палець правиці, – відповів японець, – вказує на загрозу атомної бомби. Ліва рука, що показує на землю, закликає до миру. Своєю статуєю скульптор Сіебо Кітамура, уродженець Нагасакі, виголосив: люди, боріться проти загрози нової війни, бережіть мир!
На монумент з високості падають грайливі сонячні зайчики. Дівчинка з трояндою в косичці ловить тих стрибунців-невловимців. Я забув про все, дивлюсь на безжурне маля. Та з думки не сходить обвуглена дитяча рука і моє далеке суворе дитинство…
(Продовження на наступній сторінці)