За тих часів у Криму не росло теперішнього винограду. Сучасні лози привезено з Рейну, Бургундії, Шампані, Угорщини та Іспанії. Татари вирощували інші, забуті сорти, чудові на смак, але не придатні для винарства. Проте татари й не робили вина, бо закон Магометів забороняє не тільки пити, а навіть і виробляти його.
— Юзюм, — пояснив Нур'ялі, кивнувши на виноградник, і почав показувати їй окремі сорти.
— Танагьоз [156], — з гордістю підіймав вік величезні жовто-буpштинові грона по два-три ока вагою, повиті сизою димчастою тінню.
— Ой, які ж вони великі! — ахнула Горпина і, відірвавши ягоду, покуштувала її.
Виноград був чудовий на смак, але водявий. А Нур'ялі вже перейшов до інших кущів і, пишаючись, показав білий виноград, надзвичайно смачний і великий.
— Резаки, — урочисто вимовив він, наче знайомлячи її з поважною особою. — Резаки — чох які юзюм [157].
І знов Горпина покуштувала пружні, цукристі ягоди, що пахтіли пряними пахощами південних рослин. А Нур'ялі вже підіймав чорно-сині грона і гордовито назвав свій улюблений copт.
— Кафеціло. Це генуезці викохали його в Каффі.
Показавши Горпині свої володіння, Нур'ялі знаками пояснив, що треба підрізувати частину винограду, а решту прив'ялити на кущах на родзинки. Для цього він обережно перекручував стеблинку, не відриваючи грона, щоб ягоди сохли й цукрувалися на сонці.
Горпина була тямуча. Робота пішла швидко. Вона складала нарізані грона у високі кошики, а Нур'ялі носив їх униз до саклі. Іноді, дістаючи далеке гроно, Горпина випадково дотикалася до хазяйської руки і з жахом і соромом ловила себе на тому, що ці дотики хвилюють її.
— Господи, заступи, спаси, — шепотіла вона, коли Нур'ялі відходив від неї.
І гостра ненависть підіймалася в душі з такою міццю, що кортіло взяти сокиру й розчавити йому череп.
І знов стикнулися їх руки, ловлячи величезне гроно над самою прірвою. Нур'ялі злякано схопив її за руку і на мить затримав її пальці.
— Іди гeть! — з несподіваною ненавистю крикнула вона, не пізнаючи свого приглушеного голосу.
Нур'ялі здивовано і ображено випустив її руку і відійшов, а Горпина вся дрижала. Хотілося впасти додолу, вити й кричати, кинути в вічі татаринові ввесь зібраний у душі біль і ненависть. Як жінка, вона розуміла, що живучи з ним під одною покрівлею, вона колись належатиме йому, і ця свідомість беззахисної рокованості здіймала в ній бурю. Вона — невільниця, річ, куплена за гроші, хатня тварина, худобина, як коняка чи то вівця. Робоча сила і знаряддя насолоди.
Вільна кров степнячки не могла скоритися цій думці. Вона переслідувала її вдень і вночі, і часто мучилася Горпина безсонням у якомусь божевільному обуренні, а потім, впадала в повну байдужість, ніби всі почуття притупилися і всі зовнішні враження вкривалися м'якою шкуркою і доходили до свідомості такими притертими й знебарвленими, як тьмяний спогад про біль, про щось далеке й давно перебуте. Як за свій порятунок, хапалася вона за думку про Коржа, молилася за нього щоночі, подовгу б'ючи поклони на глиняній долівці й, напружуючи всі сили душі, благала заступницю-богородицю врятувати їх обох від неволі й дати їм нове щастя в рідній землі.
І тоді гострий розпач танув у ніжності, в тихому, солодкому болі спогадів. І плакала Горпина за своєю загубленою молодістю, за далекими хуторами й болотяними річками Полтавщини, порослими очеретом; за тихою безтурботною волею, що тепер здавалася казкою.
Коротшали дні. Рідше переливалося море ніжним заштилевим муаром. Рудо-свинцеве, котило воно до скель глибокі вмилені борозни й важко та гнівно стогнало внизу, під горою. А в рідкі сонячні дні не встигало заспокоїтися, — і гойдалися на мертвій брижі рибальські фелюки, ледве додержуючи рівноваги.
Нур'ялі щастило, ніби Горпина принесла йому талан. Ніколи не повертався він додому з порожніми руками, і Горпина з забобонним жахом розглядала небачених морських риб — чудернацьких плескатих камбул і глосів, гостроносих шпичастих пестрюг, осетрів і чечуг, срібну скумбрію з спиною кольору павиного пера. Коли риби було один-два пуди, Нур'ялі йшов простими гірськими стежками до Каффи, на ринок; коли ж вони закидали разом із чоловіком Шафіге — Ахметом — важкий великий невід і влов був добрий, тоді вантажили ослика і, повернувшись додому, по-братерському ділили виторг.
Холодало. По той бік Яйли крутився білим пухом перший сніг. Море стало пустельне і погрозливе. І, сидячи в саклі Нур'ялі, мерзла Горпина і довше палила вогонь у широкій кабиці, де ніщо не затримувало тепла.
Горпина потроху звикла до нового життя, і занедбана сакля Нур'ялі стала затишнішою від дбайливої жіночої руки. Була це кам'яна споруда з плескатим дахом і невеличкою галерейкою на стовпчиках з боку урвища. Скеля правила їй за задню стіну, а інші три стіни склав Нур'ялі з каменю, обтинкував і побілив крейдою. Було в тій саклі. дві кімнати — більша чиста і друга напівтемна, де кидали вони всякий мотлох і де спав тепер сам рибалка. В чистій кімнаті йшло вздовж стін невисоке підвищення. Від чола воно правило за тапчан на посуд і звалося бардах-тахта; від причілка й задньої стіни його вкривали матраци й килими, щоб спати і сидіти на ньому. Це був так званий міндер. Четверту стіну займала кабиця й двері до другої кімнати.
В кабиці варила Горпина обід, варила і смажила рибу, а хліб і коржі пекла у дворі, в лійкуватій пічці — фуруні, викопаній у землі. І знав рибалка, що, повертаючись додому, знайде він веселий огонь у кабиці, ситу вечерю й невільницю, що дбайливо й запопадливо господарює в нього.
Нур'ялі навчив її розуміти по-татарському, терпляче показуючи кожну річ і називаючи її. Горпина м'ялася, мовчала, але вухо її мимоволі ловило незнайомі слова і несвідомо ховало їх в пам'яті.
Чимраз довше затримувалися рибалки в морі. Іноді поверталися вдосвіта, а іноді й надвечір другого дня. Тоді Горпина не знала, де подітися від гнітючої caмотностi. Всю ніч сиділа, не гасячи вогню, прислухалася до прибою, шепотіла молитви і з жахом ловила себе на тому, що молиться не тільки за Коржа й своїх, але й за поганця Нур'ялі. Це і лякало, і дратувало її. А лукавий розум підшукував виправдання:
"Нур'ялі все ж кращий за інших. Він хоч не б'є, не силує роботою".
Але коли Нур'ялі повертався додому голодний, стомлений і мокрий до кісток, Горпина знов замикалася і з удаваною грубістю кидала на стіл мідні тарілки й миски, як чесна, але ворожа служниця.
І ось — з'явилася в морі білуга.
Три дні готувалися Нур'ялі з Ахметом до лову. Наново осмолили фелюку, помастили жиром чоботи з кінської шкіри, шкіряні штани, куртки й шоломи. Поки вони лагодили знаряддя, Шафіге з Горпиною готували їм сухарі, курену рибу, барильце солодкої води і в'ялену конину.
Путь була далека. За двадцять-тридцять миль від берегів закидали на глибині півсотні метрів міцний, туго зсучений мотуз із товстими гаками і принадою з дрібної риби. Щоб затримати мотуз на глибині, до обох кінців прив'язували камені, а два поплавища вказували рибалкам, чи не однесло хвилями їх знаряддя. Налагодивши поплавища й принаду, Ахмет і Нур'ялі обережно склали весь причандал в сапет так, щоб мотуз лежав спіраллю скраю, бо закидати його доведеться помацки вночі, і коли гачки чи то мотуз переплутаються, не буде ніякої змоги їх розплутати.
Море було свинцеве й похмуре. Сіявся дрібний холодний дощ, і обрій танув у брудно-сірій намітці. Важкі хвилі хльоскали каміння й відходили, згрібаючи дрібне каміння своїми пінявими пазурами. Ахмет і Нур'ялі підняли якір і розпустили парус. Горпина стояла на березі поруч Шафіге і стежила, як низько хилиться до хвиль сірий парус, гострий, як ластівчине крило.
Горпина підставляла вітру обличчя, і їй здавалося, ніби виряджає вона Данила в далеку путь.
— Час добрий, — шепотіла вона.
І вмить схаменулася. Постав перед її очима невільницький ринок, галери, червона таволга й кайдани. І, роз'ятрюючи душевну рану, пішла вона додому, не попрощавшись із Шафіге.
День промайнув серед щоденної жіночої нудної роботи без радості завершення, а вночі приснилося їй, ніби живе вона з Нур'ялі в Сивері, а потім тікає з ним у Дике Поле, рятуючись від панської гонитви. І рвалися, плуталися думки. Знала вона, що дитина — від Данила, але Нур'ялі пестив, цілував її, як батько, а пан Бжеський скидався на Сафара і мчав за ними з арканом на кошлатому степовому коні і все намірявся вхопити зашморгом дитину.
В холодному поті прокинулася Горпина і схопилася з постелі. Сакля здригалася від важкого гуркоту, наче за вікном стріляли козацькі гармати. Вітер стогнав у комині, задував у кабицю, змітаючи з напівзгаслого жару мереживо попелу. Горпина кинулася до дверей, рвонула гачок, і вітер розшугнув двері, обсипаючи Горпину солоними бризками й дощем.
Певно, світало, бо крізь імлу й хмари тьмяно просочувалося холодне півсвітло і гостро проймала пронизлива осіння вогкість. А море гуркотіло й скажено ревло, як голодний хижак, видираючись на стрімкі скелі.
І люта, істерична радість охопила Горпину. Нур'ялі загине! І тоді вона буде вільна! Хотілося кричати, підганяти кипучі хвилі, щоб вище здіймалися вони, міцніше били нерухомі скелі.
Довго стояла вона над прiрвою, що так лякала її в перші дні. Вітер обгортав її холодними крилами, прохоплював одяг, і здавалося їй, що купається вона в холодній річці, пливе назустріч течії.
(Продовження на наступній сторінці)