— Вода м'яка, гнучка і текуча, а камінь нерухомий і твердий. Але минає час — і вода пробиває каміння, вигладжує його, та для цього треба багато часу і ще більше води.
— Хай ворон чекає сторіччя, живлячись мертвячиною, — спалахнув Селім. — А я, як орел, хочу живої крові. Хай мить, тa моя, поки я молодий і поки квітне її дівоча краса.
Шейх ще нижче схилив свою мудру голову і зітхнув:
— Ти відповідаєш, як метелик, що живе один ранок. Не шукай хвилинної насолоди, бо кохання догорить на світанку і білий саван без швів покриє твоє шлюбне ложе. Але кохання — це життя.
— Так що ж мені робити?
— 3робити її господинею свого дому. Хай хоча б у межах його відчує вона свою волю і владу. Привчай її до себе, шануй її, будь покірливий у дрібницях: щоб у головному скорилася вона тобi. Не ображай її земляків і невільників, її віри. Не чіпай ані словом, ані рухом того, що їй дороге. І пам'ятай наш мудрий закон: "Якщо ти хочеш взяти собі дружину з невільниць, — введи її в свій дім, обріж їй нігті, скинь з неї одяг і ім'я рабині, і хай вона сорок днів плаче й сумує за рідною землею, за братами своїми, за матір'ю і за батьком, а потім ввійди донеї, і розділи ложе її, і назви її дружиною своєю перед аллахом і перед людьми".
Селім стенув плечима:
— Вона вже сто сорок днів живе під моєю покрівлею і однаково фиркає на мене, як дика кицька.
— Якщо камінь твердий, — треба більше води, — невловимо посміхнувся шейх і підвівся з місця.
На тому й закінчилася їх розмова. Шейх повернувся до себе, діставши багатющий вакуф [146], а Селім хоч спочатку й обурився, — вирішив скоритися шейхові.
Він більше не докучав Насті своїм коханням, але дозволив невільникам-козакам святкувати неділю й дав їм кращу їжу, а коли Настя зустрічала його привітніше, — сипались на них нові милості.
— І Настя повільно й непомітно перестала дивитися на нього, як на недолюдка, проте суворо відштовхувала кожен натяк на зближення. Перед Селімовими очима нібито замайоріла надія, що Настин опір незабаром розстане, але султан, викликав його до Стамбула. й послав на перську війну. Селім був у розпачі. Він надіслав Насті розкішні подарунки й наказав своєму заступникові Абдулові виконувати всі її накази, як справжньої господині, але стежити, щоб вона не втекла.
Настя полегшено зітхнула. На добрих півроку, а може й на рік, звільнилася вона від щохвилинної небезпеки, але думка про втечу ані на мить не покидала її. Вона жваво цокотіла по-татарському, вивчилася всіх кримських звичаїв і замовила собі кілька простих фередже, ніби щоб подарувати їх бідним татаркам, які приносили їй гірських ягід та квітів, і одне з них заховала для себе.
"Одягну фередже, вийду — і ніякий шайтан мене не знайде, бо татарам заборонено, під загрозою смерті, наближатися до чужих жінок Аби дістатися до Каффи, до чужоземних кораблів. Подарую їм свої перли, хай відвезуть мене за них до християнських берегів, а там уже все обійдеться".
А час минав, і воля не приходила. Коротшали дні, море гнівно билося об скелі і вило ночами. Минав листопад, коли Настя мусила їхати до Києва і подорож, що так збентежила її дома, здавалася тепер недосяжною, казковою мрією.
І вмирали надії, як листя восени. І вночі, коли засинав беглер-беїв палац, часто плакала Настя в своїй розкішній клітці й билася об грати вікон, щоб болем притамувати розпачливий сум. А на ранок підводилася з важкою спорожнілою головою й червоними повіками, і тоді покірливо вклонялися євнухи перед царицею сералю. Тоді ховалися від неї колишні наложниці баглер-бейові, лякаючись її погляду, і тільки маленька татарочка крадькома зазирала в її покої і пошепки розповідала жінкам, що знов сумує Гюль-Хуррем, Троянда Щастя, як прозвав Селім свою господиню.
Шейх Ель 3акі — хай буде благословенне ім'я його, — шейх 3акі утворив цей водограй на схилі гори в трьох фарсахах [147] від Отузької долини, щоб стомлений подорожній міг заспокоїти спрагу свою і відпочити біля води, в тіні сторічних горіхів.
Мудрий дар був у старого шейха: чув він воду в надрах гори, як чує лікар хворобу в грудях недужого. Не раз відшукував він у горах джерела, завалені камінням і землею, відкопував, розчищав їх — і народжувалися від них струмки й фонтани з холодною і чистою водою. І йшли до них отари з чабанами, і йшли жінки з околишніх селищ, загорнуті в білі фередже з вузькою щілиною для очей; і дівчатка в маленьких оксамитових шапочках, розшитих золотом і дукатами, з-під яких рудими гадючками збігали на плечі кіски, пофарбовані хною. І яничар, що напував у водоймі коня, задивлявся на газелячі очі, наче чорні сонця під довгими чорними віями. А дівчата, виповнивши по вінця вузькошиї глеки-кунгани, спритно підхоплювали їх наплече й, легко перебираючи по стежці папучами, зникали під зеленими наметами лісу. Довго дивився їм услід яничар, милувався, як спадали сонячні бліки з їх одягу, і не помічав, що кінь давно напився і тягнеться оксамитовими губами до навислих над водограєм віток.
Вірш а натхненного Джамія [148] вирізьбив на камені мудрий шейх, щоб, заспокоївши спрагу свою, міг подорожній припасти до іншого джерела, бо відпочинок збуджує думки, а думки — спрагу знання.
І понад сто років дзюрчала цівка водограю, і кожен читав на камені ім'я мудрого шейха і благословляв пам'ять його і працю на користь нащадків. І в перший день місяця мухарема збиралися вони до мечеті і замовляли муллі одну благословенну фатиху [149] за упокій душі померлого шейха, і сипали йому дрібні мідні пара та акче, зароблені важкою надмірною працею.
Все літо стояла посуха. Зміліли гомінкі гірські річки, а струмок посеред вулиці Чабан-Таша мало не пересох. Довелося ходити по воду до джерела мудрого шейха і, як дорогоцінність, нести в долину холодну вологу його цівок. Навіть рибалка Нур'ялі, що жив по той бік затоки, приходив сюди двічі на день і ніс до саклі важкий, потьмянілий від роси глек, спритно підтримуючи його на тім'ї.
Тут зустрічав він красуню Джевгер, яка довго милувалася своїм віддзеркаленням, перше ніж розбити його, занурюючи в воду свій глек; і Салтанет, і синьооку Медже, і багатьох інших, що так любили потай побалакати з рибалкою далеко від суворих матерів і воркотливих бабусь. Росли вони разом з рибалкою, гралися з ним і з сестрою. його Шафіге, стрибали по скелях за козами, ласували солодкою чорною морвою і диким кизилом, ловили в затоці драглих медуз і виганяли з шкарубин полохливих крабів.
Дівчата жаліли Нур'ялі. Стільки лиха зазнав він за останні два роки! Навіть насмішкувата Медже не казала про нього слів гострих, як шпички держи-дерева, і довго дивилася йому вслід, сумно замислившись.
Позаторік восени, коли пішла в морі лобань, змовився Нур'ялі з братами Медже позичити в мурзака Халіля рибальський баркас з трьома козаками-невільниками і вийти на лов. І лов винагородив рибалок. За добу виповнили вони баркас по борти. Час було вертатися додому, але жадоба потьмарила розум. Запалала їх кров невідомим завзяттям. Ще раз закинули вони невід, хоч насувалася з заходу хмара і вмилилося море пінявими кучугурами. Козаки з тривогою позирали на небо, щось. тлумачили рибалкам, вказуючи на хмару, але не розуміли вони невільницької мови і міцно вірили в свою долю. Думали: встигнуть утекти від бурі за виступ Кастельського мису, але інакше судила їм доля.
Шквал знявся несподіваний і жахливий, зорав своїм гнівом блакитний степ і, перш ніж устигли вони прибрати паруси, вивернув щоглу. Рибалки з жахом кинули невід, повний сріблястої риби, і схопилися за весла.
Хвилі йшли важкими олов'яними горами. Піна клоччям стікала з їх грив, коли здіймалися вони над бортами, ладні звалитися на рибальський баркас. Тепер усі зусилля скерували рибалки на те, щоб стати впоперек хвилям і не потрапити на скелі.
А вздовж берега гуркотіло щось божевільне, наче сотні гармат відстрілювалися від наступу вирів. Море стало каламутне від мулу. Сутеніло. Дрібний дощ леденив змучених рибалок і заступав густим туманом обрій, де світив маяк на вершині Кастелі і другий — на сході, на мисі Святого Іллі.
Ані зір, ані вогнів. Тільки гучнішав гуркіт бурунів, сповіщаючи про те, що баркас невпинно наближається до загибелі. Рибалки напосідали на опачини, але що могли вони вдіяти проти стихії!.. Жахливий вал підхопив баркас, розгойдав і кинув на скелі. Нур'ялі плигнув у море, і коли нова хвиля кинула його до берега, рвонувся вгору, щоб не розбитися. І раптом повиснув у повітрі. Одійшла водяна гора, а він висів, зачепившись за камінь. Нур'ялі не пам'ятав, як видерся кручею, як упав на землю без духу.
Загинули брати Медже і троє невільників. Нур'ялі довго був між життям і смертю, а потім Халіль покликав його на суд.
І розсудив мудрий каді [150] так, як наказує закон Магометів, викарбуваний у серці його, і як підказала совість, голос аллахів.
Нур'ялі мусить сплатити збиток: ціну баркаса, невільникір і невода, що загинув у вирі, а також половину влову, який здобули рибалки. А що не було в Нур'ялі ані срібних аспрів і грушів, ані золотих дукатів, чи то мідних акче і пара, — забрав Халіль його поле, забрав вівці й кози — і влилися вони непомітною краплиною в незчисленні отари мурзакові, а сам Нур'ялі мусив, як невільник, працювати в Халіля два роки.
(Продовження на наступній сторінці)