— Що шляхта! Від неї теж чимало прикрого. Почали пани заводити майстрів по фільварках. Нічого нам, мовляв, у тому місті не треба. Проживемо й без вас. Так... Вивчиш хлопчика, почне він добре робити, а пан його до себе й переманює. А сам не бажає продавати нам шкір або починає заламувати божевільну ціну. А прийде до тебе якийсь такий панок чоботи замовляти, так ти йому поший і добре, і дешево. А нема де шкіри взяти... А ще більше лихо в тому, що почали пани довозити взуття з Німеччини. Мало не вся шляхта в закордонному ходить. А нам — хоч загинь. Раніш перед рочками шиєш собі і , вдень і вночі, і на замовлення, і на продаж, і жодного чобота тобі не залишиться в майстерні. А тепер прийдуть рочки, наїде шляхта, як сарана, а робота так і лежить у тебе на полиці. Тільки борги та податки ростуть. У нас ще в Києві, дякувати господові, живемо потроху, бо далеко нам до Німеччини, а в Житомирі та у Львові — хоч здохни. Нема чого їсти. Розбігаються майстри, хто по фільварках, хто на Низ, а хто й козакувати по уходах в степу.
Багато ще міг би розповісти Хома, та прийшли перші майстри. Вони очам своїм не йняли віри, бачачи такого поважного гостя. Сагайдачний думав непомітно зникнути, щоб не заважати своєю присутністю, але Хома рішуче заперечив:
— Та щоб відпустити такого гостя перед вечерею? Та мої хлопці до смерті не забудуть, як ти був у нас на учті. Не пустимо. Невже ти нас так образиш?
Карл Шнейдер, що частував шевців з нагоди свого вступу до цеху, вклонився і, червоніючи, запрошував гeтьмана:
— О, це такий гонор!.. Сам гер гетьман буде на мій ушта... Я такий з цього щасливий... Я стільки чув за пана гетьмана. Пан гетьман є великий ритер і хельд [109], як наш Зігфрід [110]. О, це мені велика честь...
І, повагавшись хвилину, Сагайдачний залишився. Почалася вечеря. Меду було стільки, що хоч купайся, як влучно зауважив Хома. Печене й варене м'ясо, вареники, риба, ковбаси не переводились на столі, і, хоч як наполягали на них майстри з підмайстрами, — здавалося, що нічого не зменшується. Але не те вразило Сагайдачного. Вразило, що навіть під чаркою майстри поводилися пристойно і стримано.
Повечерявши, майстри вийшли в садок прохолонути.
Тіні подовшали, гостріше запахли зарічні луки.
Майстри почали хвалитися своєю силою: один зав'язував узлом і розв'язував залізну коцюбу, другий скручував у дудочку срібний німецький талер. Інші боролися, важко сопучи і глибоко занурюючи підбори в пісок.
— Ану ти, бісова дитино! Покажи, чи не забув ти, як . б'ються на шаблях? — крикнув Сагайдачному Хома. — Він у мене, панове, на Низу в молодиках був, — пояснював він майстрам, що вже разів із сто чули про це від цехмістра. — Мо, булава відібрала в нього силу?
— Спробуємо, батьку, — всміхнувся в бороду Сагайдачний.
— Прісю! Дай шаблю, ту, що висить біля ікон, — гукнув у віконце цехмістер.
Сагайдачний і собі добув із піхов шаблю з золотим різьбленням турецької роботи.
— Ото шабля! — ахнули майстри, що до цієї хвилини не звертали на неї уваги.
— Це шабля Аліба-баші [111], — пояснив Сагайдачний. — Справжнє дамасське лезо.
Цехмістрова шабля була простіша, але теж доброї роботи. Після кількох випадів, що захопили знавців, Сагайдачний плигнув убік.
— Годі, батьку! Ми з тобою під чаркою. Негоже нам битися. Можна й лиха добути.
— Злякався, бісова дитино! — жартівливо крикнув Хома. — Ну, й чорт з тобою! Бачу, що не забув ти козацької науки.
І теж застромив шаблю в піхви.
Тим часом Причепиха помила посуд і знов покликала майстрів до хати. Майстри поділилися на кілька гуртків, сьорбаючи мед і заїдаючи стиглими вишнями та грушами. Хмари тютюнового диму клубочилися під стелею. Сагайдачний уважно прислухався до розмов, переходячи від гуртка до гуртка. Опинившись серед старіших статечних майстрів, він спробував намацати з ними грунт.
— От що, панове, — почав він, сідаючи серед них. — Говорили ми сьогодні з Причепою про ваші порядки, і спала мені на думку цікава річ. Знаю я, що піддалися ви під замок, але кожен із тутешніх цехів залишається сам собою. Не налагодили ви оборони своїх спільних справ та інтересу, а це було б вам дуже корисно й потрібно.
— Як це? — не зрозумів Хома. — Якого нам ще біса треба?
— А такого. Ось ви скаржитесь, нібито шляхта заламує казна-яку ціну на шкіру. А без шкір вам не прожити. Проте вона потрібна й іншим цехам.
— А звісно: і кульбачникам, і лимарям, і кожум'якам.
— Атож. А коли було б у вас товариство, чи то братство цехів, — однаково як його звати, — змовилися б усі цехмістри або зійшлися б на спільну сходку й ухвалили б одну ціну. Покрутилися б шляхтичі: нема покупців. До кого не вдайся, усі дають одну ціну. Почекали б вони трохи, почухали б потилиці та й віддали б вам шкіри дешевше. І пішли б до чортів усі такси й постанови.
Майстри зацікавлено перезирнулися.
— Воно й справді... Але ж кожен ладен купити дешевше... Ї взагалі...
— Що "взагалі"! — всміхнувся Сагайдачний. — Були часи, коли кожен із вас думав, що й цех йому не потрібний. І кожен мріяв узяти дорожче і більш заробити, а як притиснуло життя і побачили люди, що одному не прожити, — пішли всі в цех. Ну а я гадаю, що треба об'єднати й цехи в якесь товариство, чи то братство цехів, щоб допомагати один одному в спільних справах.
Майстри мовчали.
— Хто ж його зна... — почухав потилицю Хома. — Тільки ж чи варт воно? Хіба їх так багато, тих спільних справ?
— Знайдуться, — всміхнувся Сагайдачний і, загинаючи один по одному пальці, почав підраховувати. — По-перше, купити матеріал. Ви бачили, що шкіри треба кільком цехам. Дерево — теж. Хутра, шовки, навіть глина — бо треба її і цеглярам, і гончарам. Це — oднe. По-друге, коли на вас накладуть будь-який податок, ви самі повинні зробити розруб між майстрами — по-справедливому.
— "Ведлуг прожитку і спроможності", — вкинув один із майстрів, пригадавши офіціальну формулу.
— Але, крім розрубу й купівлі матеріалів, є чимало випадків, коли братство врятувало б вас від усяких прикростей. От, наприклад, скаржився мені пан Причепа на те, що поганий у вас суд і ніхто з міщан не знає закону. Слушно, панове. Якщо були б ви письменні й знали закони, ніякі лавники й радці нe могли б вас покарати без права і противно праву або правити з вас зайві податки. Отже, треба вам школи, науку, друкарні. А хто, крім братства, дасть вам таке? Я вже радився з архімандритом Плетенецьким. Ми купуємо друкарню небіжчика Балабана. Днями привезуть її до Києва, і тоді будуть у нас свої книжки. Видрукуємо тоді і закони, щоб кожен міг їх прочитати і боронитися на суді за статутом, а не благати милості та правосуду. Чому шляхта завжди виграє свої позови? Та тільки тому, що вона на крючкодерстві собаку з'їла. Навіть жінки знають, які справи підлягають гродському, а які земському судові. А коли ще ваші діти добре вивчаться читати й писати, ніхто не насмілиться правити з вас зайвого шеляга.
— Ой, і засмолили б ми тоді радцям! — соковито цмокнув губами Хома.
— Залили б сала за шкіру!
— І прокураторів не довелося б кликати.
Але старі майстри недовірливо хитали головами.
— А чи пристануть до цього інші цехи?
— Чому ні? Це кожному можна втлумачити. Хто собі ворог?
— Атож. Бо тепер доводиться нам увесь тягар на себе брати.
— Ну, звичайно, — погодився Сагайдачний. — А крім того, я певний, що вам доводиться платити не тільки на свою церкву, але й на костьол. Тобто з вас, як із вола, дві шкури деруть.
— Не знаю, як по інших цехах, але ми не платимо, бо нема серед нас католиків, — зауважив Хома.
— Дозвольте, пане гетьмане, вам пояснити, — втрутився старий майстер з іконописним худорлявим обличчям. — У мене є брати і в кушнірському, і в кравецькому цехах, і я добре знаю, як воно там. Біскуп увесь час вимагає по каменю воску від кожного майстра. Серед кравців є багато католиків. Так спочатку кожен платив на свою церкву, а потім католики почали вимагати, щоб і наші платили костьолові. Наші довго не згоджувалися, але, коли обрали цехмістра-католика, він вмить домігся свого. Прогавили наші, що й казати... А тепер уже нічого не вдієш бо до цеху почали приймати самих ляхів, ї тепер їх стало більше як половина.
— Так це ж не тільки в кравців, — підхопив Хома. — У шмуклерів те ж саме. Там і наші, і євреї, і татари платять біскупові, хоч у цеху двадцять три майстри і тільки п'ятеро ляхів.
— Ну, це ще пусте, — всміхнувся Сагайдачний. — Камінь воску — не розор. Але за кілька років буде гірше. Був я недавно у Львові, і багато там бачив і чув такого, що й не повірив би, коли б мені хтось розповів.
— А що саме? — зацікавилися майстри.
(Продовження на наступній сторінці)