Глухий пастух нарешті зрозумів, у чому річ, і кинувся до дверей. Андрій завалив їх дровами, поки пані Баличина гарячково замикала внутрішні віконниці з невеличкими прорізами для стріляння.
— Набивайте пістолі й мушкети! — крикнула вона старому. .
Почувши небезпеку, старий ніби помолодшав. Швидко і спритно почав він набивати пістолі. Налякані дівчата ховалися по кутках, з жахом прислухаючись до стрілянини і п'яних вигуків шляхти, а пані Баличина кинулася до комірки з обома хлопчиками.
У комірці було темно, тільки місячне сяйво просочувалося крізь бузинове листя і падало у віконце під стелею. Віконце було вузьке. Доросла людина не могла в нього пролізти, але діти могли прослизнути, як вужі.
— Лізьте, тільки обережно, — пошепки наказала пані Баличина, — а потім проберіться під парканом до кущів і біжіть кущами до дуба. Сховайтеся в дупло. Ніхто вас там не знайде.
Вона беззвучно підняла раму, підсадила Юрасика і раптом схаменулася; — Стривайте. Одягніть сині жупанці, у білих сорочечках вас помітять... І не виходьте на місячне світло.
Юрасик тремтів з жаху й хвилювання. Це так нагадувало оповідання про Січ, про походи, про турків. Петрик мовчав, тільки в очах його застиг жах і мовчазний докір безглуздій жорстокості буття.
Пані Баличина стала на тапчан, визирнула з вікна. Тут було тихо й безпечно. Кучерява бузина кущилася аж під дах. Вітер шелестів листям, і діти могли непомітно спуститися додолу. Коли місяць сховався за хмаринку, вона обережно викинула мотузяну драбинку і, нашвидку поцілувавши хлопчиків, обережно підсадила їх у вікно, потім витягла драбинку і замкнула віконницю. Дітей було врятовано. Нікому не спаде на думку шукати їх у дуплі старого дуба. Яке щастя, що саме сьогодні знайшли вони таку чудову схованку!
Але пани не дрімали. Пропустивши худобу, вони щільніш оточили хутір і, замість смолоскипів, підпалили ожеред соломи за током. Кілька п'яних панів гупало в двері важкими чобітьми.
— Виходь, хлопське кодло! — кричали п'яні голоси. — Ми нічого вам не вдіємо, тільки здеремо шкуру на чоботи і розтлумачимо дівчатам, що таке панське кохання.
Замість відповіді, Андрій і пані Баличина взяли мушкети й, влучно націлившись, вистрелили. Двоє панів покотилися з ганку.
— Набивайте, дідусю! Мерщій! — крикнула пані Баличина, хапаючи другий мушкет.
Та Охріма не треба було підганяти. Швидко забивав він кулі, насипав пороху, закладав губку.
Пани рубали двері сокирами, вибивали чимось важким, від чого весь будинок здригався аж до підвалин. Андрій і пані Баличина відстрелювалися. Це була безнадійна, безпорадна боротьба, де ніхто не чекав порятунку або хоча б допомоги. Червоний відблиск пожежі забарвив баканом прорізи у віконницях, і на тлі заграви вороги видавалися силуетами, вирізаними з чорного оксамиту. Це полегшувало брати ціль. Методично спускали вони цингелі, і кожного разу влучні кулі виводили з бою когось із. ворогів.
— Запалюйте дах, — лютував Потоцький, забувши про обережність. — Викуримо їх огнем. Смерть у вогні... Патер Юстовський може радіти. Всемогутнє полум'я довершить перемогу над схизмою.
— Діду Охріме, набивайте! — кричала пані Баличина, намацуючи дулом нову жертву.
— "А діти?" — раптом стиснулося серце.
Проте глибоке почуття підказувало: діти врятовані. Інакше кати-магнати привели б їх під вікна і замучили б їх під вікнами, замучили б перед материними очима.
Хлопчики справді щасливо дісталися дуба і заховалися в дуплі.
У садку був гострий передранковий холод. Згасали зорі. І вони дрижали від холоду й жаху, прислухаючись до стрілянини й вигуків сп'янілої шляхти.
Аж ось двері піддалися, і натовп розлютованих панів линув у них, давлячи й штовхаючи один одного. Тут зустрів їх Андрій із шаблею. Тісно було в сінях, але темрява допомагала йому. Він бачив панів на тлі заграви, а сам лишався невидимий.
Дзвеніли леза, розсипаючи іскри. Андрій добре фехтував. Недурно був він три роки Баличиним джурою дома і на Січі. Але сили були надто нерівні. І коли запалав дах від клуні, підпалений знадвору, і яскраве світло освітило сіни, він зрозумів, що порятунку немає. Дивний спокій охопив його, і сили неначе потроїлися. Треба було якнайдорожче продати їм своє життя. Три трупи на порозі заважали панам. Вони відтягли їх убік, і місце звільнилося.
— Застреліть його, як собаку, — люто гримав Потоцький.
Але важко було влучити крізь натовп, що ломився у двері. Пані Баличина стріляла то з одного вікна, то з другого, і панам здавалося, що в хаті засіло не менше як п'ять-шість стрільців.
— Запаліть дах з того боку, — вказав Потоцький на край будинку.
А в сінях точилася остання розпачлива боротьба. Кращий фехтувальник війська Потоцького поручик Манцевич бився на шаблях з Андрієм. Супротивники важко дихали, роблячи випади й відбиваючи їх.
— Піддавайся, хлопе... Живий не будеш, — хрипів Манцевич, роблячи новий випад.
— Піддавайся сам, собако, — відказував Андрій.
Як два хижаки, розійшлися вони на хвилину. Здавалося, що їх очі фосфоряться в темряві, запалені непримиренною зненавистю. І в цю мить Кособудський вистрілив із-за Манцевичевого плеча. Забитий одразу, Андрій незграбно майнув руками і важко звалився додолу.
— Хто просив пана втручатися? — з люттю обернувся Манцевич. — Я б і сам упорався з цим буйволом.
Кособудський знизав плечима й крикнув натовпові:
— Вперед! Пані сотникову візьміть живцем! Тепер не втече від мене ця брацлавська Юнона.
Відтягнувши Андрія, шляхта навалилася на двері світлиці. Зрозумівши, в чому річ, пані Баличина з дівчатами й Охрімом присунули до них важку скриню й кинулися в комору. Треба було тікати тим же шляхом, що й діти, але марні були всі зусилля пані Биличиної. Тільки п'ятнадцятирічна Марійка, худорлява, вузька в стегнах, вислизнула крізь віконце. Ані куховарка, ані інші дівчата, тим більше пані Баличина, не могли протиснутися в такий вузький отвір.
Дах палав. Золота цівка лизнула віконницю раз, другий, зазирнула в світлицю вогняним оком. Дим клубочився під стелею темною хмарою. Виїдало очі. Захоплювало дух.
Аж ось відпала віконниця бокового вікна, і до світлиці просунувся Кособудський. Пані Баличина підвела піcтоль, але дим роз'їдав їй очі, і цього разу вона не влучила. Кособудськйй скочив у кімнату і кинувся до неї.
— Ти програла, — прохрипів він, обдаючи її смородом винного перегару.
І схопив її поперек стану. Пані Баличина мовчки вихопила запоясник і всадила в спину Кособудського. Насилу виповзла вона з-під конаючого ворога і, задихаючись від диму, кинулася до вікна.
І тут милосердна куля урвала їй життя.
Недовго опирався старий Охрім із служницями. Куховарчиних дітей порубали, певні, що це Баличині хлопчики. 3гвалтовані дівчата лежали пов'язані під парканом, а палаюча стеля впала на Охрімову голову, коли він намагався витягти напівбожевільну від розпачу матір.
— Тепер до хлопів.
— На село! — наказав Потоцький, сідаючи на коня. Світало. Тихо курів погорілий хутір. Палали хати. Як обважнілий ясиром загін людоловів-татар, виїжджали на дорогу пани, женучи перед себе зв'язаних посполитих.
ШВЕЦЬ ОМЕЛЬКО
Виринув швець Омелько у Львові, де мав він сина, шевського майстра. Але не поталанило старому: десять років не бачив він сина й онуків, і виявилося, що син його і двоє хлопчиків загинули від холери два роки тому і залишилася сама вдова з маленькою Орисею. Вдова не зналася на шевстві і не пішла заміж за іншого майстра. Жила вона з городів, а напередодні свят пекла книші й бублики та продавала біля церкви.
Побачивши діда, вона гірко заплакала й довго не могла заспокоїтися.
— Ой діду-дідусю, чого ж ви раніш не прийшли, — схлипувала вона, витираючи фартухом очі. — Ви б мали майстерню, і не голодували б ми з бідною сиріткою.
— Та хто ж його знав, — бідкався дід. — Боже ж мій, боже, скільки лиха на світі. Не тужи, Мотре, якось проживемо. — Я чоботи, а ти — бублики. Виростимо Орисю, заміж віддамо за хорошу людину. Так, доню?
Орися тулилася до материних колін і злякано зводила на діда великі чорні очі.
Хоч Мотря й продала мало на ввесь Денисів інструмент, дід усе ж знайшов дві-три справні копили, ніж, молоток, обценьку та кілька добрих шматків шкіри. Разом із тим, що було в його торбинці, можна було якось робити.
Знайшлися й замовці. Небіжчик Денис був майстер чесний і хороший, і в пам'ять його кожен охоче давав роботу його батькові. А головне — старий брав дешевше за цехових, що мусили працювати за таксою.
Омелько підбадьорився, завів інструмент, полагодив хату, купив на зиму дров і потроху забув пана Бжеського та всі свої тривоги. Здавалося, майбутнє його забезпечене. Тільки Мотря коли-не-коли нагадувала старому:
— Пішли б ви, діду, до цехмістра, записалися б до цеху. Вони мусять вас прийняти як Денисового батька.
— Нащо? Хіба в мене майстерня: ані підмайстрів, ані учнів. На біса мені той цех! Тільки зайвий клопіт.
— Та воно так, але все ж певніше...
— Ну, добре, мовчи вже, — сердився старий і бурчав під ніс. Ото бісова баба. Їй аби язиком теліпати.
Мотря замовкла, але на душі було неспокійно. А дід постукував обушком, спритно вганяючи в підошву цвяшок за цвяшком, і стиха мугикав:
Журба мене сушить, журба мене палить,
Журба мене скоро з білих ніг повалить.
А я, сіромаха, та не піддаюся,
(Продовження на наступній сторінці)