— Що ж ти кажеш, ніби нема де подіти своє добро? Хіба в тебе землі мало? Навіть річку звуть Сагайдаком, тому що тече вона твоєю землею і в Дніпро вливається, не виходячи з твоїх меж.
— Землі, справді, досить, та не сиджу я на ній, не господарюю.
— Ну, це вже бог зна що. Хіба так можна?.
— А що ж мені робити? Не роздерешся на шматки. З весни аж до снігу — в походах, а яке господарство взимку. І взагалі земля без хазяїна як церква без попа.
— Оце правда. Без господині тобі не обійтися. А Настуня моя — не хазяйка, а золото. І молоденьке, і гарненьке, а рученята в неї залізні. Гляне на хлопців, гукне, а вони й підібгають хвости, як побиті.
— Та я й сам уже мрію про свій куток, — задумливо проказав Сагайдачний. — Обридли походи.
— А скільки в тебе хлопів?
— Вистачить... Та хіба я їх усіх знаю. — Оселиться, не питаючи дозволу, та й живе.
— Та як же воно так? Та хіба ж так можна? — обурився Повчанський. — Невже так і живуть, негідники, і нічого тобі не сплачують?
— Дехто надсилає діжки меду, солону рибу, сало, а хто б їх там перелічував. Кажуть, ніби живе в якомусь селищі сотня, а може, їх там з півтисячі.
— А він так сидить і мовчить, коли люди його в вічі дурять, — обурився Повчанський. — Чуєш стара? Чуєш, Настю... Та де ж таке чуване в світі?
Сагайдачний мимоволі всміхнувся.
— Та ви, батьку, краще самі розміркуйте. Коли б я не ходив у походи і не бив турків та татарву — ніколи не був би я гетьманом, і наша січова сіромашня тоді на мене пельки пороззявляла б, вимагаючи, щоб мою землю залічили до земель, які щороку розподіляють проміж зимівниками. А тепер хто наважиться проти гетьмана слово сказати, коли мої походи дають їм і хліб козацький, і волю, і славу. Справді, що тепер, коли дійшов я сили, — тепер уже можна робити, що душа забажає. Тай господині моїй треба звити пишне кубельце, — зиркнув він у Настин бік. — Одружимося взимку, а напровесні почнемо будувати свій замок. Я навіть місце обрав над річкою. Тоді вже ніхто не дуритиме Сагайдачного і на дурничку не житиме на його землі. Військо собі заведу, челядь, музик, усе як годиться магнатові. Але влітку все ж ходитиму в походи, щоб не забував король та королев'ята, що не жити їм спокійно без Петра Конашевича. Всі будуть у мене в жмені: ї король, і хлопи, і пани, — блимнув очима Сагайдачний і підніс свою чарку.
— А тепер вип'ємо, батьку, щоб усе було, як нам бажається з тобою.
— І щоб жили ви з Настею, як голуб'ята, душа в душу, щоб наша єдина донечка нас, старих, тішила, — засякалася стара в край хустки, витираючи сльози.
— Та не плачте ж, мамуню, — кинулася до неї Настя. — Отже ж і Горпина знов тут. Не залишитеся ви самі.
— Е, доню. Що мені від цієї Горпини... Хіба ж це своя кров? Робиш людям добро, а виростає тобі ворог лютий. Хай їй так дитина колись віддячить, як вона нам із цим клятим халамидником.
— Коли треба було; кинули хутір, не послухалися. Але коли лихо на голову впало — знов до нас прийшли, — обурено пояснив Повчанський. — Ну, нічого, я тепер просто скажу Коржеві: "Або живи тут у підсусідках, або забирайся із своїм дрантям під три чорти".
Сагайдачний здивовано підвів очі.
— Он як... А я гадав, що вони ваші родичі.
— Якого чорта родичі. Горпина сирітка була. Батьків її татари в ясир забрали, а вона ще тільки лазила. Забрали ми її, вигодували, а вона замість назавжди в нас залишитися, з Коржем побралася та втекла.
— А Корж звідки взявся?
— Та теж із хлопів. Утік від якогось там пана та ще й скирти своєму панові, собака, підпалив. Блукав степом та до нас потрапив. Прийняв я його, бо ж сам бачиш, як тут із хлопами у нас сутужно. Привчив робити. Думав, одружиться з Горпиною та в пахолках житиме в нас довічно. Так ні: забрав оцю дурепу та подався до Сивери. Це їх бог покарав за нас: хай не тікають від своїх благодійників. Але я вже тепер не панькатимуся з ними. Хай працюють сумлінно, бо вижену.
— Тихше, ось і вони, — урвала стара і звернулась до Горпини. — Ну, як тобі, серденько, спалося? Як дитинка?
— Спасибі, добре. Відпочили трохи. Ой, як же тут спокійно після Сивери: ані війська, ані панів... Самий степ. та небо.
Стара насипала Горпині кулешу, підсунула сала та хліба, а Настя сіла біля нареченого і, червоніючи від щастя, відчувала, як рука його обережно стискає їй пальці.
— Ну, я піду, — схопився раптом старий. — Подивлюся, що там ця сволота робить.
І, нашвидку перехрестившись на покуття, рушив з хати.
Як усі хуторяни, Повчанський потроху багатів, перетворюючись на дрібного дідича [57]. Скаржачись на ревматизм і задуху, він рідко працював у полі, але ще пильніш стежив за своїми пахолками і сушив собі голову, як осадити на своїй землі більше людей.
Ніколи не вистачало йому орачів, чабанів та рибалок. Але в Дикому Полі справа була надзвичайно складна. Справді, навколо хутора оселилося кілька одружених козаків, поставивши хати на ґрунтах Повчанського, і за це приходили до нього на толоки орати, косити та збирати врожай. Спробував він збільшувати ці толоки, та нічого не вийшло. Підсусідки загрозили пустити його хутір димом. Довелося притамувати лють і скоритися.
Було ще в старого Повчанського з десятеро невільників-татар, яких вій колись захопив у полон. Вони спочатку вовкували, мріяли про втечу, але, придивившись і звикнувши, залишилися на хуторі. Чи не однаково, кому служити? І на татарському улусі були вони голотою, — пасли за чорбу та пшоняну кашу мурзинські отари, ходили в подертих смушках і влітку, як і взимку, не бачили над головою іншої покрівлі, крім хмар та зір. Тут принаймні краще годують, а взимку можна добре погрітися біля напаленої груби і виспатися в теплі під завивання хуртовини.
Повчанський часто гримав на них, але вважав, що кращих пахолків нема в цілому світі.
— Це тобі не наша голота, — казав він старій. — Втече такий негідник від свого пана, та боїться сам перейти степ. Умовиш його залишиться. Працює він, а в голові — одна думка, аби попутників знайти та на Січ податися, ніби там галушки самі в пельку падають.
— Авжеж, — позіхала стара і хрестила собі рот.
— Та накажи ти своїм дівчатам, щоб не куняли. От Ганна — молодець: закрутила Максимові голову. Сидить козак біля неї, як цуцик на ланцюгу, та слину ковтає. А Явдошка та Софійка зовсім дурепи: ані посагу, ані краси. Мріють про сотників та отаманів, а який старшина подивиться на такі пики?!
Але чи то Явдошка та Софійка, ловили гав, чи то в нетяг надто жевріла мрія про волю, недовго затримувалися вони на хуторі старого сотника. Проживуть два-три місяці — і шукай вітра в полі. І знов метушиться старий Повчанський, бачачи, що нема кому впоратися з роботою.
Зрадів старий сотник, коли Сагайдачний пообіцяв надіслати йому полонених татар, але розрахував, що раніш ніж за два-три тижні, татари ніяк до нього не потраплять, а там мине час, коли трава в степу ще м'яка й соковита. Пізно буде тоді косити її на сіно, а тому треба будь-що затримати на хуторі своїх пахолків, і новоприбулих втікачів, і зокрема ляхів, які йому надзвичайно вподобалися своєю невибагливістю й приниженістю, але ранкова вихватка Тимка з сорочками та чобітьми його стурбувала і нашорошила.
— Невже він надумав піти та, мабуть, ще й всіх інших підбурить? Таке гаденя, таке... — не міг він підшукати досить міцного слова. — Треба, хоч ляхів від нього якось відокремити. Вони в дорозі попідбивалися. Дам їм іншу роботу, щоб Тимко їм голови не заморочив, а тому хлопчикові з панських покоїв щось таке вигадати, ніби він не хлоп, а з двірської шляхти...
Коли хлопці пішли разом з сиверянами на косовицю, старий сотник покликав Юзика і привітно звернувся до нього:
— Допоможи, любий хлопчику, моїй старій якнайкраще прибрати нашу хату. Ніколи нам за роботою налагодити по-панському своє життя, але зараз у нас такий вельможний гість, як пан гетьман... Ти там серед панів крутився, певно, до всього придивився, та ти вже той...
І він багатозначно й невиразно покрутив пальцями в повітрі.
Юзик розквітнув. Він так боявся, що і його поженуть на косовицю, а таке доручення відразу давало йому змогу виказати себе знавцем панського звичаю.
— Все буде зроблено якнайкраще, — чемно вклонився він, удаючи з себе принаймні пажа самої польської королеви. — Все буде як у найвельможніших панів, — авторитетно додав він і навіть клацнув підборами, ніби на них вже дзенькали остроги.
Повчанський задоволено кивнув йому і повів братів Крушинських, Стаха і Владекa в балку за садом, до старого колодязя, де взимку напували худобу і брали воду, бо в хуртовину дівчата боялися ходити на річку. Треба було почистити цей колодязь, полагодити де-не-де підгниле цямриння та видовбати з колоди нові ночви, бо старі геть усі потріскалися в спеку.
(Продовження на наступній сторінці)