— Так вони мене, проше пана... проше батька, — виправився він і зашарівся, — спочатку почастували горілкою з перцем, та такою міцною, що хата закрутилася мені в очах, а потім, проше батька, дали заїсти, а потім тен пан Куцан з паном Коржем взяли мене під пахви та й витягли за поріг. "Іди, — кажуть, — хлопче, до свого гетьмана з бурдилами та танцюрами, а нам панських попихачів, проше батька, не треба".
— А ти не брешеш? —, спитав про всяк випадок Бурдило.
— Гонору слово! Як бога кохам. І ще, проше панство, додали: "Бо такі, — кажуть, — як ти, пороху не нюхавши, потрапляють до реєстру, а спражні вояки, в боях порубані, — у виписчики. Тільки не довго вам квітнути на наших сльозах, юди прокляті".
— А що!.. Я ж казав! Та чого ж ти, дурню, мовчав?! Треба було вмить розповісти панові гетьману. Він тебе приголубив, він тебе в люди вивів, світ тобі розв'язав. Та ти ж за нього мусиш богу молитися, як за рідного батька, і за нього кожному горлянку перегризти зубами. А ти!.. От ледащо!.. — обурено сплюнув Танцюра.
А Бурдило запустив пальці у борідку і замислився.
— Дав ти, батьку, маху. — заговорив він, коли двері за Юзиком зачинилися. — Спитав би нас, дідів. Ми б тобі порадили... Бо ж треба було один реєстр писати для панів, а другий — для козаків. Не можна діяти одверто і щиро. Де сили немає, рятує розум. А тепер заварив ти кашу, що просто н-ну-у!..
Сагайдачний сердито відвернувся.
— Та чого ви крячете? Виписчиків злякалися? Набилося їх на Базавлуку? Ну й хай! Пани сюди по них не полізуть, а хліба на всіх вистачить. Напровесні знов підемо за море або щось інше вигадаємо.
— Та й тепер непогано знайти їм роботу, — напутливо вів далі Бурдило. — От зараз у хана з беями якась сварка. Збери ватагу, піди на допомогу ханові. Та й голота піде залюбки із тобою: кожен має рахунки з Ширинським беєм, і з Кантемиром, і з Алішахом-мурзою. І хліба козацького кожному треба.
Глухий розкотистий гуркіт урвав Бурдила. Шибки відповідали йому жалісним дзеленчанням, і Бурдило завмер з відкритим ротом, звідки стирчав єдиний жовтий зуб.
— Пізно вигадав, — звівся на ноги Сагайдачний. — Литаври. Б'ють на раду. Ось про що міркувала голота.
Як чорний велетенський спрут, звивається й коливається на майдані юрба. Не помітно в ній ані кармазинових жупанів, ані золотих шабель, ані срібних і шалевих поясів. Проте зібралося голоти чимало. Сходилася вона не по-звичайному: йшла стримана, мовчазна й діловита, ставала куренями, наче на військовому оказуванні, не галасувала і не вимахувала шаблями і кулаками. Навіть не чути було лайки і п'яних загроз, як бувало завжди перед радою.
Навколо Барабаша, Бородавки та ще кількох проводирів на мить збираються тісні купки, вислухують їх уривчасті розпорядження, іноді кинуть одне-два запитання і знов розсипаються по снігу чорним маком, щоб згодом щільніше охопити поміст.
— В Умані було сімсот козацьких дворів, а залишилося з півсотні, — казав кремезний похмурий козак, — бо повписували до реєстру старшину з родичами, сватів та кумів, свояків та горілчаних братів, а всі інші — ідіть, панове, лизати панські чоботи та робіть їм по-хлопському панщину.
Козаки слухали мовчки, іноді спльовували і спідлоба дивилися в бік старшинських хат. І кидали одне коротке слово.
— Продали!
Довбиш, не розгинаючись, бив у литаври. Він звик до цих несподіваних бурхливих рад і знав, що єдиний засіб врятуватися від жахливого гніву юрби — бучно і невпинно працювати довбешками. Рокотіли литаври то голосом бою, то весняної громовиці. Зростала юрба. Поквапливо збігалися запізнілі. І всі чекали на появу старшини.
— Ідуть! Ідуть! — лунко вигукнув з дерева якийсь молодик, обсипаючи товаришів памороззю і сухим листям.
Свиридович перший вийшов на поміст і застромив військовий прапор у залізне кільце, прибите до його краю. За ним з'явилися Сагайдачний, військовий суддя та писар Лаврін Пашковський з пером за вухом і мідним каламарем на ланцюжку. Купка старшини і старих сивих дідів рідко оточила поміст. Розгубленість і збентеженість відчувалися в їх нашорошених позах, а недовірливі очі запитливо мацали юрбу.
За звичаєм, Сагайдачний скинув шапку і вклонився на чотири боки і, коли юрба з незвичайною, мовчазною суворістю віддала йому поклін, спитав:
— Про що мова мовиться, панове-молодці?
Низьке невиразне гудіння пройшло юрбою.
— Барабаш розповість! Дізнаєшся! — лунко вигукнув Савка-швець.
Старшина перезирнулася. Єдине ім'я сказало їм більше, ніж одверті обвинувачення.
— Живучий, гадина. На капості завжди тут як тут, — зітхнув Бурдило і щось зашепотів старому гречкосієві, що вже три дні гостював у нього.
Той швидко хитав головою, ніби уминаючи в голові кожне слово, потім непомітно відсунувся і пірнув у юрбу.
— Кажи! — махнув Сагайдачний Барабашеві.
Барабаш легко стрибнув на колоду, збив шапку на потилицю і заговорив насмішкувато, з навмисною повільністю, свердлячи Сагайдачного очима.
— Авжеж, скажу! Говоримо ми просто, без панських фіглів-міглів та викрутасів... Справа кожному зрозуміла. Завжди торгувала старшина з панами чим трапиться, але тепер торг вийшов вигідніший від колишніх, бо замість волів та коней продали ви нашого брата у неволю за староства та нобілітацію. Так зробили, що серед вільного степу нема нетязі де стати і коні попасти або невід у річку вільно закинути. Вигнали нас з маєтків та староств на загибель, бо до крулевщизн нікому не солодко посунути під канчуки королівських державців. Але всьому буває кінець. Коли найміцніший аркан натягати надміру, розірветься він, як ниточка. Так і наш терпець. Прийшов йому край. От і знай, пане старший над військом козацьким настановлений від коронного гетьмана та від пишного панства: кожен з нас їсти хоче; кожному хата потрібна — притулок від морозу та хуртовини і клапоть ріллі, де здобути не кривавого хліба козацького, а звичайнісінького, з землі вирощеного. І щоб ніякі канчуки не свистіли над нашими ушима, і щоб жодний падлюка нас на панщину не ганяв, бо вільними ми були і такими ж залишимося.
— Так! Вірно! Так, Барабашику! — злетів лункий голос Савчин. — Всі за шаблі візьмемось, якщо нас продано.
— Чого ж вам треба? — спитав Сагайдачний, і гостра хмільна ненависть до цього стрункого сіроокого козака заклекотіла у нього в грудях.
А Барабаш вів далі повільно, ритмічно, насолоджуючись сарказмом власного тону.
— А от чого: віддай козакам козацькі землі. Переділимо ми наші вольності, Великий і Малий Лyг, не по куренях чи по селах, а по душах. Ось і вистачить кожному і ріллі, і де коні з худобою пасти. І не треба буде козакові татар і Туреччину шарпати, і кораблі плюндрувати, і людей у неволю брати!
— З землі будемо ситі! — підхопили нестримані голоси. — Годі нам розбишацтва! По чепігах руки скучили!
— Та й не вік по хуторах поневірятися у наймитах!
— Або на тафах рибу старшинам ловити!
Юрбу наче буря розбурхала. Вона гула гнівно й загрозливо, тому що надто довго стримувалася. Здавалося, начебто на майдані розгулялося бурхливе море, скипаючи навколо помосту бурунами.
Сагайдачний чув її вигуки, відчував приплив її люті, але не розгубився.
— Тихше! Ти все сказав, Барабашу? Тепер скажу я! — покрив юрбу його голос, а рука піднесла булаву. — Розподіляли ми землю так, як повелося з давньої давнини. Не з злої старшинської волі, а жеребкуванням. Ніхто не знає, виймаючи жереб, який талан йому випаде. А що в реєстрі у нас лише кілька тисяч, так це не біда. Треба якось заспокоїти панів папірцем, а кожному з нас відомо, що всі ми козаки по-братерському паюємо проміж себе королівські гроші. Часу в нас багато: до Іллі корона ще тричі покличе нас у похід, і тоді дорого сплатить вони нам за образу. Жодної шаблі не виймемо з піхов, поки не повписують нас усіх до реєстру. І це не марні балачки, не мрії: ось вам лист великого канцлера і литовського гетьмана, пана Сапеги. Він запрошує наше військо вирушити зараз під Москву, надсилає провідні листи, обіцяє нам гроші, здобич і збільшення нового реєстру.
— Який ще похід? В яку там Московщину? — урвали обурені голоси. — Боярські шапки здобувати панам?!
— Кров проливати для їх користі!
— Дулю їм, а не новий похід!
— Хай самі лізуть під московські пищалі!
— Разом із нашими дуками!
— Та хоч на роги Люциперові! Аби не смерділо ними на Січі!
Сагайдачний пересмикнув плечима і підніс булаву, та юрба не бажала бачити умовного знаку і гула, вирувала навколо помосту. Старшина перезиралася, потай мацала шаблі і зиркала у бік причалу, ніби на щось чекаючи.
— Тихше, панове! — гримнув Сагайдачний на всі легені. — Це ж рада, а не ярмарок! Один сказав, хай інші скажуть своє, — зиркнув він в бік старшини.
— І скажу! Злякався гадаєш? — хрипко гаркнув йому над ухом Бородавка. — Ні, братику! Не на такого натрапив! Paз обдурив, та більше не пощастить!
І з несподіваною легкістю збіг на поміст і став поруч із Сагайдачним.
(Продовження на наступній сторінці)