Після горезвісного спектаклю Саксаганський прийшов до нас у номер, як він це робив завжди, і жартами намагався розвеселити Івана. Він так комічно розповідав про всі свої невдалі виступи у різних ролях, що ми не могли не сміятися, слухаючи його. Іван сміявся разом зі мною і Машею, яка теж забігла до нас того вечора, але я добре бачила, що на душі у нього було тоді дуже важко. Він довго не міг забути про свій нещасливий дебют і завжди наводив його, як приклад своєї теорії про потребу повторних репетицій для вироблення технічної вправності.
— Вийшов на сцену, — ділився він пізніше своїми враженнями про цю невдачу з молодими акторами, — і відразу почув у собі якусь непевність, а тут ще отой темний, переповнений цікавими, колючими очима зал і неможливість заховатися, втекти від нього в більш безпечне місце. Що робити?! Грав, бо мусив, але без набутої заздалегідь технічної вправності та ще з охриплим голосом, трудно було викрутитись і зіграти гарно.
Усе моє акторське уміння, — казав далі Іван Карпович, — яким я володів до заслання, раптом десь зникло і я опинився перед публікою зовсім обеззброєний.
Але, на мою думку, Іван трохи помилявся, коли так казав про свій невдалий виступ. Я певна, що не будь у нього тоді боротьби з хрипотою, то й неудачі ніякої не було б. Та він зі мною не погоджувався:
— Певно, втратив давню звичку до сцени, — сказав він мені, — і тому втратив потрібну під час спектаклю душевну рівновагу.
Хто з нас двох мав тоді рацію, не знаю, але з того часу Іван Карпович почав наполегливо опрацьовувати кожну доручену йому роль.
Я була живим свідком роботи Івана Карповича над ролями, бо він завжди працював вголос, шукаючи потрібної інтонації. Проказуючи слова, він разом з тим супроводив їх відповідними рухами, жестами, мімікою та виразом очей. Я, неначебто зайнята своїм ділом, уважно стежила за його роботою і дивувалась іноді тим численним змінам у його зовнішньому вигляді, тим різним перетворюванням.
Увага й наполегливість, з якими Іван Карпович ста вився до створення кожної ролі, не давали мені помітити, яка з них найбільше йому подобалась. Одного дня я запитала в нього про це.
— Я ніколи не думаю, чи подобається мені роль, чи ні,— відповів Іван Карпович.— Мені це байдуже. Перш за все я шукаю відповідних засобів до найбільш правдивого відтворення потрібного мені персонажа.
Готуючи свої ролі, Іван ніколи не ходив по базарах, як це він порадив мені, щоб підшукати для себе "живих зразків". Він, за той час, що жив на селі, надивився на різних представників селянської верстви, і коли б був художником або скульптором, то міг би малювати або різьбити потрібний тип з пам'яті.
Нарешті настав той день, коли я вперше зіграла роль Палажки в п'єсі "Мартин Боруля". В ролі Мартина в той вечір виступав Іван. Я дуже хвилювалась, бо відчувала на собі велику відповідальність не тільки за виконання своєї ролі, а й за інших своїх партнерів. Коли б не ті численні проби, які Іван примушував мене робити разом з ним у номері перед спектаклем, я б напевно зіпсувала свій дебют, свою першу велику, як тоді мені здавалось, роль. У той момент, коли я вийшла на сцену, якийсь туман несподівано заслав мені очі і я розгубилась. Але звичка починати роль з добре відомої мені фрази, звернення до сина Степана: "...Гляди мені: сорочок та хусток, щоб не порозкрадали", — врятувала мене. Промовляючи оті слова, я почала повторювати ті рухи, які були потрібні по ролі, а потім оволоділа собою і тримала себе на сцені так, як тримала б себе справжня Палажка, виряджаючи сина до міста на службу в канцелярії. Ніхто крім Івана не помітив моєї розгубленості. Допомагало мені й те, що він грав Мартина і тримав себе на сцені так натурально й спокійно, неначе у себе вдома, на самоті зі мною. Під впливом доброї й натуральної гри своїх партнерів я забула, що я на сцені, що це мій дебют і що я лише дебютантка, а не справжня дружина Мартина, матір Степана й Марисі. Я забула навіть і про публіку, яка час від часу нагадувала про себе нестерпними й голосними вибухами сміху, особливо коли на сцені говорив і діяв Омелько.
Садовський і сама Заньковецька ласкаво поздоровили мене з щасливим, як вони казали, початком справжньої сценічної роботи. Садовський другого ж дня доручив мені готувати ще й інші ролі. Всі вони були характерні, того са мого амплуа, на якому були у нас дві артистки: Затиркевич та Переверзєва.
— Як же воно буде? — турбувалася я.— Виходить, ці ролі заберуть від них обох?
Я поділилася своїми сумнівами перше з Іваном, а потім і з Садовським.
— Менше турбуйтесь про інших,— відповів мені на це Микола Карпович.— Вони обидві поглядають у бік Марка Лукича. Мені достотно відомо, що Ганна Петрівна вже підписала умову на літній сезон з Кропивницьким. Він же збирає трупу.
А нам треба підготувати артистку на характерні ролі,— додав до цього й Іван, який слухав мою розмову з Садовським.
Почувши, що платня і Затиркевич і Переверзєвій залишиться такою, якою вона була до мого вступу в товариство, я заспокоїлась і взялась до роботи. Стеха з п'єси "Назар Стодоля", Мелашка з "Наймички" — це були ті ролі, які мені довелось готувати майже одночасно. За ними пішли такі: Фенна Степанівна з п'єси "Шельменко-денщик", Секлета з п'єси "За двома зайцями". Грала я і Риндичку у водевілі "По ревізії". Не буду писати тут про те, як працювала я над усіма тими ролями, які досить успішно, за свідченням інших акторів нашої трупи, виконувала на сцені. Скажу тільки, що прообразом Секлети була для мене та сама солдатка, про яку я вже згадувала, коли писала про виконання ролі Цвіркунки Заньковецькою.
Терпилиха з "Наталки Полтавки" здавалась мені теж однією з моїх давніх сільських знайомих.
— Непідроблена правда буває тільки у справжньому житті, — учив мене Іван. І я продовжувала знайомитися з сільськими жінками, розпочинати з ними цікаві розмови на різні теми. Я стежила за виразом їхніх облич, за їхньою поведінкою. Ці спостереження дуже згодилися мені в моїй творчій роботі.
Готуючись до виступів на сцені, я мусила власними руками шити і готувати все, що було потрібно для одягу моїх персонажів. Хоч заробітки наші були досить добрі, та на них було дуже багато різних видатків, не кажучи вже про сплату боргів за землю.
А тимчасом авторитет Івана Карповича в товаристві настільки збільшився і зміцнів, що якось непомітно для нього самого все керівництво справами трупи поволі пе рейшло до його рук. У нього був практичний, тверезий розум. Він умів бачити далеко вперед, намічати й планувати господарчі справи театру якнайкраще. Панас та Микола, який був офіціальним керівником трупи, в усьому радилися з ним: Панас у своїх справах режисера, а Микола — в справах репертуару та інших, що були на черзі дня. Отой вплив Івана Карповича і на обох братів і на поточні діла товариства викликав певне невдоволення у декого з артистів, особливо у тих, з ким Іванові доводилось воювати за мистецьке, художнє виконання ролей. Треба сказати, що постійний успіх, яким користувалася трупа в публіки, зіпсував багатьох акторів і вони навчилися шаржувати свої ролі, відображаючи на сцені замість реальних, типових селян якісь потвори. Не говорили потрібним для персонажа голосом і тоном, а огидно патякали, вимовляючи слова в ніс і неприродно розтягуючи їх або вигукуючи, подібно до півнів. Це трюкацтво, пов'язане з різними такими ж неприродними для селянина рухами й вигадками, викликало регіт у малокультурної публіки і актори, чуючи той регіт, вважали себе високо обдарованими майстрами сцени, не гіршими від Кропивницького, Садовського та Саксаганського. Поки на чолі трупи стояв Кропивниць-кий, то такого трюкацтва в театрі не було, бо Марко Лукич майже всі цікаві характерні ролі виконував сам, а коли доручав яку-небудь іншому акторові, то суворо домагався пристойної поведінки на сцені, себто, щоб образ селянина не спотворювався. По інших українських трупах трюкацтво було у великій пошані серед "коміків", але ні у Старицького, ні у Кропивницького ніхто з акторів не насмілювався вдаватись до комікування, яке могло б шкідливо відбитися на художній якості спектаклю. Іван, приїхавши до трупи, відразу побачив, що Садовський чомусь не дуже твердо тримає кермо в своїх руках. Актори у нього "трюкували", до слів своєї ролі додавали іноді від себе. У трупі почалось ворогування одних акторів з другими. Утворились навіть окремі ворожі партії, що не спинялись ні перед чим, аби тільки нашкодити своєму ворогові. Псували один одному виступи на сцені, подаючи не ті, що були потрібні, репліки, перескакуючи через цілу низку речень, пов'язаних із словами свого партнера. Від отаких навмисних помилок пропадали цікаві місця ролі у партнера і разом з тим знижувався, як я вже казала вище, гармонійний, художній хід спектаклю.
Отакий-то був тоді артистичний корабель, біля керма якого опинився поза своєю волею Іван Карпович, що не міг спокійно дивитися на всі ті непорядки, які йшли тільки на шкоду театральній справі.
Настав піст, а за ним і кінець дуже успішного сезону. Ми могли їхати відпочивати. Це вже було на початку 1889 року. Була рання весна. Перед виїздом в нашому номері зібралось чимале товариство. Був і Садовський разом зі своєю Марусею, як він називав Марію Костянтинівну. Розмови були сердечні й навдивовижу теплі з боку Садовського і Заньковецької.
(Продовження на наступній сторінці)