— Пакунок особисто для Сігни Конрад! — Молодик обвів поглядом присутніх і повторив: — Пакунок для Сігни Конрад! — і попрямував повільно до столика, де сидів Хенк.
Той відразу все зрозумів і рвучко підхопився:
— Сігна Конрад вийшла зателефонувати. Вона повернеться за кілька хвилин. Ви її зачекаєте?
— В мене дуже мало вільного часу, — голосно мовив молодик. — А ви б не могли їй це передати?
— Безумовно. Можете не турбуватись.
— Спасибі.
Хенк якомога спокійніше поклав конверт до кишені, допив своє шампанське.
А коли повернулася Сігна, розпашіла і збуджена, тихо мовив їй. майже на вухо:
— Може, ходімо вже звідси? Тут така задуха…
— Безумовно, "Хенк, твоє слово для мене — закон. Ходімо на свіже повітря.
— А може, заглянемо до мене? — багатозначно усміхнувся Хенк.
— Слово справжнього мужчини для мене закон, — несподівано погодилася Сігна, і це чомусь зовсім не здивувало Хенка.
Він задоволено і самовдоволено усміхнувся.
— Життя — прекрасна штука. Чи ж не так, кицюню?
Голос старого хазяїна вчувається вдалині.
Зів’ялі руді конвалії — на мармуровій плиті.
Голос померлої совісті. Собаче виття вночі.
Хто розповість собаці, що коїться в світі оцім.
(Зі щоденника Констанція Девіса)
Генерал Девіс останні дні просто лютував. Всім видавалося, що він перебуває одночасно на всіх об’єктах бази. Він особисто контролював перевірку найсучаснішої електроніки (хоча всі знали, що в електроніці генерал, м’яко кажучи, нічого не тямить), він особисто і неодноразово переглянув досьє на кожного солдата, він довго і чи не з кожним розводився про високий патріотичний дух солдата, про святі обов’язки кожного перед вітчизною, про велику цивілізаторську місію Великої Держави, яка взяла на свої плечі тягар відповідальності за майбутній день кожного землянина в цьому складному сучасному світі.
— А якщо це справді пришельці? — якось після обіду несподівано запитав полковник Форест і хрипло розсміявся, відвівши убік іронічний погляд.
— Що це ти засоромився, ніби хлопчик, що випустив вітер під час уроку? — буркнув генерал. — Я особисто цілком схиляюся до цієї думки. Ото тільки доказів замало.
— Але є хоч якісь? — полковник професійно насторожився.
— По-перше, я не вірю, що в нашому броньованому, забетонованому світі може знайтися хоч одна мисляча амеба, яка здатна… — Генерал затнувся і довго мовчав, врешті роздратовано продовжив: — Одне слово, тому, хто потонув, не страшно згоріти.
Полковник слухав його уважно.
— Серед наших креветок просто не може бути зрадників. Зрада — це людська властивість. А хіба можуть зрадити креветки? Хіба черви можуть зрадити шматок гнилого м’яса? — Генерал довго і якось хворобливо сміявся. — Останнім часом я переконався, що наша електроніка, наші машини мудріші від нас самих. Але ми розмовляємо з машинами на різних мовах. У нас із ними різна природа. А звідки ми знаємо, яка природа в космічних пришельців? Може, наша апаратура слухається їх так, як добрий пес слухається голосу свого господаря? Саме тому я й наказав перебрати всі блоки нашого найновішого начинання… Залиште мене самого, полковнику. Залиш мене, Фред, я дуже втомився. Я вже починаю забалакуватись. Я мушу трохи відпочити. Хай він здохне, той Сіріус, разом із нашим "Зевсом"! І ось тоді ми розкладемо їхні смердючі трупи і зіжремо все до останньої молекули! Фред, забирайся геть!
Проте полковник не квапився виконувати наказ. Він розважливо й безтурботно проказав по деякій паузі:
— Ви нагадали мені один анекдот, пане генерал. Медичний анекдот. Ви ж знаєте, що мій старший син — лікар? Як на мене, досить дотепно… Повзуть по землі два хробаки. Один і запитує: "Що це тату?" — "Це — трава, синку". — "Ах, як вона приємно лоскочеться". — "А оце квіти, синку". — "Ах, які вони красиві й запашні". — "А над нами — небо, синку". — "Ах, яке все прекрасне довкола. А чому ж ми з тобою, таточку, живемо не серед оцієї краси?" — "Бо наша батьківщина, синку, глибоко під землею".
— Фред, забирайся геть, — мовив генерал уже зовсім лагідно.
— Вам сподобався анекдот, пане генерал?
— Я його вже кілька разів чув від тебе, Фред.
— Справді? Вибачте. Мабуть, мені скоро доведеться подавати у відставку. На моєму місці потрібна людина з гарною пам’яттю, — сказав полковник і лукаво примружився.
І от вже майже все…
Запитань вже немає.
Собака виє.
А душа летить.
(Зі щоденника Констанція Девіса)
— Життя — прекрасна штука, кицюню. Чи ж не так? І, мабуть, це прекрасно, що мені так хочеться спати з тобою, космічна богине…
Сігна манірно подивилася на Хенка, а той все ще не підводячись з глибокого крісла, закинувши ногу на ногу, продовжував:
— Віддавна кажуть, що не цікаво жити, якщо знаєш усе наперед. Людське існування, мовляв, просто неможливо собі уявити в системі чіткої визначеності, бо воно тоді, мовляв, буде позбавлене щастя, без якого люди, як ніби відомо, не зможуть жити або ж перестануть бути людьми. Проте не варто беззастережно погоджуватися з такими твердженнями, моя люба. Розумні сучасні люди майже завжди і майже все знають наперед. Принаймні декому із людського племені не відмовиш у здатності віднаходити можливості майже все знати наперед. І від того вони чомусь аж ніяк не нещаснішають. Вони лише, часом кризо усміхаючись, спостерігають за "щастям" тих, хто свідомо нічого наперед знати не хоче. Щоб не злякати полохливого метелика… — Хенк п’яно, але досить стримано розсміявся, — щоб не злякати, не сполохати красивого метелика, який сів їм на плече. Оті мудреці ладні вимазуватися липучкою, аби той метелик щастя приклеївся ніжками, і хай сидить на плечі вже здохлий, зотлілий, хай навіть перетвориться на гусінь, аби лиш не відлетів. Бо щастя легше утримати, аніж потім наздоганяти. Так говорить мудрість багатьох племен. Ти зі мною не згодна, космічна богине?
— Я відчуваю, що ти вже дописав свою геніальну повість, яка принесе тобі всесвітню славу. — Сігна намагалася дивитися на нього закоханими очима.
— Моя шановна Сігно Конрад, життя — прекрасна штукенція, і тому справді ходімо до мене додому, де трохи затишніші умови для спілкування людей, котрі не вимащують свої плечі липучкою…
— Равлик вилазить із своєї мушельки… Слимачок… — На її устах грала бридлива усмішка. — Ну, ходімо вже…
Я тупо дивився на екран, і в моєму погляді не було ні здивування, ні страху, ні будь-якого внутрішнього заперечення, ні жалю, ні образи, ні обурення, ні звичайної батьківської жалості… Нічого. Застигла тінь єдиного бажання, щоб це все швидше закінчилось. Я просто заплакав.
(Зі щоденника Констанція Девіса)
Генерал з’явився у машинному відділенні "Зевса" несподівано. Ішла остання перевірка перед стартом.
— Ну, що тут? — Голос генерала схвильовано дрижав, але його виправдовувало те, що він увірвався зненацька, важко переводячи подих.
— Все гаразд, пане генерал, — крізь зуби мовив полковник Форест. — Все гаразд.
— Екіпаж зайняв свої місця?
— Вже віддана команда.
З полковником Форестом вони піднялися в кабіну пілотів. Двоє молодих струнких хлопців в оранжевих комбінезонах з відкинутими шоломами зустріли їх, хвацько виструнчившись.
Батько з сином зустрілися поглядами.
— Ми готові до виконання програми "Зевс". Наше самопочуття відмінне. За нас можете не турбуватися… — І трохи стиха. — Все гаразд, батьку. Я в прекрасній формі.
Генерал дивився на сина майже розпачливо, він простягнув синові пакет:
— Командире "Зевса", ознайомтесь з деякими подробицями програми, — сказав офіційно.
Джозеф розірвав конверт, стоячи струнко, уважно прочитав.
— За систему синхронізації катапультування ми можемо бути спокійні? — запитав трохи згодом.
— Так. Цілковита гарантія, — буркнув полковник Форест.
— Програма зрозуміла, пане генерал!
— В тебе немає ніяких запитань, сину?
— Запитань немає. Програма буде виконана. До зустрічі на Землі!
В очах сина генерал не побачив ні здивування, ні страху, ні внутрішнього заперечення, ні жалю, ні образи, ні обурення, ні звичайної людської жалості до тих, хто мав загинути — нічого! В погляді сина, в погляді бравого манекена, застигла усмішка і лише тінь єдиного бажання — пошвидше стартувати.
"Боже, якого немає, і це мій син? Це моє продовження?"
— Бажаю успіху! Старт дозволяю.
Потім генерал уважно глянув на полковника Фореста!
— Ходімте ще раз оглянемо основні блоки й системи. Маємо час, Фред, аби максимально перестрахуватись.
Полковник охоче погодився:
— Зайва перевірка перед стартом ніколи не зайва. Полковник пішов першим, за ним — генерал.
(Продовження на наступній сторінці)