— Немає вже Недайборща. Потопили турки всі чайки наші в морі, якими Недайборщ командував… А самі вони, правда, ледь—ледь допливли до Криму, — та допливли—та—ки. Так їх розтріпав наш Недайборщ зі своїми орлами. Половину турецької ескадри з сейменами та яничарами на дно пустив… А на більше — сили не стало…
Збоку море шуміло. Козаки дерлися на галеру. Обрій зеленавий раптом засвітився під рожевим. Яремко все життя знав, що на світанні обрій мусить бути рожевим, а не зеленавим, — а от маєш… Таке тільки на морі буває. І хто побачить оту зеленавість, отой зелений промінець — той, кажуть, зазнає щастя… Все здавалося примарним, дивним, несправжнім. І сам Яремко здавався собі несправжнім. І Клюсик, і оце навіть море з галерою — все ніби чарівний сон, який ось—ось має скінчитися, а після сну почнеться страшна й безнадійна дійсність. Зараз, зараз хтось тебе штовхне — і ти прокинешся…
Господи, ну, якщо це навіть сон, то нехай Клюсик уві сні розкаже, що ж то таке сталося, що він не мертвий, а живий…
— Клюсику, а ми ж за тебе молебень відправили. За твій упокій свічки у церкві ставили. І батюшка Григорій на Січі так же ж тебе згадував гарно, аж ми всі плакали… А як же ж це воно вийшло? Що — ми Бога обманювали, чи що? І я ошукав. Бога теж?
— Диви, який правовірний наш Яремко!.. Не переживай! Ніхто Бога не обманював, бо його й не обманеш. Християнина Тимоша Клюсика і справді нема на світі…
— А ти що — не Клюсик чи що?
— Нема християнина Клюсика, а є мусульманин на ім’я…
Та й замовк. Яремко почекав—почекав, а коли не дочекався, запитливо поглянув на Клюсика. І той відгукнувся:
— А навіщо тобі знати моє мусульманське ім’я? Я й так надто багато відкрив тобі…
— Та ти ж мені ще нічогісінько не сказав! Я й досі не можу зрозуміти, хто з нас на яком}’ світі: ти на нашому чи я — на твоєму?
— А що — я не схожий на живого? — бісівські іскорки кресонулися в очах, а вуса заворушилися по—тарганя—чому.
— Та схожий же! Навіть більше ніж схожий!.. Але ж я тримав твою голову в руках — відрубану!
Клюсик уважно поглянув на Яремка і мовби знічев’я запитав:
— А ти точно знаєш, що мою?
— Так точно, як оце я тебе бачу!
— Справді? Перехрестись!
Яремко хотів перехреститися, але Клюсик не дав, ухопив за руку.
— Іди ти знаєш куди, бусурмане чортів?! Тьфу, нечиста сила! — вилаявся Яремко.
— Сідай на камінь, хлопче, — щось вирішивши в душі, промовив Клюсик. — У ногах правди немає. Сідай і слухай мою оповідь. Тільки заприсягнись, що нікому нічого про це… Тільки одному Авдиторові.
— Нікому — нічого, їй—богу!..
Клюсик зміряв Яремка довгим поглядом. Знову подумав — і почав:
— Тоді слухай…
Вони повсідалися на каменюки. Море, що виглядало з—за куща кизилу, кидало свої важкі хвилі на берег, летіли бризки на кольорові камінці, хоч вітру й зовсім не було. Світання було тихе й ласкаве, навіть не вірилося, що довкола стільки трагедій, стільки крові та мук… Десь — напевне, посеред моря, — був шторм, і оце тільки зараз докотилися сюди хвилі тієї веремії…
— Ти, Яремку, напевне, не забув, що перед боєм при Синопі я зголив свій оселедець?
— Зголив?.. Забув!.. А взагалі…
— Та я ж тобі ще показався без оселедця і запитав: чи схожий я на турка. А ти відповів: як свиня на коня. Я тобі ще по шиї дав за це… Ну, не дуже, а так… Ти ще запитав, чому я без оселедця, а я…
— А ти сказав… Чекай, я згадав… Ти сказав, цирульник схибив — хвиля гойднула чи що — і відчесав половину оселедця; то ти сказав: ріж і далі, новий нарощу, якщо голову збережу… Пообіцяв, а голову не зберіг…
— О! Все правильно!.. Я в твою душу заронив це зерно… І в душі всіх хлопців із чайки. Всі вже настроїлися на те, що із Клюсиком може статися якесь нещастя: голову голив — і невдало, без оселедця залишився, а потім сказав, що новий виросте, якщо голову збереже… Якщо… Всі мовчали, щоб біду на мою голову не закликати, але думали про одне… Ясно?.. Розумієш?
— Щось розумію, а щось і ні… До чого тут одне до другого?
— А до того… До того, що коли я кинув вам мішок із золотом, а з ним і турецьку голову в моїй шапці, то ви тут же повірили, що то — я!.. А воно ж була ніч, хіба роздивишся гаразд? А коли я не повернувся на чайку і ніде мене не знайшли, то ви всі й вирішили, що то — моя голова!..
— Та це неймовірно! — махнув рукою Яремко. — Як це так?! Ти що — отак біг та й побачив схожого на себе турка? Узяв — і голову йому стяв? Та не може бути такого, Клюсику! Це тільки в казках таке буває!
— Ну, якби я не зустрів турка, хоч трохи схожого на себе, то я би просто повернувся до себе на чайку… А тут мені поталанило. Дивлюся — лежить на полубі убитий. Не те, щоб надто схожий на мене, але… Ну, ніс трохи кирпою стирчить з пиптиком на кінці, як у мене, а все інше… Та ще вуса тарганячі, як у мене… Ну, махнув шаблею, вхопив ту голову, натяг на неї мою шапку — ледь налізла, думав, що доведеться збоку трохи розпорювати… Але обійшлося… Ну, а далі — все дуже просто: кинув отой мішок, а за ним — і голову… Навіть твій страшний крик почув — аж пожалкував і за тобою, і за собою…
Яремко сидів, не ворушився, не спускаючи очей з Клюсика.
— Ну, а навіщо було тобі робити оце все?
— Авдитор — ну, Петро Скрипник, — сказав, що ліпше буде, якщо всі.знатимуть, що я загинув… Ну, от я й придумав таку штуку!.. А сам тим часом переодягся в турецьке вбрання — там і клопоту ніякого — чалму на голову, та й…
— Чекай, чекай, а турецька мова?!
— А ти думав, що я тільки латину й знаю?
— Але навіщо тобі здалася ота Туреччина?
— А навіщо вона потрібна була Авдиторові? Як по—твоєму?
— Так ти… — і Яремкові перехопило подих.
— Еге ж!.. Козацький джасус! — закінчив за Яремка Клюсик. — Оце і все, що я тобі можу сказати. Все інше ти міг би довідатися в Авдитора. Але навряд чи Авдитор тобі хоч щось розповість. Ти ж його знаєш. То й питати не будеш!
— Та вже ж… — неохоче озвався Яремко. А потім глянув на Клюсика і почав витирати сльози.
— Чого ти плачеш, дитино?
— Та — яка там дитина?
— А все одно ж я тебе впізнав!.. То чого плачеш?
— Бо не можу собі повірити… І простити собі не можу, що колись повірив… — І він укляк на коліна, а потім обняв Клюсика, уткнувшись йом}’ у груди мокрим лицем…
Клюсик мовчки гладив його по плечу і посмутнілими очима дивився на море… Зовсім недалеко — його Україна. Як хотілося йому хоч на часинку, хоч на хвилинку опинитися на рідній землі, почути рідну мову, побачити рідні обличчя…
— Яремку, — мовив він трохи не своїм голосом. — Маємо мало часу… Як там твоя сестричка?
— А що їй зробиться? Живуть з Петром, двох дітей уже мають, дасть Бог — то й третє буде, тебе часто згадують — усе Марійка, звісно, та й Петро… Марійка все журиться, що ти так невчасно пішов на той світ…
— Як же так? А вона ж думки читати вміє… А тут і не вчитала, що…
— Може, й не вчитала… А може, щось і вчитала… Але все одно згадує тебе…
— Спасибі їй… Хороша в тебе сестриця, Яремку! Жаль — не мені дісталася!.. Дуже вже ж вона мені до серця припала, — і він торкнувся свого лоба, де колись сяяли аж дві гулі, набиті Марійкою в день їхнього першого знайомства над Дністром.
— Не забув навіть цього? — мимоволі всміхнувся Яремко.
— Таке ніколи не забувається… Аж іскри з очей сипонули. І досі сипляться, як згадаю…
Вони ще трохи посиділи мовчки… Яремко хотів багато розповісти Клюсикові, але розумів, що часу обмаль і нічого не встигнеш…
Одне тільки запитав:
— Ти ж, як я розумію, був у Стамбулі… А чому ти тепер тут?
Клюсик подивився важко.
— Треба, і я тут… Треба було запобігти смерті гетьмана Михайла, треба було ще дещо зробити… Але на цей раз не вдалося… Зрада одного чоловіка, нерозумність і непослідовність другого, гарячковість третього — все це дуже нашкодило нам… А ще більше нашкодить у майбутньому татарам… Не змогли ми відвести біду від них… А втім — будемо думати про майбутнє з надією. Може, потім удасться те, що не вдалося цього року…
— Я знаю, хто зрадник, Клюсику! — похмуро мовив Яремко.
— І я знаю… Тепер він гетьман. Він слухняно робить те, що наказують йому турки й поляки… Але недовго йому гетьманувати. Авдитор довідається — і злетить зрадницька голова…
— Авдитор зараз у Москві… Затримався надовго, не зміг піти з нами в похід…
— Нічого, скоро буде в Києві…
Клюсик поглянув ласкаво. Підійшов до Яремка ближче, обняв.
— Ну, малий, заспівай мені тихенько—тихенько пісеньку на прощання. Коли ще побачимося?
— Не знаю…
— Пісні не знаєш?
— Пісню знаю… Тільки не співається…
— Заспівай, щоб мені веселіше на чужині жилося. Яремко зазирнув в очі Клюсика і тихенько завів:
А ми просо сіяли—сіяли…
І Клюсик підхопив:
Ой, дід—ладо, сіяли—сіяли…
Скупа сльозина покотилася по його щоці. Хлопці з галери махали руками: скоріше, мовляв. А Яремко нічого не помічав. Він бачив тільки Клюси—кову сльозину. І чув тільки пісню, що лилася з його вуст…
ЕПІЛОГ
Це — епілог нашої розповіді. Але не епілог подій, які відбувалися 1627–1628 рр. на Україні та в Криму.
Ще будуть битви на кримській землі між військами Шагіна та Кантеміра.
Того ж таки дня, як Яремко і його товариші попливуть на галері до рідних берегів, Шагін—Герай виведе під мури Кафи Кантемірового сина Іштерека. Ось що напише про це пізніший історик: "Один з Кантемірових синів попав у руки Шагіна живий — він наказав стяти його голову під мурами Кафи, на очах старого Кантеміра, що дивився з мурів".
Саме тієї ж години Закривидорога викраде з гарему Шагіна—Герая найкращу наложницю — Гал. ю Шлапаків—ну і, незважаючи на дві рани, понесе свою суджену аж до Арабатської стрілки, а потім стрілкою, а потім через протоку, яка з’єднує Азовське море з Сивашем, переправиться з товариством і Галею на український берег…
Гетьман Мізерниця приведе військо запорозьке на Січ. А там козаки, обурені його зрадою, скинуть Павла Мізерницю з гетьманства, засудять до смерті — і втоплять…
…На березі Дніпровому стояли дві жінки. Що одна—Ганна Дорошенкова, гетьманова дружина, а що друга — то козачка Мокрина Закривидорожиха. Стояли вони по коліна у теплій дніпровій воді й дивилися на південь.
Ганна ще не знала, що вже вона вдова, але серце її чуло біду для себе та своєї родини. Стояла вона й дивилася вдалину, а серце віщувало: більше не побачить вона До—рошенкових ясних очей…
Закривидорожиха стояла і чекала на сина… Та не знала вона того, що їде син додому поранений, але живий, та ще й везе невісточку Галю. Не відала вона, що з цією невісткою—грішницею не схоче вінчати Андрія канівський піп, але все одно житимуть вони щасливо й довго і матимуть дітей та онуків багато…
Сидітиме Галя у світлиці, згадуватиме свої дві бусурманські неволі, згадуватиме жіночий монастир і, дивлячись на своїх дітей, співатиме пісні,які сама ж і придумала. А пісні придумувати — то теж гріх… Та все одно Галя гріха не боятиметься… І казатимуть через багато літ люди, що то вона й склала оту пісню про те, як на горі женці жнуть, а попід горою, яром—долиною козаки йдуть. Казатимуть, що то вона придумала слова про козацького полководця Михайла:
Попереду — Дорошенко!
Попереду — Дорошенко —
Веде своє військо,
Військо запорізьке
Хорошенько!
А все, що є далі в тій пісні, то це вже придумали інші люди.
Над Трубежем стоятиме Ганя—Бібігуль і, поклавши руку на живіт, чекатиме на свого коханого чоловіка Яремка. Ой, як багато хотілося їй йому розповісти, ой, як довго б дивилася вона в його добрі очі…
А хвилі Трубежу—Трубайка плинуть—плинуть у Дніпро, а Дніпро — в далекий світ, у Чорне море…
1987
Примітки
1
Тобто січень 1627 року. В ті часи в Російській державі Новий рік починався з вересня.
2
Іди—но сюди! (тур.)
3
Дівоча вежа (тур.)
4
Музичний інструмент тих часів.
5
Мир вам! (араб.) — традиційне привітання, вживане у мусульманських країнах.
6
Добридень! (тур.)
7
Чарівна, красуня (тур.)
8
Айякланма — заколот (тур.)
9
Чи говорите ви по—німецьки? (нім.)
10
О, так, так! (нім)
11
Гарна жінка, добрий, великий викуп! (кр. — тат.)
12
Яшмак — шарф, яким прикривають обличчя мусульманки (кр. — тат.).
13
Ор — Капу — Перекоп, у перекладі з кримсько—татарської — Двері фортеці.
14
Сипахи (спаги, спагії) — вояки султанського кавалерійського корпусу (тур.).
15
Чауші — наглядачі за поведінкою яничарів у бою. Вони їздили на пофарбованих конях, щоб їх було добре видно серед маси вояків (тур.).
16
Як ся маєш? — Вельми добре (молд.).
17
Фіул дракулуй! — Чортів син! (молд.).
18
Біне! — Гаразд! (молд.)
19
Командир яничарської військової одиниці (тур.).
20
Сайталаш — кисле угорське вино.
21
Сеунч (суюнч, суюнчі) — добра вість, донесення; сеунчем називався також гонець і нагорода цьому гінцеві за добру вість (тур.)
22
Рагль — приблизно 400 гр. (араб.)
23
До міста! (грецьк.)
24
Шайтан акинтиси! (Шейтан акинтиси) — Чортова течія! (тур.)
25
Кирим—Ада— Острів Крим (кр. — тат.) — так (островом) називали татари Кримський півострів, відділений від материка тонким перешийком.
26
Езан — заклик муедзина сотворити молитву—намаз (араб.)
27
"Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед — пророк його…" (араб.)
28
Віц— королівський указ (польськ.)
29
Урус— руський (тур., кр. — тат.); так називали турки й татари українських козаків.
30
Ескі—Кирим — Старий Крим, перша столиця Кримського ханства (кр. — тат.)
31
Бейлербейство — область, провінція Османської імперії. Бейлербей (тур.) — правитель провінції, області.
32
Девшірме — примусовий набір хлопчиків, підлітків та юнаків з християнського населення Османської імперії та сусідніх країн для підготовки з них, після омусульманення, яничарської піхоти — ударної сили армії Османської імперії.
33
Ушак — слуга (тур. та кр. — тат.).
34
Собака, син сучий син (араб.).
35
Гулам — слуга, зброєносець (тур.).
36
Ешкийя — розбійник (кр. — тат.)
37
Ада — острів (кр. — тат.)
38
Юзбаші — десятник (тур.), керівник найменшої військової одиниці в яничар та сейменів.
39
Душман — ворог (тур., кр. — тат.).
40
Кандійський зіндан — темниця на о. Кріт (Кандія).
41
Яхші— добре, гаразд (кр. — тат.).
42
Палван (пехлеван) — богатир—борець (перс, тур., кр. — тат.).
43
Аманат — заложник (тур., кр. — тат.).
44
Гальт! — Стій! (нім).
45
Зер шлехт — Дуже погано (нім)
46
Яман — Погано (кр. — тат.).
47
Різник (кр. — тат., тур.).
48
Розказ — наказ, розпорядження (польськ., давньоукр.).
49
Хто там? (тур.)
50
Бьолюк(бюлюк, булук) — військова одиниця у яничарів, полк (тур.).
51
Доброго ранку! (кр. — тат.)