І тут же кинули гаки на сусідню галеру, почали підтягуватися до неї, аби перестрибнути на її палубу, поки яничари та сеймени ще не прочухалися після залпу.
— Скоріше, хлоп’ята, скоріше, товариство! — стогнав від збудження Недайборщ і аж скреготів зубами з досади, що він уже немолодий і перестрибувати з борту на борт для нього вже марна справа.
Хлопці поперестрибували і розпочали бій з рештками яничарів та сейменів, але тих було ще багато. І тут Недайборщ побачив, що йде ще одна галера, відчув — не побачив, а тільки якимось відчуттям відчув! — що турецькі гармаші зараз дадуть залп по палубі, де вже перемагають козаки, — і закричав, перекриваючи все:
— Хлопці, негайно униз, до веслярів, а то вас зараз з гармат як цуциків у море викинуть!..
Хто почув, хто ні, хто у трюм, а хто ні, але гахнув залп — повз Недайборща наче вихор страшенний промчав (як отоді, торік!), і відчув старий отаман, що його прибило чимось до щогли. А вже потім відчув біль у правому плечі. Хотів узяти люльку в зуби (він її тримав у правій руці), та відчув, що ні люльки, ні правої руки десь немає. Немає — і все!..
До самого ранку кипів бій у морі. Дев’ятьом чайкам удалося захопити п’ятнадцять галер із сорока п’яти. Але більшого досягти вони не змогли.
Недайборщ наказав перев’язати йому плече, щоб зайве кров не лилася, і попросив собі чиюсь люльку в зуби.
— Прив’яжіть мене до щогли, а то я можу впасти, — сказав він. — Мені ще й у ногу поранило, але то вже таке…
— Може, ляжете, батьку?
— Ні, тільки стоячи!
Тридцять галер, перегрупувавшись, пішли на п’ятна—дігять суден з козаками та невольниками. Тепер уже бій був вигідний для яничарів та сейменів. Збиті в купу, оточені, пошкоджені галери виявилися чудовими мішенями для гармат, мушкетів та гаківниць…
Залишався останній варіант: сідати на весла і йти на таран.
Турецькі галери стріляли по зайнятих козаками суднах, а козаки разом з невольниками розганяли свої галери на повний хід. І от одна вже пробилася до найбільшої галери — з Джанібеком на борту. Удар! У пробоїни одного й другого судна пішла вода. Захиталися галери, почали стрибати турки у воду. Ех, якби більше було суден у козаків! Ех!..
Джанібека витягли з води яничари, що стрибнули за ним з іншої галери. Порскаючи, мов кіт, що скуштував купелі, Джанібек—Герай кричав:
— Жодного гяура не рятувати! Хай тонуть!
І козаки тонули. Одна за одною билися галери об галери, тріщали, переверталися, лунали крики, постріли, вибухи…
Недайборщ уцілів у цій веремії. І його галера була останньою, що залишилася на плаву.
— Хлопці, відчіпляйте чайку — і між турецькими галерами — у Крим! Скоріше! — кричав він. — Турки зараз усі на мене дивляться!
Він не помилився! Туркам дуже хотілося взяти живцем козацького адмірала! Хотілося взяти живцем, відвезти в Стамбул, показати його всім, а вже потім зідрати з нього шкуру й набити соломою!
Турки вже залазили на його галеру, вже бігли до нього, радісно роззявляючи роти. І тоді він кинув тліючий гніт у пороховий погріб, на розсипаний порох.
Кинув — і засміявся радісно, що так ловко в нього вийшло!
І гримнуло!..
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ, присвячений розмові великого коронного гетьмана Станіслава Конецпольського з його королівською милістю Сигізмундом Третім про вельми важливі для Речі Посполитої справи
Воєвода сандомирський, великий коронний гетьман, староста бузький, барський, ковельський та інший — пан Станіслав з Конецполя Конецпольський — ніяк не міг усидіти в розкішному кріслі напроти його королівської милості Сигізмунда Третього. Старий король намагався хоч якось угамувати пристрасті, які аж розривали душу хороброго гетьмана, — але йому це не вдавалося.
— Ці схизмати полізли в Крим — допомагати, бач, нікчемному Магометові й його братові — цьому катові Шагіну!.. І все це — без мого відома, все це без відома вашої королівської милості! Доки це буде? Ось буде сейм — і я ставлю на сеймі питання!..
Конецпольський аж задихнувся і на якусь мить припинив свою гнівну тираду. В цю тираду негайно включився зі своїм словом король:
— І яке ж питання хоче поставити пан гетьман, воєвода і староста?
— Яке? Звичайне питання, що його ваша королівська милість ніяк поставити не наважиться, — про ліквідацію Запорізької Січі і про переведення козаків у стан залежних селян! Хай сіють гречку і курей щупають, сто дяблів кожному з них у печінку!
Король Сигізмунд набурмосив свої брови. Йому подобалася відданість Станіслава Конецпольського, але не подобалося його бажання вирішувати проблеми замість короля. А крім того, к чому весь оцей фейєрверк пристрастей?! Він, Конецпольський, державний муж чи звичайний хлоп’як?
— У короля теж є голова на плечах, — різко відповів він, перебиваючи дальші слова, які вже хотіли злетіти з вуст Конецпольського. — І король цією головою думає!.. і з яких це пір Шагін—Герай, який чотири роки тому викинув турків з Криму, став вважатися катом? Що — Кантемір не є катом разом з Джанібеком?
— Кримські мурзи скаржилися! — почав доводити Конецпольський. — Шагін—Герай нещадно рубав їм голови!
— Хай не продають Крим туркам — то й голови не летітимуть!
— Але ж… Але ж Річ Посполита підписувала договір не з татарами, а з турецьким султаном!
— Так, із султаном Османом Другим… — почав король і хотів був закінчити фразу: "…у полоні в якого перебував нинішній пан коронний гетьман Станіслав Конецпольський", — та вчасно передумав, щоб не викликати у свого співбесідника бурі гніву. — А Османа Другого давно вже нема!..
— Але ж договір — чинний!
— Звісна річ, пане коронний гетьмане!
— А чи є чинним сеймове затвердження ординації Війська Запорізького? Ота сама ординація, яку склав я скоро три роки тому? Я пам’ятаю кожне слово в ній, бо я сам її складав!
І Станіслав Конецпольський тут же процитував:
— Прийнявши ординацію, стверджуємо цілком волею нинішнього сейму, що вона для них, згідно з вищепойме—нованою постановою, буде достатньо в усьому виконуватися нами і Річчю Посполитою. А якби козаки, зневаживши цю нашу прихильність (у чому ми щодо них не поручимося), не захотіли поводити себе, як написано в ординації, тоді оголосимо їх відкритими ворогами нашими і Речі Посполитої і для покари їхньої накажемо виступити гетьманові та військові нашому…
Король поглянув на Конецпольського з докором.
— Хоч я і в літах, — спробував пожартувати він з певною дозою сумовитості, — але пам’ять іще маю. Пам’ятаю свої віци, пам’ятаю і рішення сейму, пам’ятаю й багато чого — і серед усього цього Хотинську перемогу, здобуту нами разом з козаками…
— Ми перемогли б і без козаків… — почав було Конецпольський. — Надто багато вони стали брати на себе після тої перемоги.
— Бо треба признатися і в тім, що надто багато вони взяли на свої плечі і для цієї перемоги… Вся Європа, весь світ і досі шле свої захоплені вітання з приводу порятунку християн завдяки Речі Посполитій, — і тільки пан коронний гетьман Станіслав Конецпольський з приводу й без приводу лютує на моїх вірних підданих!
— Пан Конецпольський не лютує, — трохи збавив свій гнів коронний гетьман. Але здаватися він не збирався. І тому сказав: — Пан Станіслав Конецпольський обстоює інтереси Речі Посполитої. Пан Станіслав Конецпольський не хоче, аби в нинішній тривожний час, коли ми тяжко воюємо зі шведами, Османська імперія розірвала договір і пішла на нас із півдня!
— Османська імперія давно б уже розірвала договір і пішла на Річ Посполиту війною, якби її з нашого півдня й зі сходу не стримували козаки, що їх пан коронний гетьман зволить називати схизматами, здрайцями й розбійниками. Чи не так? Хіба торік не козаки разом з Хмелецьким не пустили турків на наші землі і не дали їм набудувати там фортець? Якби вони на кожне "апчхи!" чекали від нас "будьте здорові!", то ті фортеці давно б уже стояли, а турецькі гармати вже дивились би на Київ, а може, й Варшаву!..
— Ваша королівська милість зволить жартувати, — відповів Конецпольський, — але сьогодні нам не до жартів. Козаки без дозволу вашої королівської милості, без дозволу великого коронного гетьмана полізли в Крим. їх треба негайно повернути назад і перепросити турків…
— Щоб зглянулися на Річ Посполиту, щоб не ображалися на неї, — так, пане гетьмане? — круто повернув голову до Конецпольського король Сигізмунд.
— Не зглянулися, але… Але ж договори треба дотримувати…
— Дотримувати? — перепитав Зигмунт. — А коли вони пишуть у договорі, що обіцяють стримувати татарів від нападів на наші землі, а самі тим часом посилають величезну татарську орду під проводом родичів Кантеміра на Україну, — то це що? Дотримання договору? Та якби два роки тому Дорошенко чекав, поки пан коронний дозволять йому бити бусурманів (і де? Під Білою Церквою! Майже під Києвом! Не на Дикому полі, а на питомих землях Речі Посполитої!) — то Кантемір розкинув би свої шатри отут—о, на березі Вісли! Пан коронний гетьман ненавидить козаків, це я знаю, — і ця ненависть заважає йому бачити, звідки йде справжня гроза для Речі Посполитої!
(Продовження на наступній сторінці)