— Так сюдою ж ближче!.. — відповів Оксен Цьопа. — Швидше Парасю побачимо!..
Спускалися вони кільканадцять хвилин, аж поки вибралися на рівне. Там ізнов посідали на коней і, пригинаючись від віт волоських горіхів та кизилу, що росли обабіч стежки, виїхали на дорогу.
Музика долинала вже голосніше й виразніше. Вигра—вали—витинали скрипоньки, бив—барабанив із веселим видзвоном бубон, струнно—рвійно вигравали цимбали.
— Весело комусь! — усміхнувся Гостинський і поглянув на Оксена Цьопу, чекаючи від нього відповіді.
Та Оксен чомусь не відповів. Якась дума була в нього на лиці. Він стьобнув свого коня — і копита дзвінко за—татакали по твердій крем’янистій дорозі… А музика мов била коневі у такт — весело, швидко, ненаситно—радісно, і кінь Цьопин не біг — летів під цей супровід…
Та раптом кінь зупинився. І пан Гостинський збагнув. Бо побачив юрбу веселих людей у дворі, бо побачив у світлі запалених смолоскипів весело—радісну, натхненну од свого щастя молоду і тихого, замисленого від несподіваного повороту долі молодого. І та молода була Парася. Бо з тисячі дівчат з різними іменами тільки їй, рум’янощокій, кругловиденькій, грайноокій, личило це веселе ім’я.
Оксен Цьопа відійшов у тінь від крислатого горіха і, завмерши, дивився на весілля. Обличчя його зблідло. Він ухопився за шаблю, потім за пістоля.
— Ану, тихо! — загримів його голос — і пан Владек аж здивувався: такий отой вигук був гучний, грізний і страшний у цьому веселому співі, танці й виграванні.
Змовкли скрипки; цимбали — за ними; тільки ще бубон разів кілька стукнув, а потім, спохопившись, і він замовк. Усі обличчя повернулися на голос Оксена.
Оксен виїхав з тіні горіха. В руці тримав пістоля. За мить виїхав за Оксеном і Гостинський, сам не знаючи чого, але виїхав.
Ніхто не запитав: "Хто ти, добрий чоловіче?" — всі знали, що це Оксен.
— Вечір добрий! — промовив Оксен.
Усі мовчали, дивлячись на пістоль, націлений на молоду пару, і тільки Парася дзвінко відповіла:
— Добрий вечір, Оксене!
— Гарно ж ти мене стрічаєш — з музикою! — сказав він.
— А як можу!
— Чом не кличеш у гості?
— Бо не про тебе, Оксене, наше весілля!
— Забула, як присягалася?
— Ні, не забула! Це ти забув учасно приїхати, Оксене!
— Ану, не розоряйся тут! — загули хлопці та чоловіки, отямившись після першого потрясіння, викликаного появою Оксена. — Дівка обіцяла три літа тебе чекати, четверте літо чекала, п’яте терпіла — скільки ж іще бути тобі вірною, як ти по своїх Стамбулах ганяєш?! Ото маєш шаблю — ото й твоя жінка!
— Чув, що люди сказали?
— Вони ще мого слова не почули! Так от! Бери! — і важко пролунав постріл з пістоля.
— Ах! — вирвався зойк із сотні грудей.
Але ніхто не впав. Куля не влучила у Парасю, бо пан Владислав Гостинський ударив знизу кулаком по пістолю — і куля пішла у вечірнє небо.
І тут усі кинулися на двох вершників. І вже стягли їх з коней, і вже посипалися на них удари кулаків.
Та пролунав, перекриваючи весь оцей розлючений гомін, голос Парасі:
— Стійте! Не руште, люди!
Підійшла до горіха, відіпхнула від Оксена та незнайомого їй Владка хлопців.
— Що ж ти, Оксене дорогий, казав про добрий вечір, а сам зі злом приїхав? — запитала вона, блиснувши своїми веселими очима. Та лихим був цей виблиск. — Що ж це ти надумав моє серце прострілити, Оксене? Хіба забув, як казав, що життя за мене готовий оддати, а тепер забрати моє життя надумався, якраз тоді, коли до мене щастя прийшло?
Завирували люди довкола. Ще мить — і відірвуть Парасю від Оксена, і розтопчуть, розірвуть і Оксена, і його товариша…
— Відійдіть! — рішуче сказала вона. І всі зрозуміли, що ця Парася вдатна не те що чоловіком командувати, а й сотнею козаків…
І тихо, але твердо сказала Оксенові:
— Чекала на тебе, Оксенчику! Довго чекала! А серце твоє не почуло! Що ж, не судилося!
— Почуло моє серце! Ти мені в морі приснилася!
— Пізно почуло твоє серце, Оксенчику! Хай нам обом Бог простить! А тепер — прощай!
Стала навшпинечки, поцілувала козака і у тиші пішла на своє місце до розгубленого молодого…
Уранці двоє вершників вибиралися на Шаргородську гору, що зі сходу нависла над Могилевом. Виберуться вони на гору — та й помчать туди, де сонце сходить.
Сонце висяювало в очах, і Оксенові думалося про втрачену навіки Парасю, а Владиславові — про пану Анельку, яка десь на нього чекає… А може, не дочекалася так само, як Парася?
Через три дні дороги у пошуках Анельки вони знайшли польський цмєнтаж, де побачили могили її батьків та свіжі квіти на них. Отже, Анеля десь тут, отже, вона жива…
Ксьондз, побачивши біля себе двох подорожніх, запитав:
— То є пан Гостинський? Владислав?
— Так, єстем панем Гостинським! А звідки святий отець знає моє прізвище та ім’я?
— О, та тут усі знають прізвище та ім’я пана Гостинського, що втрапив до турецького полону в битві під Цецорою, а потім опинився на галерах. Бо геть усім панна Анеля повідає про свого пана Владка і всім каже, коли стрінуть його, аби знав: панна чекає на нього!
— Де ж вона нині?
— Гадаю, що вона зараз у жіночому монастирі. Це недалеко — миль за сім звідси!..
— У кляшторі?
— Ні… Вона любить ходити до православного жіночого монастиря, де ігуменею чесна мати Параскева. Там — жінки, які втішають її душу, слухають її розповідей, оповідають своє — от вона і знаходить там утіху душі своїй… їхатимете оцією дорогою попід горою, а далі — лісом. Два дні тому туди, до монастиря, багато козаків та невольників визволених проїхало та пройшло…
Пан Гостинський приклався вустами до руки доброго ксьондза, той перехрестив вірного католика, заразом перехрестив і православного Оксена, благословив їх на дорогу та й відпустив з Богом…
Ох, і мчали ж їхні коні отими милями, мчали ще швидше, ніж тоді, коли вершники женуть їх на бій з ворогом…
І ось, нарешті, він, отой монастир! І ось, нарешті, його брама!
Скочили з коней двоє вершників, постукали у хвіртку. Відчинили їм.
— Чи є тут панна Анеля Ожеховська? — запитав пан Гостинський.
— Є, — приязно всміхаючись, відповіла літня привратниця. — А ви, певне, пан Владислав, що сім літ пробув на галері, втрапивши під Цецорою до турецького полону?
— Так, єстем панем Гостинським!.. Та де ж вона?
— Та онде вона, під старою яблунею! На лавочці сидить… Ой, яка вона буде щаслива!
Пан Владислав побіг до старої яблуні, під якою стояла якась постать у чорному.
— Та ні, не під ту яблуню, — гукнула привратниця. — Управоруч беріть! Вона — у світлому!..
Так, і справді! Як це він не здогадався, що панна Анеля сьогодні мала одягти те ж плаття, в якому вона так любила ходити ще сім літ тому, коли покохала пана Владка?! Стрибаючи через кущі, через купини, через квіти, він летів до своєї Анельки!
І, не добігши десяти кроків, зупинився. Зупинився, щоб же не злякати її своєю несподіваною появою.
— Анелько, — задихаючись, промовив він.
Вона не обернулася. Вона вишивала якийсь узор і, мабуть, не почула його голосу.
— Анелько! — повторив він, відчуваючи, що серце ось—ось розірветься в його грудях.
І тут побачив, що вона чує його. Що сидить з заплющеними очима і їй здається, що то все — марення… Він зробив крок уперед.
— Анелько! — гукнув він. — Це я прийшов насправді — через сім літ.
Вона розплющила очі. Підвелася здивовано. Поглянула на пана Владка — і не впізнала його. В очах — запитання, нерозуміння, подив…
— Це ж я — Владек Гостинський! — сказав він.
І тут вона його пізнала! Бо він же ж, напевне, добре змінився за останні сім літ неволі, каторги, страждань! Але вона пізнала його! Все в неї з рук випало, вона зробила крок, потім другий, а потім… а потім вона опинилася в його обіймах!
— Владку, Владку мій! — прошепотіла вона. Красиві—красиві пізні яблука рум’янилися над ними.
— Владку, мій пане Владиславе! — шепотіла. — Я дочекалася на тебе!.. Я дочекалася! О матка боска, я дочекалася!.. Я маю все!..
І тут пан Владислав Гостинський повторив оті слова, які повторював сім літ на галерах:
— Добридень, кохана Анелько, я осьде!.. Ходімо до ксьондза, і нехай буде в нас щастя на сто літ!
— Я щас… — мовила панна Анелька і повисла на руках у пана Гостинського. Він підхопив її на руки. Вона розплющила очі, вони сяяли, мов два сонця, — і сказала: — Я щаслива, Боже, я щаслива!..
І цієї миті пан Владислав побачив, що два сонця в її очах потьмяніли і загасли.
— Анелько! — ще не здогадуючись, ще не підозрюючи нічого лихого, прошепотів він.
На лиці в неї була щаслива усмішка, на очах — сльози щастя, а очі дивилися в сапфірове небо і не заплющувалися.
І тут мов щось ударило його зсередини.
(Продовження на наступній сторінці)