— Е, ні! — ніжненько сказав святий отець Влязло і гіпнотично, мов удав, поглянув на селюка. — Візьміть цюю хустку, і ми підемо утрьох до самого пана стражника. Коли ми йому віддамо це послання від нечистої сили, то тоді ви можете вільно йти додому. Але обов’язково підіть до свого священика й покайтеся! І скажіть, що це порадили вам отці—єзуїти… А тепер — до пана коронного стражника!
Пан коронний стражник дуже уважно обдивився єдвабну хустку з вишивкою Бібігуль і сказав селюкові:
— Ось тобі чотири динари! Живи, працюй і Богу молися! А про цюю хустку — нікому щоб ні слова! Ясно?
— Все ясно, паночку! — закланявся селюк.
— Ото ж бо воно ж бо і є ж бо! — перекривляючи українців та їхню мову, сказав, криво усміхаючись, пан коронний стражник. — Іди! Ти мені вже більше не потрібний.
Коли дядько вийшов, пан Сондецький уважно подивився на двох отців—єзуїтів:
— Як це вам удалося знайти цього дядька?
— То — дуже довго оповідати, — дипломатично відповів отець Влязло, даючи зрозуміти панові Сондецькому, що все це дуже хитра механіка. — Не в цьому суть! Суть у тім, що Ганна спробувала передати про себе відомості на волю.
— Але при чім тут турецьке ім’я?
— Не знаємо, але здогадуємося…
— Може, Фатьма їй щось розповіла про турків?
— Може, й розповіла! Але є люди на волі, які знають цю дівчину під ім’ям Бібігуль, — висловив глибоку думку проникливий отець Влязло.
— Ну, але як же християнська дівчина може жити під двома іменами — Ганна і Бібігуль? — не міг зрозуміти пан Єжи.
— Просто, — квакнув святий отець Походзіло. — Раніше звали її Бібігуль і була вона туркеня, а потім охрестилася і стала Ганною. Я тільки глянув на неї та на її батьків, як одразу подумав: не рідна вона їм!
— Так—так—так! — затарабанив пальцями по столі пан Сондецький. — Отже, вона могла про все домовитися з Фатьмою!
— Навряд, — повів голівкою, мов принюхуючись до стін, святий отець Влязло. — Якби домовилася, то не довелося б їй випускати оцього повітряного змія!..
— Так, — підводячи підсумок розмові, сказав пан Єжи. — Сьогодні ж. якщо ви не поспішаєте нікуди й почекаєте, я заплачу за вашу старанність і пильність. А зараз я повинен поговорити з цією чортовою дівкою!
Святий отець Влязло тут же поспішно перехрестився. Пан Єжи іронічно позирнув у його бік і продовжував:
— А вас, святі отці, я хотів би попросити послухати нашу розмову в сусідній кімнаті. Вона не повинна вас бачити. Але ви повинні чути її слова, щоб пересвідчитися в тім, яка це хитра особа!.. І все ж вона стане моєю!
Святий отець Влязло згідливо й догідливо закивав вужачою голівкою, а святий отець Походзіло кашлянув — наче квакнув.
— Салам алейкум,[5] Бібігуль! — заходячи в кімнату полонянки, виголосив Сондецький.
Дівчина вскочила з місця, поклала своє вишивання вбік. Поглянула на пана коронного стражника — в руках був поламаний повітряний змій. Так, пан Єжи про все довідався! Навіть довідався її ім’я…
— Мерхаба![6] — намагаючись бути якомога спокійнішою, відповіла Бібігуль.
— Так ти, значить, туркеня?! — гострі очі Сондецького двома чорними гвіздками вбивалися в Бібігуль.
— Так, я туркеня! І всі ваші брехні про кримських татар я розгадала одразу!
— Ти сказала: брехні?! — обличчя коронного стражника налилося кров’ю.
— Так! Я це сказала! І готова повторити навіть перед гетьманом Михайлом і королем Сигізмундом!
— Ти ніколи не побачиш ні гетьмана, ні короля, якщо зараз же не попросиш пробачення у мене, свого повелителя!
Бібігуль зирнула своїми сірими очима просто в розпалений чорний жар стражникових зіниць — і не захотіла йому відповідати. Стояла зі зціпленими вустами, і тільки щоки та лоб побіліли від хвилювання.
— Ти чуєш, бусурманко, що я кажу?! — заверещав пан Сондецький.
— Чую! — відповіла вона. — Я попрошу у вас пробачення тільки тоді, коли ви мене відвезете в Переяслав на Гаптарівську вулицю, до моїх прийомних батьків!
— Ніколи! — відрізав пан Єжи.
— Я давала вам можливість, пане коронний стражнику, вийти з честю з ситуації — а ви не розумієте цього!
— Бібігуль! Ганнулечко! — раптом перемінив свій тон пан Сондецький. — Зрозумійте ж, що немає вам способу вийти звідси, крім покохати мене і стати моєю дружиною! Я пропоную вам руку й серце. Я ні до чого поганого вас не схиляю! Я нічого поганого не жадаю вам! Зрозумійте мою душу: я кохаю вас! Кохам панну Ганну! Ну, я стану перед вами на коліна!.. Ганнулечко! Бібігуль!
І він і справді впав на коліна і почав повзти до Бібігуль, намагаючись поцілувати її ноги. Бібігуль відступала все далі й далі назад, а коли вже відступати не стало куди, почала відштовхувати пана Сондецького від себе. Але він був нестриманий. Він обхопив її тіло своїми пухкими ручками, але в тих пухких ручках була неабияка сила, — він притис її до себе, і Бібігуль відчула, що задихається.
— Та одчепіться, зрештою, од мене, шайтане! — гукнула вона і щосили штовхнула пана Сондецького. Але той знову кинувся до неї.
І тоді Бібігуль, захищаючись, розвернулася і врізала йому по щоці. Звук ляпаса рознісся по кімнаті, відлунив—ся від стін сусідньої кімнати, де сиділа Фатьма, і повернувся назад, до пана Сондецького, який тут же почервонів мов рак. Брутально.
Пан коронний стражник, не тямлячи себе від люті, вихопив пістоля і націлився на Бібігуль. Креснула іскра — ще мить і…
Фатьма—ханим, вилетівши з сусідньої кімнати, вибила пістоль з рук свого пана, і він вистрілив, уже впавши на паркетну підлогу. Гримнуло, засмерділо порохом…
— Ой, Аллах!.. — простогнала Фатьма.
— Собак сюди! — закричав пан Єжи. — Собак! Хай вони розірвуть її на частини!..
Собаки влетіли через хвилину. Вони кинулись були на Бібігуль, та дорогу їм до неї заступила Фатьма, — а пси її добре знали.
— Назад! — гукнула вона — і собаки розгубилися. Вони розгублено дивилися то на Фатьму, то на пана Сондецького. Кого слухатися?
— Підкорися! — прошепотіла Фатьма.
— Ніколи! — відповіла Бібігуль. її всю трясло від страху, але вона не хотіла здаватися.
Пси стояли, тяжко дихали, не знаючи, що їм робити, а пан Сондецький казився:
— Хто він, отой твій хлоп, задля якого ти ідеш на такі неподобні речі, мужичко?
— Він прийде, почекайте, він прийде! — тремтячи від страху й від збудження, гукнула Бібігуль. — Він сам вам скаже своє ім’я, коли зрубає вашу голову. І сам король йому пробачить цей гріх!.. Бо то не гріх — карати негідних людей! — висловилася вона, нарешті, і заплющила очі, готуючись до смерті…
Та собаки раптом перелякано відстрибнули від неї…
Бібігуль похитнулася — і впала на підлогу. Вона зомліла.
Фатьма якусь мить стояла, а потім кинулася до дівчини, почала плескати її по щоках. Потім підвелася, схопила карафу з водою і хлюпнула на обличчя Бібігуль.
Але Бібігуль не прокидалася.
— Пане! Ефенді! їй дуже погано! — закричала Фатьма. — її треба лікувати, а то вмре!
— Нічого з нею не станеться, — процідив крізь зуби пан Сондецький. А потім закалатав у дзвоник.
Заглянуло кілька чоловіків.
— Візьміть її і віднесіть у темницю. У "музичну" кімнату. Вкиньте сіна, щоб не застудилася до краю…
— Пане, — забелькотів один з гайдуків. — У "музичній" кімнаті ота перегородка поламана.
— Добре, що поламана. Хай поживе та подумає над своєю поведінкою!.. Може, стане ласкавішою! У хлопського бидла є непогана приказка: покірне телятко двох маток ссе…
Фатьма підбігла до пана Сондецького, упала на коліна, обхопила його ноги.
— Пане мій! Змилуйтеся! Не треба її нести у в’язницю! Вона ж непритомна! Вона ж — дитина! Благаю вас! Заклинаю вас усім найсвятішим!.. Вона ж умре в тій темниці, а ви навіки візьмете гріх на свою душу!.. Паночку мій, благаю!
— Мовчи, стара гадино! — люто просичав пан Сондецький і вдарив туркеню носком у груди. — Почекай: я ще й тебе туди посаджу, і ти здохнеш там!
Фатьма після удару закашлялася, але продовжувала благати:
— Гаразд, мій паночку! Гаразд, мій повелителю! Посадіть мене туди замість цієї нещасної сиротини! Я відсиджу за всі її гріхи і за всі її негріхи! Паночку!.. Я ж служила вашій сім’ї стільки літ вірою і правдою! Я ж ніколи не заперечувала, не лукавила, паночку мій найясні—ший!.. Змилуйтеся над бідною сиротою!..
— Святі отці, до мене скоріше! — гукнув пан Сондецький, не звертаючи уваги на сльози Фатьми.
З’явилися Казимеж Влязло та Казимеж Походзіло, стали двома чорними тінями біля дівчини, що лежала на підлозі.
— Прошу вас бути при ній, — показав на Бібігуль, — поки вона не отямиться… А як отямиться, переконайте, що треба скоритися долі й мені… Бо ця стара карга виявилася ні на що не здатною!.. Гей, ви, — гукнув пан Сондецький до гайдуків, — несіть її — та поскоріше!
(Продовження на наступній сторінці)