Було Яремкові усього сімнадцять літ, та давно вже знали й шанували його козаки — ще з походу під проводом Ях’ї — Олександра на Синоп, Трапезонт, Кафу, Стамбул… Власне, в цій чайці й зараз зібралися давні товариші по тому походу: Недайборщ, Яремко, серб Йован, чорнолиций Степан, якого ледь не розірвали були яничари при Ячакові. Шкода, що немає Джузеппе й Олександра Чорногорського — подалися вони знову в Європу по нові пригоди… А ще шкодніше, що немає з ними хвацького козака Тимоша Клюсика, не чути його жартів, не чути латинських пісеньок. Немає Клюсика, загинув чотири літа тому в морському бою, а й досі видиться він Яремкові, мов живий.
Та хіба тільки Яремкові?..
— Снився мені наш Клюсик цієї ночі, — зітхнув Недайборщ. Після того як Тиміш загинув, Недайборщ постарів іще дужче — вуса стали білими, оселедець виліз. Клюсик для нього, повного сироти, був як рідний син. У які тільки пекла вони вдвох не лазили, яких тільки тарапат не зазнали — і скрізь вискакували, як циган із чужої стайні; та от чотири роки тому сталося непоправне… — Снився Клюсик мені, — знову зітхнув Недайборщ і перехрестився. — Та такий же красний, та такий же живий—живісінький, ну, як оце ти! Я йому й кажу: "Тимохо, рідний мій, Клюсику дорогий, не з’являйся мені ві сні, бо не к добру це все! Я ж сам твою голову в Яремкових руках бачив, а тіло твоє разом з галерою море забрало!" А він мені каже: "То тобі приснилося!" Я зирк на нього, а він — живий, тільки в одежі турецького аги!.. Це ж він що — кличе мене до себе на той світ, чи що?
— Всі на тім світі будемо, — сказав Яремко, хоч, по честі кажучи, не дуже то він уявляв отой потойбічний світ. Та й не вельми йому хотілося туди. Коли доходило до вибору, кому йти на той світ — тобі чи ворогові, — то Яремко поступався своїм місцем у пеклі ворогові. Так само, як і дядько Карпо Недайборщ…
Хвилі плюскотіли об облавки чайок, легенький вітерець надимав вітрила, весело й тривожно було на душі.
Яремко стояв на носі отаманської чайки й усе вдивлявся пильним молодим оком у морські простори, у безмежжя блакитного степу. Недайборщ дав команду всім на чайках: видивлятися турецького флоту, який мусить з’явитися не сьогодні—завтра.
Зараз Недайборщ не мав стількох чайок, як чотири роки тому, та надіявся, що вдасться йому зупинити й потопити велику турецьку ескадру, яка йшла до Яча—кова. Ця ескадра складалася з кількасот великих та малих галер, що мали привезти все необхідне для будівництва кількох турецьких фортець на Україні. Звісна річ, ці галери мусили супроводжувати й бойові кораблі військового флоту Османської імперії.
Турки знайшли зручний час для проведення цієї операції — так їм, принаймні, здавалося. На Січі запорожців лишилося мало, після блискучої перемоги Дорошенка біля Рокитного й Білої Церкви козаки чекають нагород від короля й сейму, а тому й не бунтують, у морський похід на Стамбул не збираються — султан є союзником польського круля, — а у Сигізмунда зараз інша морока — шведи; от якраз для шведської кампанії в Лівонії король і вимагає від козаків хоча б двадцять сотень вояків; нікуди козаки не дінуться, підуть воювати і в Лівонію, а коли так, то де вони візьмуть сили на якийсь там морський похід?! От якраз, користуючись із такої сприятливої ситуації, можна й спробувати прибути в українські степи та набудувати там фортець.
Турки гадали саме так. Але вони не знали, що цю думку підкинули їм самі ж козаки. Вони не здогадувалися, що всі оці логічні розумування — то хитро закручена козацька інтрига, інтрига Йова Борецького, Петра Скрипника й Михайла Дорошенка. То була пастка для півтисячі галер, для багатьох тисяч вояків і робітників, для мільйонів динарів та курушів казни Османської імперії.
Карпо Недайборщ, хоч і не був утаємничений в усі деталі цієї операції—пастки, добре знав, що в останньому тижні квітня треба чекати біля північних берегів Чорного моря величезної турецької ескадри. І наказ був недвозначний: топити геть усе, в полон жодного турка не брати, дарувати життя тільки невольникам, та й тих передати в розпорядження Брацлавського регіменту, а звідти всі вони мають піти на північний захід, оминаючи Кам’я—нець. Всі ці невольники—веслярі потрібні будуть Речі Посполитій для Балтики та спорудження фортифікацій у Лівонії. А вже потім бранців буде відпущено на всі чотири сторони…
У Недайборща було лиш двісті чайок, і він скоординував їх на зразок великої мережі для ловлі риби. Всього лиш дві чайки на версту! Це було ризиковано — розтягти свій флот на сто верстов у морі, але іншого виходу не було. Треба було обов’язково перестріти турецький флот. Кожна чайка знала свій номер і мала систему умовних знаків для передачі інформації в усі боки. Карпо Недайборщ плив на сотій чайці, і якби до нього прийшов сигнал з чайки двадцятої, що попереду — турки, то це означало б: до ворожого флоту — сорок верстов. Ясно, що одна чайка не може затримати весь флот, отже, треба йти навперейми, по діагоналі, а це подовжить дорогу, доведеться пройти не сорок, а шістдесят верстов по морю. Отак кожна чайка знала, куди їй треба повертатися в будь—якому випадку…
Недайборщ викресав вогню, припалив свою смалену—пересмалену люльку. Ця люлька смерділа тютюном на всю чайку, навіть не будучи припаленою, а коли вже Недайборщ затягувався своїми клятими, деркими, мов жорно, корінцями, то кашляли і чхали навіть дельфіни й катрани в воді й мартини та буревісники попід хмарами. А коли Недайборщ курив свою люльку на Січі, то жаби переставали квакати, а комарі та різна погана мошва відлітали аж ген за пороги…
Недайборщ зачадів своєю люлькою, і око його визирало на світ божий з—під сивої, мов тютюнова хмара, брови, і була в тому оці хитра розбійницька думка, і була в нім козацька весела одвага. А ще ж — і розрахунок та розвага козацького Посейдона, що набачився такого на морях та океанах, чого, може, й старогрецький бог не вдостоєний був бачити, бо хоч він і володар морів, але ж володарі — це не секрет — в силу певних особливостей своєї служби не здатні бачити багато чого у ввірених їм відомствах. Хіба ж бо знає польський круль чи турецький султан, як—то добувається тяжкий шмат хліба селянином, як—то добувається важка перемога над стотисячним військом супротивника?!
Недайборщ, — передбачав. Його вела інтуїція…
Турецька ескадра була ген там, за обрієм, а Недайборщ її "бачив". Зважив, що вона стрінеться з вісімдесят третьою чайкою. Власне, у цьому він упевнився щойно півгодини тому, перед тим, як запалив оцю скажену люльку.
— Пильнуй, пильнуй! — пахкаючи димом, говорив Яремкові. І Яремко відповідав: "Пильную!" Він і справді пильнував, він і справді дивився то на обрій, то на чайки з двох боків. Він дивився — і тут йому починало згадуватися далеке морське узбережжя біля Синоша, і уявлялося йому дране вітрило старого Абдалли, і виді—лася йому дивовижна дівчинка—чорнявочка Бібігуль, яка нині чекає на нього, Яремка, у славному місті Переяславі. Уже їй і заміж пора, її однолітки в Туреччині вже по двоє—троє дітей мають. Але якось сказав їй Яремко: "Почекай, моя Бібігуль, дай мені покозакувати". І сказала вона: "Козакуй іще, Яремку, а я тебе вірно—вірно чекатиму, ні на кого не гляну, ні з ким говорити не буду". Сказав їй Яремко: "Чому ж так? Дивись на людей, говори з ними, ми ж не в турецькій стороні живемо, — тільки хто б до тебе не залицявся, не давай йому руки й серця". І вона сказала: "Ні, ні, ніколи! Тільки ти моїм чоловіком, Яремку, будеш". "Мен сені севгелім!" — так по—турецьки сказала йому вона, і означає це: "Я тебе люблю!" Яремкові незручно такі слова казати, а Бібігуль — ні, бо вона ж дівчина, бо ж Господь Бог створив її для кохання…
Яремко дивився на обрій — і обрій здавався йому рожевим. І чекав він, коли з’являться там смугасте вітрило Абдалли, берег і дівоча постать…
А птиці — білі красиві птиці — ширяли в височенному, безкрайому, дивовижному небі, а море виблискувало під ними, і вони, птиці, виблискували, осяяні сонцем, у підхмар’ї.
Недайборщ, побачивши, що молодий козак замріявся, дмухнув на нього тютюновим димом.
Яремко мало не чхнув, тут же отямився, почав вертіти головою в різні боки…
Аж під вечір од вісімдесят третьої чайки передали: попереду — турецька армада, пливе непоспішливо, ми ухиляємося від бою, будемо йти назирці. Сигнал пішов далі — до сто першої і сто десятої, а звідти — аж до двохсотої чайки. Через годину надійшов ще один сигнал: турецькі галери йдуть трьома колонами. Суден багато.
Недайборщ звелів передати на обидва крила своєї флотилії: чайкам від шістдесятого до дев’яносто дев’ятого номера напасти опівночі на останню третину турецького флоту і відірвати її від тієї частини, що пішла вперед; чайкам від сорокового до сто двадцятого номера наздогнати турків до ранку і, зав’язавши бій, відірвати наступну третину турецького флоту; решта чайок нехай переслідує головну, узброєну найбільшими галерами частину цілий день, оточує її і опівночі при місяці веде бій на знищення; можливі різні зміни — тоді кожній чайці діяти відповідно до ситуації, але маючи на увазі загальне завдання для всіх…
Кожна чайка добре знає своє завдання — одні мусили розривати стрій турецьких кораблів, другі — йти на абордаж, треті — вести обстріл ворога.
(Продовження на наступній сторінці)