Їх чекають смерть чи галери. Розбійник не подарує загибелі свого товмача. Але ж хіба в тім винен пан Славек? То турки, жорстокий народ, отаке чинять... Сто дяблів у печінку цьому дурневі Адамкові. По-перше, так битися не можна. По-друге, грошей він не побачить. По-третє, пан Сулятицький з ним до розбійників не поїде.
— Не їдьте до розбійників. Мені шкода вас, хоч ви й не гідні моєї прихильності, — сказав пан Сулятицький.
— А я кажу, що і ви поїдете. Ми присягалися життям і честю своїх товаришів, що приїдемо.
— Розбійник не дотримуватиме присяг, коли довідається про загибель свого товмача. Він знищить нас усіх. То ліпше буде, якщо...
— Що — ліпше? — заревів пан Адамек і знову кинувся на пана Сулятицького.
Але на цей раз його колишній друг не захотів підставляти своє обличчя під удар кулака. Він стьобнув коня, круто розвернув його назад і помчав до Кафи.
— Стій, негіднику! — несамовито кричав услід йому пан Адамек. Він погнався за паном Сулятицьким, але той виявився щасливішим — його кінь мчав, як птиця, а кінь пана Адамка, перестрибуючи через якусь яму, зашпортнувся й разом зі своїм вершником полетів на землю.
...Пізно вночі дістався пан Адамек до Кара-Дагу. Немилосердно боліло розбите коліно. Він добирався пішки, залишивши коня, який зламав ногу.
— Пане Амет Киримли, пане Амет Киримли! — гукав пан Адамек, видираючись на гору.
Гори мовчали. В небі сльозинами блимали рясні зорі...
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
— про військову раду в морі, про стамбульські дива,
про дворян Видича й Ніколича, османського султана Мустафу,
трієстинця Джузеппе та нечисту силу...
Олександрові снився сон.
Мабуть, той сон був страшний, бо Петро чув, як отаман уві сні вигукував якісь слова й скреготів зубами. Джузеппе нахилився над Олександром, хотів потрясти його за плече, але Петро сказав: "Не буди, він так перевтомився, хай спочине".
А Олександрові вже чи не вдесяте снився Трапезонт — рідне місто його матері-гречанки, місто, де минуло його дитинство. Стародавнє грецьке місто з церквами й мечетями, з пилюкою на вулицях, з шовковицями, платанами й кипарисами в кожнім дворі. І — з безмежним морем.
Снилася йому Устя-невольниця, що доглядала його й зітхала, згадуючи свою дитину, забрану в яничари. Снилося, ніби Устя щось вишиває, а він, маленький Ях'я, дивиться, як це в неї виходить. І бачить він, як за Устиною голкою лягають сліди — червоний і чорний. І бачить він, що червоне — то виноград-ягода, а чорне — це листя. Але ж листя має бути зеленим, а воно чомусь в Усті чорне.
— Устю, а чому ти не береш зеленої нитки? Листя ж зелене. Зелений колір — найкращий колір.
— Зелений колір — то життя. А життя моє зчорніло в неволі, тому й листя на моєму винограді чорне. А ягоди червоні, бо то кров мого серця.
— Устю, а чому море синє, а його Чорним називають?
— Бо сліз багато в ньому... Колись море було до дна прозоре. Та прийшли на нашу землю вороги, забрали людей у неволю та й повезли через море. Стали плакати полонянки, сльози їхні в море капали, очі виплакувалися — та й потемніло море, прогіркло наївіки, і Чорним відтоді люди назвали його.
— Устю, я не хочу, щоб мою землю обмивало ціле море сліз...
А потім привиділося, буцім білий рушник став блакитним, а виноградні крона перетворилися на бойові строї запорізьких чайок. І от уже бачить він, як ідуть ці чайки на Трапезонт, а над ними — чорні-чорні хмари. І так же низько вони нависли, такий же грім з них гримить, такі ж б'ють блискавиці!..
І раптом крізь усе те глянули на нього чиїсь чорні очі. І такі вони лиховісні, і стільки в них зла й— люті, що він одразу втямлює: то очі ворога. Пливуть чайки, грає море, гойдаються хмари, а крізь усе це — страшний погляд чорних, десь бачених очей...
Він знову заворушився, заскреготів зубами. Джузеппе тор-снув отамана за плече, і він прокинувся. Сів, покрутив головою.
— Трапезонт приснився. Ніби я в ньому...
— Добрий знак, озвався тут же Джузеппе.
— Татари кажуть: хто вірить у сни, недовго живе, — похмуро промовив Петро.
— А чорногорці кажуть навпаки. Правда, Йоване? — всміхнувся Олександр.
Йован щось промугикав у темряві.
— За добу, якщо нічого не станеться, прибудемо до Трапезонта, — сказав Петро.
— Недайборща до мене покличте.
— Карпа — до отамана кличуть!
— Карпа — до отамана!
Через хвилину надутий, як сич (його тільки-но розбудили), Карпо Недайборщ сидів біля Олександра.
Завісилися парусом, зладнали щось на зразок, шатра, запалили свічку. Карпо розгорнув на колінах мальовану венеційцями карту берегів Чорного моря.
— Оце Трапезонтська бухта, — показував він мундштуком люльки на карті. — Я тут бував не раз. І Клюсик. Власне, місто — ось де, — він швиденько обвів чубком коло. — Далі, ось тут, були порохові склади. Ось тут, трохи збоку, гармати. Військо, якщо ми прибудемо вночі, сидітиме в кішлах, отже...
— Якщо те військо ніхто ще не попередив, — докинув слівце Петро.
Олександр здригнувся — саме така думка промайнула і в нього.
— Не вигадуй дурниць, — різко відповів Недайборщ. — Ще такого не було, аби думки перелітали за вітром... Ми йдемо швидко. Хто ще може швидше за нас прибути до Стамбула чи Трапезонта? Ніхто. Отже, на Трапезонт ми нападаємо зненацька. Тихо висаджуємося на березі й добираємося двома загонами до порохових складів та до кишел. Тим часом сто п'ятдесят чайок з моря йдуть просто в порт. Нищимо всі торгові судна, підпалюємо їх. Беремо тільки бойові. Третина донців висаджується теж разом з нами, але йде на топ-хану . Друга третина йде на подіях просто в порт. Решта, обійшовши з півдня місто, перетинає всі дороги. Це по-перше, а по-друге: запалює кілька будинків і робить страшенний шум...
Олександр замислено погриз нігтя й сказав:
— Невольників-чоловіків беремо з собою, невільниць-жінок — теж. Хто захоче, звісно. Одну чи дві галери з визволеними бранцями відправимо на Січ, а звідти хай добираються до своїх домівок...
— Ясно, — озвався Недайборщ.
— Якщо когось застану на грабунку чи звірстві — віддам до козацького суду. А той суд буде короткий: камінь на шию — і в воду. Ясно?
— Ясно, — неохоче відповів Недайборщ.
— Полонених силахів, яничарів, капиджів не нищити. Ми їх посадимо на галери. Хай працюють. А потім обміняємо : за одного турка — одного християнина. Ясно?
— Та чого ж не ясно? — пробурчав Недайборщ. — Тільки я б з декого шкури все-таки поздирав. На чоботи. Колись — років десь із двадцять тому — попав нам до рук один Назим Тек-гьозлю. Одноокий такий. Ну, так я пару літ у чоботах з його шкіри красувався...
Люто зламалися брови в Олександра. Лице потвердішало.
— Знав я Назима. І Петро знав... Але — наказ то є наказ.
— Ясно!
— Усі скарби, які здобудемо, — поділимо порівну...
— Скажи, хай бідних людей не грабують, — підказав Петро. — Ми не розбійники, ми воюємо не за це.
— А ми ніколи так і не робимо, — ображено огризнувся Недайборщ.
— Так, так, — озвався Олександр. — Грішно для воїна кривдити бідних людей... Що ще? Все?
— Та ніби... Все розписали, як на папері. Тепер залишилася дрібничка: прийти, побачити й перемогти, — пожартував Недайборщ.
...Море було спокійне; дув невеликий попутний вітерець. Козацька флотилія рухалася на південь, суворо дотримуючись строю. На кожній чайці готувалися до наступного бою.
— Треба добре сьогодні поспати, — мовив Петро. — Завтра буде в нас тяжка ніч... Це буде тяжче, ніж шість літ тому...
Шість літ тому... Олександр шість літ тому був у столиці Османської імперії, на Порозі Щастя, як пишномовне звуть турки султанську канцелярію.
З Відня їхало цісарське посольство до нового турецького султана Мустафи. Олександр і Петро під вигаданими прізвищами були включені до складу посольства. Ніхто з їхніх супутників, крім самого посла, не знав, хто ховається під двома сербськими прізвищами: Ніколич та Видич.
Вони довго їхали від Відня через Сербію, Угорщину, а потім Болгарію. І от нарешті Стамбул!
Величезне різноплемінне місто на сімох горбах, як це й належить бути святим містам, постало перед ними.
Ті горби — наче сімка велетенських коней ішла вряд, та так і застигла навіки, вгрузнувши в землю й скам'янівши.
Перша гора — не дуже велика, при самому морі. На цій горі — султанський сераль. Остання, сьома, гора — на півночі, дивиться на Адріанополь. Між цією горою та іншими — акведук-водогін на стовпах кам'яних, збудований ще за часів імператора Костянтина Великого.
(Продовження на наступній сторінці)