Над Караденгізом летіла весна. Йшов рік 1033 за Гіджрою . Все було в цей день, мовби в перший день світу. І небо аж дзвеніло своєю свіжою-свіжісінькою синявою, й море було ласкаве та пахуче, покірно лягало під груди чайок козацьких, і чайки з туго напнутими білісінькими вітрилами були веселими та святковими.
Вітер летів веселий, гінкий, міцні щогли аж рипіли, аж гнулися під його натиском, чайки мчали, наче кіннота.
— Ех, отамане, — Недайборщ нахилився до Олександра і зітхнув.
— Чого?
— Відпусти мене з хлопцями. Заберемо галеру і вас наздоженемо при Тралезонті... Чи в Синопі...
— Не можна зараз... Не будемо ризикувати...
Зітхнув знову Недайборщ. Зітхнув і кулаком себе по коліну вдарив. Дуже вже шкода йому отієї галери, яку торік захопив він з Клюсиком у відкритому морі. Добра галера. Міцна, нова, багатьма гарматами рихтована. В такій би галері самому крулю плавати — і то не встид. Бранці, яким Недайборщ допоміг визволитися із неволі, вільними козаками поставали. І плавала тая галера ще цілу осінь, мала кілька боїв з турецькими суднами... Славна була пора! Дуже здружилися козаки на галері. А було тут всілякого люду: болгари, серби, греки, турки, татари, євреї, італійці, крітяни, кіпріоти, мальтійці, молдавани, поляки, німці і навіть швед один по імені Рагнер. Татари й турки висадилися в Криму — на одному з пустельних берегів біля Кара-Дагу. Татарин Амет — знаменитий розбійник, якого було засуджено на вічне веслування на галерах, — сказав Недайборщу на прощання :
— Козаче, якщо трапиться біда, не забувай, що є в тебе приятель Амет Киримли . Ти мене визволив з неволі — і я тобі допоможу. Шукатимеш мене на Кара-Дагу. Пастухи та рибалки тобі скажуть, де знайти Амета, сина Різи. Не забувай!..
— Не забуду! — сказав Недайборщ. Обнялися і лоцілува лись, як побратими.
І думалося йому, що то просто слова. Аж ні, невдовзі довелося згадати Амета Киримли. Коли настала пізня осінь, хотіли козаки прорватися додому, на Січ. Та при Ячакові зустрів їх цілий турецький флот. Кинулися хлопці до весел, згадали своє колишнє веслярське мистецтво — і так гребонули, аж море загойдалося! Під градом ядер, з пробитими вітрилами таки вирвалися назад у море.
Потім думали пробитись додому через Босфор Таврійський . І там не вдалося. Стрілися аж три військові галери. Довелося втікати. Добра галера, славні майстри її робили, і цього разу виручила... Та ще ніч-мати, що налягла на море так чорно, як сто неправд, та ще вітер з далекого рідного Гуляй-поля прилетів на поміч — дмухнув, гойднув Чорнеє море!..
Що ж робити, куди далі? Піти, може, на захід, та через Буджацькі степи на конях пробиватися на Запоріжжя? Так там же дика орда гуляє, об людоловстві тільки й думає... Велике Чорне море, як світ, та вийти з нього ніяк — скрізь вороги на козацьку душу чигають.
Оттоді й згадали про Амета Киримли. Вночі з попутним вітром промчали навколо півосторва, а на ранок перед ними зачорніло громаддя Кара-Дагу. Прокрадалися поміж скелями, шукаючи затишної бухточки. Знайшли нарешті таку місцину, куди вітер не заникав, мабуть, ще від сотворіння світу, затягли галеру мотузками в бухту, повернули носом до виходу, поставили якір. А потім — до Амета.
— Згадали-таки, — всміхнувся Амет у свої ріденькі вусики. — Тільки ж вас так багато, що провести важко. Ну, та щось придумаємо.
Сотня хоробрих татарських юнаків була в Амета. Налітали вони на турків, які поневолили їхню батьківщину, на мурз-запроданців, забирали гроші, роздавали біднякам...
— Через Ор-Капу не пройти. Через Арабат — теж не можна. Можна лише через Сиваш. Є там кілька бродів.
За кілька днів великий загін вершників, одягнутих в татарське вбрання, помчав від Кара-Дагу на північний захід. У скелях залишилася галера — чекати на кращі часи, коли Недайборщ із Клюсиком повернуться знов на Чорне море. Сам Амет Киримли вів цей незвичайний загін. Він довів хлопців майже до Січі...
Так, шкода Недайборщу, що нема галери. Зараз би кинутися з нею в бій — ух, як би здорово було! А з усіх боків — чайки. Триста штук. Як стріли з лука. Хмара стріл. Ану, враже, спробуй з нами битися!
— Не можна! — каже Олександр знову.
Обидва вони пильно вдивляються в море. Десь під вечір вони мають зустрітися з донцями. Дві сотні донських човнів іде на допомогу козакам-запорожцям.
Весело хлюпотіло море, вітер надимав вітрила — і вся козацька флотилія в кількадесят рядів мовби летіла над водою. Отаманська чайка іппла першою, наче журавель у клині, а за нею всі інші.
Бічні сторони велетенського трикутника були трохи вгнуті — щоб з передової чайки кожної колони було видно, що робиться на головній, де сидить отаман. Будь-який наказ, що передавався з неї, одночасно бачили на двадцятьох чайках збоку. Цей наказ негайно передавався по шерегу — і за якусь хвилину вже вся армада знала, в чім справа.
"Чи встиг пан Сулятицький дістатися до Кафи? — думав сам до себе сеньйор Гаспероні, сидячи у крайній з лівої руки чайці. — При такому вітрі, як зараз, добрий корабель за якихось два дні домчить до Стамбула. А там хай думають, як відбити напад козаків".
Шкода лише, що він так пізно довідався про те, що козаки йдуть ще й на Трапезонт і Синоп. А вже після того — рушать на Стамбул. План диявольськи хитрий. Якби в Стамбулі не знали, що мета походу — трон імперії, а отже, і столиця, то після розгрому Трапезонта (а цей розгром — неминучий: така армада суне, що й подумати страшно!) мусили б негайно послати сюди велике військо й флот;
Олександр же, розгромивши Синоп (що теж є дуже можливою річчю) й накликавши на себе додаткові сили яничарів, сипахів та флоту, піде просто на Стамбул. І тоді... Тоді кінець... Тоді летить з трону недоумок Мустафа, малолітнього Амурата, що претендує на трон, та його братів буде тут же задушено — і законний спадкоємець престолу султан Ях'я бере владу в свої нечестиві, зрадницькі, гяурські руки.
Він замиряється з християнами, він перестає завойовувати світ — і тоді, зганьблене, впаде на землю, гяурам під ноги, зелене знамено пророка...
Він, Ях'я-перекинчик, зрадив рідний край, зрадив велику справу перетворення світу — і він мусить загинути. В ім'я слави й могутності Великої Брами.
Він, Кемаль-Сус, доклав чимало зусиль до того, щоб стати учасником цього походу. Олександр спочатку не хотів його брати — ніби щось вичитав у його очах. Та Петро Скрипник сказав: "Зайва шабля нам не зашкодить. Ви можете рубатися на шаблях, стріляти?" — "А то як же? — зрадів сеньйор Гаспероні. — Ще й як!" Він вихопив пістоля (майнула думка: зараз стрелю в Ях'ю, але тут же зникла: не хочеться страшно вмирати на палі) і, підкинувши вгору дублон, вистрілив. Дублон на землю не впав — його кудись відкинуло кулею. Олександр знизав плечима — непогано, мовляв, та зрештою у нас всі так уміють. Ніби підтверджуючи це, Йован вийняв турецький аспер, підкинув його вгору і стрілив теж. Джузеппе ж лише пильно й хитро дивився на сеньйора Гаспероні. І від того Сусові було найтривожніше. Італієць не визнає його за італійця — це було жахливо... "Ви повинні мене взяти з собою, — гаряче казав сеньйор Гаспероні. — Мій брат у турецькій неволі. Я повинен визволити його і відплатити туркам. Якщо ви мене не візьмете, то я все одно знайду спосіб дістатися до Туреччини..." Олександр і Петро переглянулися. "Візьмімо!" — мовив Петро. Олександр мовчав. Невідомо, що він сказав би, та в цю мить нагодився Недайборщ. "Візьмімо!" — гаркнув він весело і так вдарив сеньйора Гаспероні по плечу, що той аж пригнувся й гикнув від болю. "Добре!" — озвався Олександр, не спускаючи з новачка уважного ока.
Хлюпотіло море, хвилі весело стрибали перед чайкою. Вода була свіжа, легка, хотілося занурити в неї руки й умити обличчя.
Кемаль-Сус поглянув на захід — біло-біло-біло.
А на сході — синява морська й голубінь небесна.
Йде козацький флот на Туреччину.
Хтось із державних діячів сказав: "Доки існуватимуть ці розбійники, Караденгіз нестиме нам лихо". Але, напевне, легше вихлюпати Караденгіз, ніж приборкати цих розбійників.
В чім їхня сила? Кемаль-Сус, він же сеньйор Гаспероні, добре знає цей народ, але й досі не знає, в чім його сила. Так, турецьке військо зовсім недавно було найсильніше в світі. Це були не найманці, а добре вимуштрувані воїни, кожен знав: битимусь героїчно — буду агою, пашею, візиром. Раб міг стати візиром! Європа до цього не додумалася. Колись, може, додумається... І в козаків — так само — кожен козак може гетьманом стати, лиш би розумний та хоробрий був. Але чому ж козаки, яких удесятеро менше, ніж усього війська в Туреччині, здатні їм протистояти? Хіба вони краще стріляють чи рубаються, ніж яничари й сипахи? Ні. Що ж тоді? Невже оте сентиментальне поняття: батьківщина? Але ж є поняття, яке стоїть вище. Воно здатне об'єднати албанця й волоха, серба й грека, перса й грузина, болгарина й македонця, німця й угорця. Це — віра в аллаха й Мухаммеда — його пророка.
Кемаль-Сус здригнувся — а раптом Олександр уміє по очах читати думки? Бач, як дивиться — мовби в саму душу зазирає... Хутко опустив очі. І тут же згадав, що слово "добре!" вже вимовлено, й він може вклонитися й піти собі. Він так і зробив...
(Продовження на наступній сторінці)