А вельми втішений собою Хома кинув незнайомці з порога "привіт", недбало жбурнув портфель на диван і пішов мити руки. А відтак він, захлинаючись, розповідав, як спустив Розу Семенівну із східців, заїдав промову борщем, гордо випинав груди од власної відваги. Потім пив міцний чорний чай перед телевізором, переповідаючи незнайомці усі свої новини і тривоги, казав, що написати працю він, звичайно, напише, але жодна друкарка не візьметься таку купу матеріалу впорати за місяць. Незнайомка в’язала на шпицях новий светр із випраних ниток й лагідно кивала на знак згоди і співчуття. Та з її співчуття кожуха, далебі, не зшиєш. І Водянистий говорив гостро, надривно, жаліючи себе до сліз, відчуваючи увесь трагікомізм ситуації, всю безглузду, смішну безвихідь, у яку він потрапив. Винахід був у голові, а голову до паперів не підшиєш. Про це він і казав з гіркою іронією, кепкуючи з себе, але так, щоб вона добре зрозуміла, як зле іноді доводиться справжньому творцеві, які їх терзають стреси.
Шлях його пролягав полем, устеленим зубчастими боронами. Після програми "Час", насилу розклеплюючи набряклі свинцеві повіки, Хома заправив в "Ундервуд" перший аркуш і вказівними почав клацати вступ. Й тоді незнайомка несміливо запропонувала — може, вона спробує.
Водянистий недовірливо гмикнув, але місцем поступився: хай грається.
І тут на його очах явилось диво. Вочевидь, моторні рефлекси збереглися в ній напрочуд глибоко. Бо друкувала вона в тому ж темпі, як він говорив. А коли він секунду м’явся, підшукуючи потрібне слово, вона нетерпляче позирала в його бік. Хома підозрював, що вона вибиває тільки неосмислену музику його мови. Та, зазирнувши в готовий аркуш, відзначив, що там не було жодної помилки. І граматика десь глибоко жила в ній. Так без жодних правил знають значно тонше за дорослих, відчувають її діти. Вона на ходу встигала правити Хомині стилістичні неоковирності, із громіздких наукових конструкцій складала легкі міцні містки. До дванадцятої вони завершили півтора десятка аркушів, на що обачливий у прогнозах Хома сподівався хіба в щасливому сні.
Ось так і пішло далі їхнє життя, перетворившись на один довгий-предовгий день, життя галерне, каторжне, від якого дзвеніло в голові, хотілося впасти на землю, загребтися в снігову ковдру, заснути, але доводилось повзти, пробиватись на той бік земної кулі. Пройти крізь глину, базальт, магму, пекло, щоб виповзти на світ вигартуваною істинною людиною, яку зробила тільки праця.
Й, ніби подаровані в подяку бабусям, забуяли в Хомі і доброта, і сміливість, і самозреченість. И уся ця трійця впряглась у його роботу і помчала до заповітної мети.
Хома ласкаво, але нещадно експлуатував і себе, і незнайомку. Вона до півночі клацала на машинці, під яку довелося покласти складену вчетверо ковдру, аби не заважати сусідам, а він сновидою блукав поміж стільцями з з чашкою диво-чорної кави, тер скроні, пив раунатин кінськими дозами і диктував, диктував, диктував. Інколи вона не розуміла очевидних речей, Хома починав пояснювати, що це просто, як сарай, але сам заплутувався І мало-помалу збагнув, що аксіом нема. І кожну, як любов, треба доводити заново самому.
А вранці, коли він ще спав, по-дитячому плямкаючи губами, вона тихцем поралась на кухні, готуючи йому омлети, присмачені зеленим кропом, котрий висіяла в квітковому горщику. Хома уві сні здригався, морщив чоло, бо й уночі працював. "Вставай, мій милий, — кликала вона. — Тобі пора". Й Хома вставав, снідав, механічно чмокав її в щоку і летів у бібліотеку. А вона лишалась на хазяйстві, як і належить дружині творця.
Увесь той жіночий, дбайливий розум підсвідомо, ніби в крові, завжди жив у ній, прокидаючись разом з нею, вдягаючи фартушок і ступаючи на кухню. І кожна крапелиночка цієї жіночої крові несла в собі всю інформацію про тисячолітню жіночу долю, бо умовні рефлекси з часом переростають у безумовні, як дитячі звички — в характер.
Її короткозора пам’ять, мов світло ближніх фар, і досі вихоплювала найбезпосередніші предмети і зв’язки: плиту і горщики, Хомині непрасовані штани і його брудну сорочку, "нашу" працю, яку їм обов’язково треба завершити до кінця місяця, — тільки найближче. Цей малий підабажурний світ довгих зимових ночей тримав її в своєму колі, як кожну заклопотану сім’єю жінку, котрій ніколи підвести голови. Світло цих фар кволо губилось у густому тумані, не в спромозі вихопити із світанкової імли те, що буде попереду, за найближчим поворотом, проте й назад, у той страшний, крижаний день, звідки вона втекла босоніж, незнайомка ніколи не озиралась.
Як билина серед трави, очеретина в плавнях, дерево в лісі, птаха в зграї, камінь серед каміння, вона не вирізняла себе серед інших, будучи грудкою величезного світу, який складають гори і води, люди і звірі, живе й неживе.
Вона перетікала з однієї форми існування в іншу так вільно, як вода з гірського ручаю в жбан, із руху в спокій, як дощ із коріння в рубінове виноградне гроно і п’янке вино. Коли вона сиділа за машинкою, то ставала Хомою, друкованими його думками. Коли дивилась у вікно, то ставала двірником, котрий весело скидав з даху ненависний їй сніг. Та коли дивилась у дзеркало, то бачила озеро, мінливе і непостійне своє зображення у воді і здивовано питала: "Хто се… Де мої зелені коси?"
Хома приходив з роботи п’яний від утоми, світив у темряві червоними очима, буркав під ніс, що він більше так не може, що приїдуть і заберуть його, але за вечерею поступово відходив, дивлячись на світле, чисте личко, яке так хотілось погладити… Та розслаблятись було не можна, і замість цього яін питав: "Ну як, вичитала вчорашнє?"
У їх квартирці поступово завелись цілі джунглі — кактуси, квіткове насіння він щовечора приносив з базару, але чому те все росло, буяло, лізло на стіни, як з живої води, — пояснити не міг. Коти блукали в цих джунглях, мов кімнатні тигри. Неповороткий Хома теж відчував себе в цій обстановці дикуном. Незнайомка вела довгі розмови з віслячевухою опунцією, вмовляючи її поскоріше розквітати, ї взагалі з усіма рослинами говорила як з живими, як з подругами. Що ж, хай тренується, гадав собі Хома, поновлює мовну практику.
В ті диявольські дні особливо задумуватись над усім цим було ніколи. Він біг вузьким тунелем тротуару на роботу, засідав у бібліотеці, писав, перегорнув догори дном усі архіви, а вона варила йому огнисті борщі, годувала котів, котрі обсідали її, мов горобці тополю.
Кілька разів Хома пробував вивести незнайомку на вулицю, вмовляв бути розумницею, вона ніби погоджувалась, але перед прямокутником дверей вклякала, безтямнІла, буцім її збирались вести у смертельну білу операційну, звідки вона колись утекла, промерзнувши до самого серця.
І, звичайно ж, Роза Семенівна нашептала їхній хазяйці, що Хома привів у помешкання якусь ненормальну, котра людей боїться, ні з ким не вітається, і невідомо, чим вони там займаються, бо кріусу не чуть. А це дуже небезпечно. Хазяйка, астматично дихаючи, прибула з інспекцією і, на Хомин подив, відразу ж знайшла спільну мову з незнайомкою. Вони детально обговорили здоров’я кожного кицюнчика, їх меню та любовні справи. Стара ревниво споглядала, що чорний ситий пестунчик мовби більше горнеться до молодої господині, але, зрештою, й те їй сподобалось. Хому було послано за свіжим піском у ящик, а по тому вони мирно пили чай з кренделями, спостерігаючи, як у протилежному вікні з-за фіранки червоною дулькою стирчить ніс Рози Семенівни. Після свого повного фіаско вона вилітала на вулицю зі сміттєвим відром тільки серед ночі.
У бібліотеці Хома, звертаючись до дівчат, перестав жувати жуйку, а говорив ясно, впевнено, знаючи, що йому не відмовлять, дивився просто у вічі — і зухвалі бібліотекарки почали соромливо опускати перед ним вії, белькотати милі нісенітниці, червоніючи, мов десятикласниці. Навіть тінь у Хоми стала чорнішою, вищою, плечистішою. А одного разу Хома зовсім випадково почув їхнє перешіптування:
— Що з ним? У ньому прокинувся мужчина… Я його боюсь… Він такий мужній…
— Так, так, не те, що наші міські, заморожені… Це стихія, сила… Натуральний мен…
І це надзвичайно втішило Хомине самолюбство. Він випростався, вітався в коридорах холодним енергійним кивком ділової людини, яка робить важливу справу. І невідомо чому всі на кафедрі стали бачити його здалеку, притримували за ліктик, говорили різні хороші речі про те, що він, порівнюючи з іншими, великий працелюб, самородок, й не треба впадати у відчай, що начхати йому на усілякі викрутаси заздрісників. Що справжній талант собі дорогу проб’є. Що вони вірять у нього. Хороші люди є скрізь. Тільки чорне на білому видніше.
В одній із старих книг Водянистий вичитав, що наші далекі пращури людську душу уявляли у вигляді мацюпусінького чоловічка, котрий живе десь під серцем. І коли той смикав своїми крихітними ручками і ніжками, потирав долоньками і боявся, тер очі і тримався за живіт, то, скоряючись цим біострумам, велика людина бігла і лізла на дерево, полювала, ділила здобич і молилась, ридма ридала і реготала. І ця душа, як вірили пращури, важила в кого сім, в кого десять грамів, а у вождів — і з п’ятнадцять. У ті завантажені, знервовані дні в Хомі важчала і росла з кожним сходом сонця нова велика душа, наливаючись любов’ю і тривогою, болями і турботами всього нашого світу, і вищав, не поміщався вже в костюм-трійку і сам оновлений Хома.
(Продовження на наступній сторінці)