Сів у м’який замет і, одхиливши голову в м’яке ложе, дивився просто в небо. Десь цвірінькали горобці… Тоді видобув з кишені маленьку плесковату пляшечку й, одіткнувши корок, всипав снігу. Довго дмухав на ню, грів долонями, заклав під сорочку на груди. Коли врешті посірілий сніг обернувся на руденьку грудку, а далі на рідину, побовтав у повітрі й підніс до вуст…
Пекучою блискавицею пройняло його радісне, його, мов струна натягнуте, тіло… Коліна стягло залізним дротом і підсунуло до підборіддя… Мука міцна й жагуча протяла цвяхами кожну цятку змученої істоти…
Хтось термосив за плече… Востаннє підвів наболілі, важкі, мов із заліза, вії і глянув на срібно-блакитні простори… Чорна постать схилилась над ним, щось кричала й розпачливо термосила плече…
Напружив усю свою волю, всі сили й пізнав… то був Модест.
Жахнувся й гарячим лицем зарився у мертвий сніг.
– Павлику, тобі не погано?
– Мені добре, Галю…
– Ти бачиш – наші старенькі, вірні тополі? Вони на варті…
– Я дивлюся на них…
Безмежними просторами розбіглися мільйонові сніги й на їхньому тлі чорним муром тяглися до неба тополі…
Санки рипіли блискучим снігом.
Блакитне, безконечне склепіння міцними лабетами стягло далекі обрії…
Чернігів – Київ, 1925–1926 рр.