Пішов, полишивши вербочки. Ось вони – пахнуть на столі…
Дивився в свічадо. Воно крізь порох та скло відбило нараз цілі покоління, цілі віки.
Мені нагадалося; батько мій був п’яниця та дрібний урядовець у акцизі, дід мій був теж п’яниця, але не урядовець, а швець. Прадід – не знаю. Можливо, за сторожа на кладовищі.
Протягли свої кістки через людський день, думали, що страждали… Думали, що любили. О, це вже певно, бо якби не "любили", то й мене б не було. Не було б мене, що дошукується таїни та природи в цих побитих склянках та припорошених дзбаночках.
Дивлюся в свічадо – крізь порох у ньому віки, крізь сивину – моє обличчя…
Дивився в свічадо, коли нараз рипнули двері. На порозі тупочеться в крайнім збентеженні Калістрат Калістратович.
Питаю: – Що сталося?
Мовчить та червоною хусткою спітнілі руки витирає. І вже коли переконав його, що все, в порівнянні з безмежністю єрунда, він скривив обличчя, набрався духу й сповістив:
– Ваша, Миколо… жабка, Степановичу, подохла…
Я засміявся. Він розсердився й швидко утік, а мені соромно зробилось. Він годував цілу зиму цю жабу й робив це для мене.
Та хіба, справді, смерть жаби не є подія, хоч би й у космічному масштабі!
Дивлюся в свічадо й кажу:
– Товаришу лікарю, запевняю, що я цілком здорова людина…
Калістратович приніс чай із сахарином та сухарем і пішов мовчки, а я хочу ще про Юрка.
Він – це моє свічадо припорошене. Моя душа відбивається в його душі, мов тіло подвоюється на дві волі. Фізично відчуваю його пориви та бажання. Душу його беру на пінцет, розглядаю в мікроскоп і бачу свої очи, немов у маленькій кулі живого срібла.
Дзвонять… Калістратович за стіною щось мимрить, певно, черевика шукає… Знаю – то Чапська. Юрко в неї закохався.
19-го лютого.
Юрко на неї молиться, а вона зі мною живе. Вона мені гидка – самиця жагуча й хижа!
Коли Юрко прийшов, кажу йому: – Іди від мене, я гидкий. Я не вартий тебе!
Він чути не хоче. Він, здається, у пекло за мною піде.
Підемо й у пекло!
3-го березня.
Сьогодні мені снилося:
Кам’яниста дорога з гори збігає жовта й цупка. Навколо дерева з достиглими овочами, важкими й м’ясистими. Падають яблука на камінь, і камінь немовби стогне. Немовби з-під кожного каменя скиглить жива істота, немов ворушиться каміння…
Коли доказав до цього місця Юркові, він мовив:
– Постій, постій! – схопився, забігав по хаті, вимахуючи руками та втираючи чоло, далі спинився й казав: – Потім з того цупкого й жовтого полилися ручаєм сльози, з каменя, й обливали мені ноги, був босий. Так. Далі…
– Мовчи, – кажу, – звідки ти можеш знати?
– Це бачив я, – каже.
– Далі не треба!
Він дивився порожніми очима на мене. Раптом знесилено сів на стілець, затулив лице руками й мовчав…
11-го квітня.
…Узяв з вікна свою рожеву мушлю й притулив до гарячого вуха. Холодок пробіг тілом. Люблю слухати її шуми полонені. Це шумує самотня душа, полонена в її лабіринтах, і такого говорить!
Колись, закручуючи тіло слизьке та гнучке, в ній ховався перед віками гробачок, під безмежними шарами чорних океанів пересуваючи свою оселю. Хробачок оджив, хробачок одмер, а оселя його лишилась. Цілі віки вона густиме таємну казку чорних океанів. В їхніх невідомих безконечних просторах цілий всесвіт, ніким недосліджений!
Отак і людська душа.
Моя душа – мушля. Її тягає моє тіло гидке, гнучке й слизьке, а коли воно гнистиме між чорних корінців струхлявілих дерев, десь полишиться шумовиння, десь полишиться в просторах моя гаряча, моя божевільна думка, мої прагнення, моя любов та енергія…
Прийшла Чапська й сіла на канапу.
– Таню, – кажу, – послухай, що говорить мушля!
Вона здригнулась від дотику холодного й розсердилась: "Ти вічно дурня валяєш".
Я розсміявся й цілував її пухкі, жагучі уста, її запашну шию. Розщібнув блузку. Вона присунулась близько до мене, своїм гарячим тілом притулилась, пестила гнучкими долонями. Я стиснув її гаряче тіло сильно-сильно, а потім відштовхнув. Мене до сказу доводять її нахабні пестощі…
Вона впала на лікоть і великими, повними ненависті очима одну мить дивилась. Потім, як кішка, кинулась на мене й укусила за плече, її гнів я погасив поцілунками. Я м’яв її гаряче тіло. Я мучив її, й вона стогнала, зціпивши зуби…
Коли я піднімав з підлоги мушлю, що покотилася з канапи, вона, защібаючи блузку, прошепотіла: "дякую", встала й пішла.
Я знову слухав мушлю.
27-го квітня.
Були з Юрком на кладовищі. Сиділи на могилі Андрія. Ми завжди восени та напровесні відвідуємо її, як нашу жертву на вівтар революції.
Старезна береза з потрісканою корою схиляє над ним свій дебелий стовбур і маячить павутинням оголених та гнучких гілок. Справжньої зелені ще нема, але сірий димок вже зайнявся з глибини березових душ, оживив їхню білу жалобу, закосичився горобиним щебетанням.
Юрко скаржився на театральний бруд, на жорстокість Чапської, на беззмістовне життя.
– Тобі треба полюбити, – сказав я, – хорошу славну дівчину! Твоя душа така чиста.
– Я люблю…
– Вона не для тебе!
Він подивився з-під лоба й пройняв мене німим докором.
– Вона для тебе? – видушив ледве чутно.
– Я кажу, вона не варта тебе! Тобі треба не таку. Тобі треба ніжну чайну троянду. Знаєш таку, що в прозорих пелюстках дрижать крапельки росяні. Щоб обійняла твою душу.
Його чоло просвітлішало й заіскрили очи. Я бачив, як в їхній глибині народилася римована краса.
Він зірвав з Андрієвої могилки жовту квітку кульбаби й підніс її росяну корону до уст.
У траві заклопотано прогув кошлатий джміль.
14-го липня.
Саме як порався з трусиком, обгидивши руки його кров’ю, вбіг Юрко, розпатланий та блідий, кинув капелюх у куток і з розпачем зойкнув: – Миколо, я був у проститутки!
Дитина – я надав своєму вигляду якнайбільше байдужості, витер руки подолом халата й узяв свою мушлю:
– Послухай її шумовиння…
Він вколисав свою муку.
– Ти не зробив нічого поганого…
27-го жовтня.
Я довів його до того стану, коли на простороні можу передавати його волі свої бажання, але й сам відчуваю кожне коливання його бентежної душі. Лікувати треба, а я лише роз’ятрюю рани.
Учора приїхала Галка. Така незаймана й чиста. Я умовив її йти співати до театру. Хай вилікує мого хлопчика. Він її полюбить, бо так треба!
29-го жовтня.
Другого ж дня після "Іванової Ночі", після літнього знайомства під таємним освітленням далекої пожежі, зайшов до мене чулий, мов натягнена струна. Зачервонівся й сказав: "Я хочу тобі вірша прочитати".
Прочитав і залишив на столі зібганий папірець:
Троянди, троянди чайні…
На листочках роси,
А на серці зрання
Скам’яніли сльози…
Ніч в очах сховали
Шовкові вії,
А під кущем вмирали
Змії…
Буйно розцвітали
Троянди чайні.
В сутінках страждали
Незнані…
4-го листопада.
Гаюн став на перешкоді. Щодня в Просвіті відбуваються їхні герці. Чи відчуває вона ролю "прекрасної дами"?
Стрів Модеста й радився з ним, як би влаштувати Юркові спочинок. Його неврастенію я довів до краю. Він за малим не божевільний.
А тут іще Чапська до лікарні лягає. Ну що, як він довідається?
Модест обіцяв його послати в якійсь справі на село. Може, ця скотина допоможе".
Узяв перо і, вмокнувши в чорнило, дописав:
"27-го листопада.
Юрко виїхав. Наче камінь звалився з рамен. Полонених шумів не визволиш з кам’яних рамок. Хіба розбивши на скалки саму мушлю!"
V
Перед своїм лицем
Коли Юра, стомлений запорошений, підходив мовчазною вулицею до Блискучанської школи, що своїм зеленим дахом випиналася, мов непрошена зайда, серед убогих стріх селянських хат, – вечірні морозяні сутінки вже обгортали змертвілі простори.
На його стукіт відчинила двері розхристана дівчина зі збентеженими очима.
– Кого вам треба?
– Мені треба Модеста Сапуна.
– Такого тут немає…
– Та що ти, Надю, – перебив десь із темряви низький жіночий голос. – Заходьте, товаришу, заходьте! Ви з міста? Сапуна ще нема, але він має тут бути.
Юра увійшов. Незрима рука протягла його довгими рядами порожніх класів, де з темряви, мов таємні потвори, виглядали шкільні таблиці та світляними плямами позначилися мапи. Зрештою, потрапили до освітленої хатинки.
Юра сів біля столу й оглянув оселю. Над чистеньким ліжком висів, прикрашений простеньким рушником, портрет Шевченка, над дверима з виразом ката на обличчі – гетьмана Дорошенка. На столі лежала розгорнута мапа та кільки купок книжок. Відразу чомусь спала на очи Олесева "З журбою радість".
Ідучи на всякі несподіванки та вирішивши не дивуватись нічому, Юрі лишалося тільки спостерігати, й тому він не турбував зайвими питаннями своїх несподіваних хазяйок.
(Продовження на наступній сторінці)