Пізня осінь пахне димом, і темніють береги,
і метається над ними чайки сивої "ки-ги".
А вогонь вечірні тіні в нетерпінні хилита,
відбиваючись у плині, ніби крона золота.
Догорить – я ще підкину та наллю собі чарчину,
пригадаю всю рідню.
Душу спробую зігріти в іншім часі, в іншім літі,
біля іншого вогню.
Там, за днями, за водою, ще зелені береги,
постать матері живої, голос друга дорогий,
стіл широкий біля хати і веселі батько й мати,
і наповнені чарки.
Тільки чарки не підняти і нічого вже не взяти
з того столу, з того свята на тім березі ріки...
Туманіють рідні лиця….
І метається, як птиця, і ячить душа моя.
І багряне зносить листя безпритульна течія.